Кобиздохівські оповісті

Ну от, сів комбінатівський „трикутник” за стіл і почав ділити - кому що. Тим більше, вказівки чіткі - дивись анкети і підставляй прізвища. Ну, щоб робота веселіше йшла, голова профкому графинчика притяг - з Маріїною продукцією. Дуже вона на комбінаті попитом користувалася. Самогонку маю на увазі, бо ж робилася за кращими кобиздохівськими рецептами. Під неї не те що рознарядку на ордени - річний план у міністерстві не раз коригували. У бажаному для виконання плану напрямі…

Заповнили майже всі анкети і нагородні листи, аж тут директора раптом на самокритику потягло. Бо графинчика якраз теж прикінчили:

–  Хлопці, а ми свині! Скільки років Маріїну продукцію потребляємо, а хоч би якусь медальку жінці дали! Сором!

Парторг у відповідь:

–  Так сировину ж вона безплатно одержує! Цукор з нашої бази оформляємо - начебто на піонерський табір. А бідні дітки до чаю пальці смокчуть.

Тут профспілковий лідер устряв, випив і посмілішав:

–  А трудомісткий процес? А нічні зміни? А шкідливість виробництва? Ти закваску коли-небудь нюхав? То постій коло діжі, побачиш! Заповнюйте анкету, або пийте казьонку!…

Порадилися, помикитили і вирішили: представити заслужену самогонницю до медалі „За трудову доблесть”! Усе заповнили і відіслали. Якби хто знав, чим воно обернеться, то виписали би Марії премію в розмірі місячної зарплати і не хлебтали б потім валер’янку, мов ті коти. Бо анкета у числі інших втрапила на розгляд до Миколи Вікторовича Підгорного - на той час голови Президії Верховної Ради СРСР. Микола Вікторович погортав папери і закрутив носом перед своїми „шістками”:

–  Мало жінок, товариші, мало жінок. Їх у галузі скільки? П’ятдесят дев’ять і дві сотих процента, а нагороди самим лише мужчинам? Негарно!

–  Чому ж, - набрався громадянської мужності один із референтів, - не лише мужчинам. Є й жінки. Марія… е-е-е… Козоріз.

–  Десь я вже чув це прізвище, - задумливо промовив Микола Вікторович.
– Тільки де? Смішне таке, тому й запам’ятав…

–  Ми його, здається, минулого разу в доповідь давали для Леоніда Ілліча, на восьме березня, - підказав референт, котрий старший.
– І взагалі, немає нічого смішного. Нормальне слов’янське прізвище.

(У самого референта прізвище було Гнидюк, тому він зазвичай представлявся як Гнєдік…)

–  Може бути, може бути, - погодився Микола Вікторович.

У обох була пам’ять дірява, і це врятувало і Марію, і комбінатівський „трикутник”, а в результаті, й Кобиздохівку. Бо прізвище це Миколі Вікторовичу доводилося чути від норвезького посла, коли бабу Козорізиху і бабу Допіру в Норвегію вітром занесло з цибулею разом, і з цього приводу дипломатична пошта добряче напрацювалася. Самих лише марок пішло - на червінець!

–  Ну, тим більше, якщо її і Леонід Ілліч у доповіді назвав, - проказав суворо Микола Вікторович, - то як ми тут, у Президії виглядаємо? До чого ми її представили? А щоб вас до самої смерті так нагороджували! Просту, скромну трудівницю, раціоналізатора, активістку, селянку за походженням, авторитет у колективі незаперечний, - а ви їй медальку? Переоформте на найвищу нагороду! Зараз же!

Коли подзвонили з області, що Марії дали Героя і сам „Перший” вже виїхав на комбінат її поздоровляти, з директора позаторішній хміль вилетів:

–  САМ їде!
– закричав він голові профкому.
– Ти розумієш? Марію поздоровлять! А у неї що посеред хати? Га?

–  Господи! Апарат і два бідони з закваскою! Я сам замовив - у племінника в суботу весілля!

–  Алюром! Хапай усіх, біжи, ховай, бо я тебе самого женю! На парторгові!

Встигли!…

Кобиздохівці старих людей поважають. Тому Марія комизитися не стала. Вислухала уважно делегацію земляків-ветеранів і сказала:

–  Ну, як треба церкву, то треба. Поїду, попробую. Хай тільки мені доктор Соловей справку дасть, на всяк випадок… Мало що…

Доктор Соловей і не наша Королева

Доктор Соловей відбував у Кобиздохівці, за його власним виразом, „почесну опалу”. І все через ту історію з не нашою королевою, про яку й досі люди згадують, хоча скільки вже років минуло…

Чого її принесло в область, важко сказати. Кажуть навіть, що вона не королева, а жінка короля, тобто, принцеса за протоколом, але то вже дипломатичні тонкощі. А люди в Кобиздохівці міркують просто: як жінка короля, то королева. Щоправда, дружину Семена Короля, того, що в колгоспі за бугаєм ходить, у нас звуть Королихою, але щодо августійших осіб, то на них наша сільська граматика не поширюється.

Ну от, приїхала Її Величність до нашої області на півдня. Що їй там уже показували, то не нашого розуму справа, на це інші люди є. Але повели її так, між іншим, на п’ятнадцять хвилин за розкладом візиту, до старовинної церкви. Королева церкву оглянула, пару слів сказала і вже до машини йде. Коли глядь - за огорожею церковною, трохи віддалік, у садочку такий будиночок стоїть - чималенький і в жовте пофарбований.

–  А що там у вас?
– питає.

Особи з супроводу отетеріли. Бо там містився специфічний заклад, який у народі „дурдомом” кличуть, а за документами: „Психоневрологічною клінікою імені академіка Телепні”.

Сяк-так пояснили, що то, мовляв, одна з найкращих у регіоні лікарень (яка саме, промовчали) і що вона, як і вся наша радянська медицина, поєднує високу якість обслуговування з абсолютною його безкоштовністю.

Краще би збрехали! Бо у тих монархів дурна звичка є: їх хлібом не годуй, а дай відвідати лікувальний заклад і виявити своє милосердя. Королевин дід, кажуть (теж король, що характерно), навіть у тифозні бараки ходив. Що то забобони! І в онуки ті ж заскоки: „Я туди хочу!”

Ну що ти з нею зробиш! Скажеш: „Ні!” - одразу їхня, жовта, як наш обласний дурдом, преса здійме ґвалт, що у цій лікарні „дисидентів” тримають. А покажеш без ґрунтовної підготовки зарубіжним товаришам нашу найдешевшу, бо безкоштовну медицину, сам, чого доброго, у тому будинку опинишся… Після розносу в начальства. З непідробленим діагнозом, що характерно, у палаті з гратами на вікнах!

Ризикнули. Повели королеву в психоневрологію найдовшою дорогою, забиваючи, принагідно, голову красою навколишньої природи. А навпростець - через дірку в паркані - гінця послали, щоби попередив. Влітає цей посланець недоброї волі до кабінету головного лікаря і кричить:

–  Хворих під ковдри, недопалки під ліжка, сортири на замок! Швидше, бо вже ведуть… З-за кордону!

Головлікар у відпустці був. Замість нього в кабінеті розташувався з усіма вигодами його заступник - отой кобиздохівський Соловей. І начальство, і гості заявилися дуже недоречно. До Солов’я далекий родич приїхав із Кобиздохівки, і вони якраз міркували - як родичеву телицю до медінституту проштовхнути, бо дівка хоч і при фактурі, але дурна, як сто пудів вовни. Однак, із себе нічого, ба навіть гарна…

Це навіть на тому фото було видно, що його земляк із собою прихопив. Соловей йому діло каже:

–  Ти її краще заміж видай і то чимдуж. Все’ дно вчитися не буде. Зате переґвалтує в інституті всіх, хто в „бруках” (це так по-кобиздохівськи штани прозиваються). А це вже, шо не кажи, розпуста. Або по-вченому - розврат.

А земляк, він хоч і сам не дуже щоб мудрий, але вченого слова не злякався. І Солов’ю у відповідь навстріч:

–  А ти думаєш, чого я її сюди пхаю? Сто років мені той диплом снився! Нам не доктора в хаті зі старою тра’, а зятя. Бо у нас у Кобиздохівці від оцієї от, шо на карточці, не те шо хлопці - колгоспний бугай у шелюги ховається.