Кобза

СВІТАЄ

Давно північ вже минула... Я прокинувся у сні, Чую - наче забриніли Старі гусла на стіні. Тихо, тихо гук злітає: «Скоро день - кругом світає!» Давно північ вже минула, Сплять і гори, і яри, Тільки вітер понад морем Повіває з-за гори, Шепче нишком - гук злітає: «Скоро день - кругом світає!» Давно північ вже минула, Не шиширхне по землі: Божа пташка стрепенулась На калині у гіллі; Тьохка - ранок, бач, вітає: «Скоро день - кругом світає!» Скоро день - кругом світає,- Годі ж спати, краю мій! Розганяє чорні хмари Промінь сонечка ясний,- Він загляне в надра темні, Скарби вкаже потаємні.

"Тяжко на сім світі..."

Тяжко на сім світі Жити сиротині Без милого роду, В журбі-самотині; Цілий вік тинятись Без дружини-пари, Знизу - люте горе, Зверху - чорні хмари.

НЕТЯГА

Впав нетяга край могили, На коліна став; Що за сили в їй спочили, У людей питав. Та й заплакав сіромаха, На хрест похиливсь, Всю ніч мучивсь бідолаха, Слізьми ввесь обливсь. Землі грудку взяв у жменю, В хустку зав’язав, Заховав собі в кишеню, А йдучи казав: «Прощавай довіку-суду, Матусенько, спи, Поки зовсім не прибуду...» І потяг в степи.

"Дівчинонько кароока!..."

Дівчинонько кароока! Гей, промов-скажи мені: Де взяла ти миле личко, Оченятка чарівні? Де взяла на божім світі Повні вустонька такі - Наче квітонька, рожеві, Наче полум’я, палкі? З поцілунку твого й досі Як дурний собі ходжу, Зовсім втратив дні веселі, За тобою все тужу.

БАТЬКОВА РАДА

Цитьте, дітки, цитьте, любі: Не дай боже - хто підслуха, Бо вже, певно, лихий ворог Нашорошив уха. Гарна річ - так гарно й чути; Тільки от що... Якось сміло... Треба добре розважати: Розум - перше діло. Хочеш справу розпочати,- Оглядайся на всі боки, Щоб яка личина часом Не втяла мороки. До пуття все обміркуймо, Бо що вдієш без поради? Тільки... майте осторогу... Тихше, бога ради!

"Мені снилось, що яму копаю..."

Мені снилось, що яму копаю, Звечоріло надворі давно; Я спішу доробитись до краю, Хоч не відаю, нащо воно. Я робив, мов робить було треба, Хоч і знав, що не скоро вмирать, Що усе, чого ждав я від неба, Все - моє, бо недовго пождать. Я скінчив, але витратив силу І нічого вже більш не бажав. Сам, упавши в порожню могилу, Наче труп захололий лежав.

"Змордований горем, я довго хворав..."

Змордований горем, я довго хворав, Без волі, без долі,- з одчаю вмирав, Потративши віру в любов і в добро, І кидав од себе безсиле перо, Світ божий здавався темніш, як тюрма, Надії всі згасли - і сліду нема, Душа заніміла з важкої журби, Усюди ввижались мерці та гроби... Але наді мною тут грім прокотивсь, Немов спересердя, що я засмутивсь, І голос почувся могучий: «Вставай!» Як поклик до бою за рідний свій край. Я разом прокинувсь, опала з очей Полуда, чорніша од чорних ночей, Душа оновилась, душа ожила, Святі ідеали всі знов прийняла, Огнем освітилась моя голова, І знов зрозумів я забуті слова, А серце, як здавна, туди все тягло, Де простір і воля, блакить і тепло!

"Дивовижа та й чуднісінька..."

Дивовижа та й чуднісінька - Невеличка часом пісенька, А громаду поруша: В її відгуках милесеньких, Що ніжніш від струн тонесеньких, Виявляється душа.

НАД МОРЕМ

Три рибалки на ніч в море попливли, Чи не розживуться - спробувати щастя; Кожному нелегко з дітками прощаться, Всяк гадав про жінку, всі сумні були. Чоловік працює, жінка плаче з горя; Як слід не поїли, як слід не спили... Море застогнало - страшно серед моря. Моторошно стало - сонечко зайшло; Три дружини в хаті тихо собі пряли; Засвітили світло, в вікна позирали. Але там скрізь темно, глухо скрізь було. Чоловік працює, жінка плаче з горя... З усієї сили море заревло. Вдарило грозою - страшно серед моря. Розвиднілось ранком; трьох сіром несуть На піщаний берег з прірви хвилі перші; Падають удови на тіла померші... Годі побиватись - сльози не спасуть! Чоловік працює, жінка плаче з горя; Всіх на кладовище згодом понесуть... А море бушує - не спинити моря.

РІДНИЙ КРАЙ

Дома все тебе дратує, Порошинка дошкуля; Хто що скаже, пожартує,- Втік би зараз відціля. В самотині сидіть нудно, Сум росте щодалі більш; Вийдеш з хати, глянеш - людно, Та журба гнітить ще гірш. А не вспієш край свій кинуть, Туга зараз забере; Спогадання роєм линуть, Забувається все зле. Тепле літо, ясні зорі - Все тихесенько сплива; Блимне слізка в твоїм зорі, Жаль потроху ожива. Все, що гудив, все те нині Якимсь чаром віддає, Рідна мова на чужині Ще милішою стає. Рідна хата - мов та квітка, Що скрашає весь квітник. З рідним краєм якась нитка Тебе зв’язує навік. Її хочеш розірвати, А вона усе міцніш; Подаєшся мандрувати, Але там іще смутніш. Ти шукаєш собі волі, Переходиш всі світи, Але там немає долі, Там нема тобі мети. Під яким би небом ясним Врешті ти не опинивсь,- Ні, не буде воно красним, Як було своє колись. Час підійде - ми вмираєм, Бо на все своя пора; Тільки жаль за рідним краєм Серед люду не вмира.

"Не розцвівши, квіти зжовкли..."

Не розцвівши, квіти зжовкли, Ясний промінь сонця згас, В серці хворім струни змовкли, Що бриніли якийсь час. Підломились буйні крила, Думка з місця не руша, Зникла зірка, що день мріла, Занудилася душа. Не сміюся, та й не плачу; Тихий сум - мій давній друг... Молоду завзяту вдачу Підтинає злий недуг. Смертю дишуть хмурі стіни; Де не глянеш - скрізь межа... Тільки голос з України Мою тугу розважа.

ЗАКОХАНІ

Рік вони любились - навік розлучились; Згинуло все разом, чим серденька бились. Узяли дівчину до нової хати; Поліг козаченько серед гаю спати. В головах у любки подушки пухові, В козаченька - свита і калюжа крові. І медів, і пива - всього чарівниці; Козаку ж нетязі - так нема й водиці. Коло дівчиноньки вся родина плаче, А над козаченьком чорний ворон кряче. Не встають обоє - заснули навіки, Змученому серцю не поможуть ліки. Дзвонять по дівчині, вже й попи співають, А над козаченьком вовки завивають. Дівчині могилку квітами убрали, А козацькі кості вітри розмахали.

"Хто про все те віда..."

Хто про все те віда, Хто про те згадає, Чого щемить серце, Що його з’їдає? Бачить всяк, як другий Співає та скаче, Та ніхто не знає, Як нетяга плаче.

"Я на небо позираю..."

Я на небо позираю - Сумно блимають зірки: Чорним хмарам я звіряю Нерозважені думки. «Чи на світі перестане Каїн Авеля вбивать?» - Запитався - серце в’яне... Якийсь голос став казать: «Досить злоба люд карала, Час любові настає, Що лихі мечі на рала, На серпи перекує!»