Кобзар 2000. Hard

–  Ти їж-їж, - заохочувала хазяйка.

Тарасик судомно ковтав слину. Але остаточно вдавитися варениками йому, на щастя, не дали. Раптом почувся гучний стукіт у двері.

–  Ганно, відчиняй!

Хазяйка підхопилася до вікна. На вулиці блимало світло і лунали чоловічі голоси.

–  Що там?

–  Відчиняй, Ганно!

–  Та не лізь ти, хату підпалиш!
– огризнулася вона.
– Зараз відчиню.

На порозі з’явився здоровезний дядько.

–  О, у тебе гості!
– хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду.
– Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.

–  По що?

– здивувалася хазяйка.

–  Побачиш, - хитнув головою дядько.
– Сказали, щоби всіх, і старих, і малих, зігнати до церкви, бо знайшовся один хлопчик, буде опирів взнавати.

–  Тьху ти!
– плюнула вона.

–  Ти не тьхукай. Ти давай вдягайся. І ти!
– дядько обернувся до Тарасика.
– Чого витріщився? Вставай та виходь на вулицю!

Надворі Тарасика зустрів ще один дядько із смолоскипом в руках. Так, у нього був справжній смолоскип, і зрозумілим стало, чому це хазяйка турбувалась за пожежну безпеку. Дядько недобре оглянув Тарасика.

–  Що за один?

–  Та!
– вимахнув рукою Тарасиків супутник (чи конвоїр?) - Гість. Звідки ти?
– спитав він у свою чергу.

–  З міста, - промимрив хлопець.

На дядька ця відповідь, здається, не справила доброго враження. Смолоскип кидав непевні відблиски на їхні вусаті обличчя. Ніч мовчки дивилася з усіх боків.

За хвилину з’явилася хазяйка, вдягнута у якусь куфайку, принаймні це було схоже на куфайку.

–  Ходімо!
– виголосив той, що без смолоскипа.
– Тільки дивися, щоби не втік… - і він скосився на Тарасика.

–  Дурень ти, - чомусь сказала Ганна, а дядько зареготав.

Вони йшли селом до церкви. То там, то там блимали вогники, лунали голоси, пробігали люди зі смолоскипами - збирали все село.

–  Не бійсь, - зашепотіла Тарасикові у вухо жінка і підхопила під руку, щоби легше йти.
– Вони побісяться й відчепляться, ти тільки стій тихо-тихо, бо ти чужий, а чужих у нас не люблять, завжди вигадують на них казна-що.

На вулицях не горіло жодного ліхтаря, а самі знаєте, як на наших вулицях - і вдень перечепишся. Тому Тарасик охоче прийняв допомогу жінки, щоправда, слова її не дихали оптимізмом, але, чесно кажучи, хлопець зараз не здатен був до аналізу. Він просто кульгав за смолоскипом і намагався роздивитися хоч щось під ногами.

Церква стояла на краю села. Там вже було людно.

–  Приймайте, - сказали дядьки, наче передаючи своїх супутників комусь.

Ганна перехрестилася на порозі. Тарасик - ні, просто на думку не спало, без звички воно знаєте як. Дядьки в один голос гмикнули.

Горіло багато свічок. Вогники відбивалися у золотих ризах і справляли враження великого світла, хоча насправді важко було розрізнити обличчя людини хоча б за два метри.

Селяни скупчилися в одному кутку, і ті, хто приходив, теж підтягувались туди. Сірі постаті в однакових сірих одежинах, вони слухались когось, заглядаючи через спини. Підійшли і Тарасик з Ганною.

Під розп’яттям у кутку стояв хлопчик. Малень-кий, років дев’яти, зачуханий і замурзаний далі нікуди. За руку його тримав старий з сивими ву-сами, він питав:

–  А ти кров пив?

–  Пив, - охоче признавався хлопчик і блискав оченятами.
– Мені татко з мамкою давали, коли нап’ються. Вона смацне-енька.

Люди похапцем хрестилися.

–  А тебе мамка з татком вчили?

–  Та вцили з.

–  А що вчили?

–  Та все. Як різать вцили, як заманювать. Як насих пізнавать.

Хлопець безперечно був божевільним. Оченята переможно зиркали на всі боки, а язик молов не спиняючись.

–  А в дітей кров солодса за всіх. Вони і мене якось з’їсти хотіли, а я заховався. А як померли, я виліз.

–  А холєру наводить вчили?

–  Вцили, - погоджувався хлопець.
– І холєру вцили.

Так, він був божевільним, це було видно по рухах тремтячих рук, по блиску в очах, по голосу - радісному і навіть пере-можному, що ніяк не в’язався зі страшним змістом слів. Але, здається, ніхто того не помічав. Люди злякано перешіптувались та хрестились на ікони, а сивий чоловік розпитував:

–  А ще в нас у селі опирі є?
– Є, охоче кивав хлопчик.
– Є, я вам показу.

В церкві не було де сісти. Тарасик притулився до стіни під якимось святим. Божевільний хлопчик розказував та розказував, а люди підходили ближче, приходили нові, і нарешті їх зібралася ціла купа, навіть не вірилось, що в цьому селі живе така сила-силенна народу.

–  Всі тут?
– спитав сивий дядько нарешті.

–  Всі, - впевнено відгукнулися від дверей.
– Бойчуків сина нема, до тітки поїхав, і Петренка - помер увечері.

–  Добре, - кивнув сивий і вийшов на середину. Від його гучного голосу тремтіли вогники свічок.

–  Люди добрі!
– почав він, легко перекриваючи гамір, що стояв у церкві.
– Всі ви чули, що сказала ся дитина. Всі ви знаєте, скільки лиха чинять нам опирі. Вони хочуть знищити наш рід і насилають на нас холєру, вони п’ють нашу кров і кров наших дітей, - за цими словами він вказав на хлопчика, що так само безтурботно блищав оченятами, здається, тішився із загальної уваги.
– Я не буду довго говорити, - вів далі сивий, - бо нема серед нас людини, що не втратила б родича сього літа. Я тільки одне спитаю у вас: на що заслуговують сі опирі?
– голос його злетів під саме склепіння і спустився звідти коротким словом.
– Смерть.

–  Смерть-смерть-смерть, - загукало церквою.

Здається, сивий мав якийсь гіпнотичний вплив на громаду. Люди повторювали кожне його слово, повторили й останнє, воно вітром пройшло серед ікон, похитуючи вогники свічок.

Тарасик теж щось таке собі промимрив під ніс. Він остаточно розгубився, чи то навіть загубився. Було б іще де сісти, але як на гріх - ні лави, ні стільця, старі, малі, хворі - всі стояли на ногах і уважно слухали.

Сивий тим часом приступився до божевільного хлопчика, вивівши його так, щоби всім було видно.

–  Ну скажи, як опирів пізнавать?

–  Ге, - широко посміхнувся хлопчик, - мозна пізнавать. Під лівим коліном мають підв’язане сирівцеве полотно.

Чи сам він розумів, що казав?

–  Всім тихо!
– владно виголосив сивий.
– Не рушити! От дивіться, люди добрі, я вже стара людина, дивіться, і кожен з вас має зробити те саме, що я, - з цими словами він урочисто нахилився і закачав ліву штанину. З-під неї з’явилося жовтувате сухе коліно. Старий випнув його наперед, щоби всі упевнилися, що воно не підв’язане. Люди дивилися, затамувавши подих.