Кобзар 2000. Hard

–  Хай крутиться, - махнув рукою лейтенант-технік і запалив цигарку.
– Плуг він знаєш де блищить? У борозді.

–  У кизді. І потім плуг так часто спиртом не протирають, як оце ви.

Лейтенант смачно гиготнув.

–  Ну заглуши свою лейбу, - сказав я.
– Голова ж від неї болить.

–  Тяжело в ученії, легко в гробу, - знову зареготав у відповідь лейтенант.

–  Тоді хоч цигарку дай.

Я припалив. Треба, звичайно, було б іти додому, та щось не дуже хотілося. Ми всілись на залізні стовпчики огорожі.

–  А оно підполковник Гриценко поспішає, - помітив лейтенант.

Я обернувся. Дійсно, замполіт, тобто тепер не замполіт, а як його там, швидкою ходою наближався до нас. Поруч із замполітом, не-величким лисуватим пузанем, міряв поле впев-неними кроками чорнявий велет. Він ішов не кваплячись, навіть лінькувато, щоб не обганяти спітнілого від поспіху старшого за званням. Я неса-мохіть замилувався стрункою постаттю та впевне-ними рухами невідомого. А супутники тим часом наближалися просто до нас. Довелося відривати сідниці від уже нагрітих стовпчиків, аби привітати начальство.

–  Здоровенькі були!
– весело вигукнув замполіт і обернувся до техніка.
– А де твій командир?

Той тицьнув пальцем у простір:

–  Оно біжить.

Дійсно, від КПП біг, як завжди спізнюючись, лейтенант Галушкін.

–  Ой, - схаменувся замполіт.
– Забувся представить. Старший прапорщик Паливода. Прибув для проходження служби із самісінького Львова. Парашутист. Герой.
– Він дрібно засміявся і вказав рукою на свого супутника.

Чорнявий велет теж посміхнувся, козирнув і першим простягнув руку.

–  Гаркуша, - відрекомендувався я, відчуваючи дужий потиск його правиці.

–  Капітан Гаркуша у нас диспетчер. Робота не пильна, зате потрібна, - продовжував жартувати замполіт. Він сьогодні був у доброму гуморі.

Паливода, хоч і дослужився тільки до прапорщика, усмішку мав генеральську та й тримався, як генерал, ніяк не менше. В його приємному молодому обличчі, у виразі великих карих, не затьмарених горілкою очей відчувалася велика сила та впевненість у собі. Він мені сподобався. Та й не тільки мені.

–  Зі Львова?
– перепитав лейтенант-технік.
– Слава Україні!

–  Героям слава!
– ще ширше всміхнувся Паливода.

–  Будем дружить. Бо хто дружить з технікою, у того завжди є технічний спирт. Так мені мама казали.

Всі зареготали. І тут нарешті підбіг старший лейтенант Галушкін.

–  Здравія желаю, таваріщ падпалковнік!
– закричав він, нама-гаючись перекрити ревіння двигуна.

–  Доброго здоров’ячка!
– гаркнув замполіт ще гучніше, немов збиткуючись.
– Слухай, Галушкін, візьмеш осьо прапорщика та полетиш до Кривої Балки. А поки він там буде зайнятий, залізеш у колгоспний садок і нарвеш мені кіла три абрикоси. Бо внучка моя сьогодні приїжджає. Абрикосу занесеш потім до Ленінської кімнати. Зрозумів?

–  Так точно! А єслі там нє будєт?

Підполковник тільки розвів руками, немовби запрошуючи всіх у свідки.

–  Тоді не нарвеш. Кругом марш! Розумник ти мій.

Лейтенант почервонів і, козирнувши, подавсь до своєї машини. Паливода рушив слідом. Він майже не пригинався од вітру, і кашкет, наче приклеєний, сидів у нього на потилиці. Ну генерал, і все тут, тільки зірки на погонах менші. Біля вертольота прапорщик обернувся та помахав нам рукою. І тут на мене вперше найшло.

Я не знаю, що це таке було, але світ раптом зник із моїх очей. Звуки, барви, відчуття - все пропало, я вкляк на місці, несила поворухнутися, і перед мої очі випливло невідомо звідки людське обличчя. Це був чоловік із довгими вусами та голеною головою, тільки з самої маківки звисав сивий чуб, як ото оселедець у козаків. Та він взагалі був схожий на козака, цей чоловік, тільки ліву половину обличчя перетинав глибокий шрам, а замість вуха висів потворний обрубок. І шкіра була, немов посмалена вогнем, червоно-брунатна, вуса обгоріли, вії, брови - все, ніби з пожежі вискочив. Сплюснутий, певно, ударом ніс, поламані зуби, а головне - зіниці. Вони були великі-великі, немов у наркомана, а чи в людини, що терпить нелюдську муку.

Саме обличчя, понівечене, пошматоване обличчя без тіла, наче тіла того і не повинно бути.

Не знаю, скільки часу воно стояло перед очима, але отямився я, відчувши чийсь доторк на плечі.

–  Ти чого?
– поруч стояв лейтенант-технік.

Я крутонув головою. Марево миттєво розвіялось.

–  Та нічого. Цеє… Задумався.

Вертоліт уже розчинився на обрії. Підполковника теж не було - певно, пішов.

–  Ге, - сказав лейтенант.
– Отож я і кажу, цей прапор не простий хлопець. Блатний.

–  Еге ж, - погодився я.
– Блатний.

Гайдамаку Гаркушу знали і боялися всі. Ще б пак! Мав він тридцять чи сорок завзятих хлопців і робив з ними, як би по-теперішньому сказали, гоп-стоп. Ставали при дорозі, трусили подорожніх, переважно панів, бо з селянина, бува, крім воші, нічого не витрусиш. Веселі були хлопці, та й часи були веселі.

А ще Гаркуша любив налітати на багаті маєтки. Тільки-но пан заспиться, а гайдамаки вже тутечки. Пограбують гарненько, ще й спалять чого - яка-не-яка розвага.

Славний був отаман Гаркуша, такий славний, що впіймати його не могли, хоча не можна сказати, щоб не ловили, - пани, бачте, не дуже люблять, коли їх грабують, тому ганялися за Гаркушею скрізь, за його голову страшні гроші давали, але вловити гайдамаку не могли. Ну і, звісно, почали про нього всяке говорити - що чаклун, що з нечистим знається, а інші - навпаки, що йому пан-бог допомагає, бо Гаркуша, бачте, тільки багатих грабує, а бідним отеє все награбоване віддає. Наскільки це було правдою, невідомо, давно було, та й хіба важливо? Головне, що так чи інакше дожив отаман гайдамацький до сивого волосу. Дожив на волі серед товаришів своїх, на чолі ватаги, таким собі паханом, а це нечасто буває серед розбійників. І от треба ж такому трапитись, щоб оцей сивий Гаркуша та покохав якось молоденьку дівчину. І вона його покохала - а як же, кращого козака не було по всій Україні. Дарма що старий. Грошенята водилися, звісно. Що робити, кохання - діло святе. То й заслав Гаркуша сватів. Єдиний, хто був проти, - батько дівчини. Як це так -породичатися з гайдамакою! Він було вже почав сватам відмовляти, коли хлопці вивели його у сіни і там гарненько пояснили, що коли Гаркуша чогось просить, то відмовляти - то є великий гріх. І треба сказати, що він зрозумів. Погодився віддати свою дочку за гайдамацького отамана, тільки за однієї умови - щоб духу їхнього тут не було після весілля. І взагалі про людей, щоб нібито Гаркуша сам дівку вкрав, бо кому ж це хочеться мати потім неприємності з місцевою владою. Законно?

Так і погодилися. Посадив Гаркуша свою наречену поперед себе на коня, озирнулася вона на батька-матір востаннє, і почалося подружнє життя.

Ну а за дев’ять місяців, чи скільки там, народила дружина Гаркушина сина. Який не старий отаман, а на сина сили вистачило. Зрадів, звичайно. Заради такої події рекетнули вони гарненько одного панка, а всю виручку ретельно пропили. Щирі люди були гайдамаки, і коли вже бралися до діла, то робили як слід. А коли проспалися, дружина Гаркушина й говоре: годі, говоре, мені за вами по лісах ганяти, бо з малою дитиною пуття з того не буде. Не буде, погодився Гаркуша. Розумний був козак, піклувався за майбутнє покоління…

–  Капітан Гаркуша слухає, - підняв я телефонну рурку.

–  Гаркуша? Добре що це ти, - замполіт говорив неофіційним голосом, мабуть, нікого з підлеглих поруч не було.
– Як там воно?

–  Нормально, - чесно зізнався я.

–  Ну то й нормально, коли нормально. Слухай, капітан, скажи отому своєму Галушкіну: коли ще раз побачать, що він над пляжем знижується і баб розгляда, я йому яйця вирву. Власними руками. Осьо у мене тут заява лежить…

Цікаво, чого це Галушкін мій? Він не більше мій, ніж самого замполіта.
– …потім через нього зірки втрачать не хочеться, їх і так всього дві. От. Ну і ще. Тут у неділю ожидається мєропріятіє, пов’язане з обмивкою нового члена, такби мовити, у вузькому колі. Ти як, напоготові?