Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
МизКумом невесело засміявся, і я приєднався до нього. Дійсно, можна у всьому знайти свої позитивні риси.
– Та не переживай!
– сказав я.
– Будеш до нас у гості ходити. Це навіть краще, що тебе переводять, там за тебе справжні фахівці візьмуться і в момент все зроблять. А у нас що - травматологи, одне слово. Не переживай!
МизКумом зібрав свої речі, потис усім руки та почалапав на четвертий поверх у гнійне. Я подивився на його порожнє ліжко і раптом усвідомив, що від нашої всієї палати лишилася рівно половина. Оце так - за три дні і трьох немає. Буває ж! То в коридорах лежать, а то палати порожні. Космонавт
– А що ж це до нас нікого не кладуть?
– Статистика, - відгукнувся Космонавт.
– Травматизм у місті зменшився.
– Хіба що.
Найбільше жалко було за Футболістом. Все-таки він нас розважав своєю філософією. А з цими і слова не мовиш. Один - якийсь пришелепуватий, другий - зовсім дитина, дивно навіть, що мій ровесник. Нудно буде лежати, якщо нікого не покладуть. А завтра субота, значить, будемо нудьгувати мінімум два дні.
– Піду до хірургії, - наважився Космонавт, - може, там щось.
Що саме, нескладно було здогадатись - безвідмовна Тетяна якраз заступила на чергування. Хлопець понишпорив у шухляді, видобув звідти гребінця і заходився причепурюватись біля раковини. Від однієї думки про секс у мене заболів живіт. А Космонавт сховав гребінця у кишеню та відчинив палатні двері, думками він вже був там.
– Щасливого полювання, - побажав я йому.
– Іди ти.
Ми з дядьком Гаврилом лишилися самі. Розмовляти не хотілося, гуляти не вистачало сил, і я розкрив книжку. Книжка була цікава, але на четвертій сторінці я почув над вухом:
– Хлопче, вона до тебе присмокталася…
– Дядько Гаврило сидів на своєму ліжку навіть суворіший, ніж завше.
– Що, пробачте?
– Вона до тебе присмокталася і не відпустить.
Найцікавіше, що я не спитав, хто це “вона”. Я тільки закрив книжку та підвівся на лікті.
– І що буде?
– Не відпустить вона тебе. Ти будеш хлянути, хлянути, поки зовсім нічого не зможеш. Може, тоді.
– А ви звідки знаєте?
– Бачу. Якби хтось інший, вона б пустила, а тебе - ні. Ти їй припав до смаку. У тебе оно вже очі позеленіли.
Ні, я таки не спитав, хто це “вона”, я, мабуть, уже тоді щось відчував. А може, й ні - може, набридло читати і просто вирішив порозважатися за рахунок несповна розуму сусіди. У дядька Гаврила погляд палав натхненням, і він продовжив свої пояснення, від яких мені попервах стало трошки моторошно.
– Розумієш, вона живиться твоєю енергією. Вони взагалі живляться енергією чоловіків, але рідко коли припадають отак до одного, - він руками стис перед собою удаване горло, немов збирався задушити.
– Здебільшого беруть у кожного потрошку, і тоді майже не шкідливі - ну, день після цього поболить голова і все. А за тебе зачепилась. Я давно за нею дивлюся. Ти розумієш, хлопче, вона висмоктує з тебе енергію під час кохання. Вона висмоктує з тебе життя. Ти не відчув цього?
Згодіться, що відповісти ствердно на таке запитання важко, але й заперечити я не міг. Я справді відчував негаразд, але щоб так сформулювати… Висмоктує життя - це занадто. Про енергію всі останнім часом говорять, навіть по телевізору. Але ж не до такої міри!
А дядько Гаврило вже знову замахав руками, намагаючись мене переконати.
– Тобі треба боронитися, хлопче. Вона тебе з’їсть, висмокче, немов лимон.
– Як?
–
Як боронитися?– по-своєму витлумачив мій вигук дядько.
– Амулетом. Змійовиком. Сукуби його бояться як вогню.
– Сук… хто?
– не зрозумів я.
– Сукуби. Це духи, які живляться нашою сексуальною енергією. Мавки, у нас їх мавками кличуть. Про них у всіх джерелах є, сам можеш почитати. З сукубами завжди боролися хрестом, а змійовик, крім того, зображає стародавню Богиню, а Богині вони бояться значно більше, Богиня для них…
Він не зміг скінчити своєї промови, бо в наступну мить я зареготав, як скажений. Я відкинувся на подушки і зайшовся несамовитим реготом, ще завзятішим від того, що спочатку я мало не повірив у всю цю маячню. Звичайно, коли йшлося про енергетику, ще півбіди. Але коли пішли Богині та Суки… як їх там?.. Я реготав щиро і довго, навіть сльози на очах виступили. Дядько Гаврило спочатку дивився на мене здивовано, а потім образився і ліг на ліжко, відвернувшись до стіни.
– Не ображайтеся, дядьку, - крізь регіт сказав я.
– Я не цеє… ой, не можу!.. не через вас… просто від несподіванки…
Але він не відгукувавсь. І правильно - тільки-но відкрив душу, а замість слухати… ой, тримайте мене, люди добрі!
Певно, хвилин із десять я не міг заспокоїтись. Ну це ж треба! А ще жалкував за Футболістом. Якби знати, який цирк нам лишається, - куди тому Футболістові! Потім ще довго, читаючи книжку, я несамохіть посміювався. Артист дядько Гаврило! З ним точно не скучиш.
Коли Космонавт нарешті повернувся з хірургії втомлений, але задоволений, я ще не до кінця відреготався, тому спитав:
– Ну як там твоя сукуба?
– Хто?
– Мавка твоя.
– Сам ти мавпа, - обурився Космонавт.
– Придурок!
– Та жартую. Не ображайся.
– Іди ти на фіг!
Я був у доброму гуморі аж до вечора, коли двері палати раптом відчинилися і всередину заїхала каталка. Її підштовхувала Оленка, як завжди біла й акуратненька, з чорним хвостиком під шапочкою.
– Олексію!
– радісним голосом оголосила вона.
– На операцію. Роздягайся.
Я витріщився, нічого не розуміючи, а дівчина змовницьки підморгнула і з наголосом повторила:
– Роздягайся!
Після підморгування я зрозумів, що все не так просто, тому теж підморгнув у відповідь і заходився розстібати гудзики.
– Відріжте йому язика, - порадив Космонавт, - щоб не балакав усе підряд.
– Відріжемо все що треба, - запевнила Оленка.
За мить я вже лежав на каталці горілиць голий, наче немовля. Дівчина дбайливо прикрила мене простирадлом та під уважними поглядами сусідів по палаті вивезла у коридор. Ніхто з них навіть не побажав мені “ні пуха”, ото вже публіка!
– Куди ми їдемо?
– спитав я, спостерігаючи, як рухається наді мною стеля.
– Мовчи, - лаконічно відповіла Оленка.
Це дивне відчуття, коли ти їдеш каталкою, вкритий лише тонкою тканиною і цілковито залежний від слабких жіночих рук, коли під їхнім тиском ти раптом повертаєш, прискорюєш чи навпаки сповільнюєш хід. Нема з чим порівняти - хіба з тим, що відчуває дитина у колисці.
Ми й справді їхали коридором у бік операційних, і це мене почало турбувати. Що вона надумала? А каталка проминула герметичні двері та зупинилася біля синього двічі знайомого мені столу. Простирадло злетіло угору, лишивши мене сам на сам зі стерильним повітрям.