Кобзар 2000. Hard

Чорт забирай, хто ж міг подумати, що в цієї клятої Марічки виявиться батько - вона ж, падлюга, казала, що сирота.

Кав’ярня війнула в обличчя вологим та гарячим тютюновим духом. У кутку під горою брудних склянок вгадувався незайнятий столик, саме місце для “родинних” розборок. Я мовчки вказав своєму супутникові на нього, а сам взяв горілки та пару бутербродів на закуску.

Що ж йому казати? Звичайні наші “вона сама винна”, “вона знала, на що йшла”, “перед людьми ославимо” не канають. Тут історія складніша. Господи, де ж узявся цей батько на мою голову?

–  За зустріч!
– підняв келих я і, не цокаючись, вихилив.

Він дивився на мене, не мигаючи і не торкаючись келиха.

–  Ви не будете пити? Ну тоді я з вашої ласки… - друга пішла краще, я навіть зміг привести думки до ладу і вирішив поки що триматися далі від конкретики.

Млява офіціантка прибрала порожній посуд, і бутерброда я вже дожував у цілком пристойних умовах.

–  А Марічка, начебто, казала, що сирота, га?

Він кивнув, немовби згоджуючись. Взагалі дивний це був чоловік, зараз у більш-менш освітленому залі кав’ярні я роздивився його уважно. По-перше, обличчя. Ніби сокирою вирубане з суцільної деревини, воно було червоного, просто бурякового кольору, і очі теж червоні, кров’ю налиті. Ліву щоку від скроні аж до підборіддя перетинав грубезний шрам, ще червоніший за решту шкіри, якщо це взагалі можливо. По-друге, руки. Мозолясті, як у всіх селян, теж червоні, з нігтями, що ними, напевно, можна було чистити луску з риби без ножа. Просто страх якийсь, а не руки. По-третє, взагалі. Особливо враховуючи вчорашні емоції. Тьху ти.

Споглядання новоспеченого “родича” давало так мало насолоди, що я повернувся до шинквасу і взяв ще дві чарки, причому одну вихилив просто стоячи, а вже з другою повернувся до столика.

–  То Марічка казала, що сирота, га?

Він довго-довго набирав у груди повітря, але сказати так нічого і не сказав. Збирався з силами.

–  Ви що, покинули родину?

–  Ні, - нарешті вимовив він.

–  А чого ж?

–  Я був варнак… - він знову загус на півслові.

У моїй голові виникли давні асоціації. Бабуся покійна завжди лаялась варнаком, коли хто нашкодить.

–  В смислі, злодій?
– уточнив я.

Він кивнув.

Моя рука мимоволі простяглася до четвертої чарки. Він до всього ще й злодій. Хоча на блатного не схожий, скоріш на Кармалюка. Але ж Марічка, Марічка яка сука! Власного батька зреклася. Гребує. Ну то й що, що він злодій, - батько все ж таки. Оце так Марічка! Правильно я її здав, просто серце підказало.

–  Я в колгоспі… - раптом вичавив з себе мій співрозмовник, чесно кажучи, у нього взагалі щось не дуже виходило розмов-ляти.
– В колгоспі… бригада… як коли сусіди щось лишать… голова посилав… сіялку там чи трактор… то ми вночі… варнаками називав… нас.

Я стрепенувся. В якому колгоспі? Про що це він? Навіть у моїй підпитій голові це белькотіння ніяк не в’язалося із злодійством.

–  Ви що, крали у сусідніх колгоспів техніку?

Він кивнув.

Еге. Він же, виходить, просто механізатор і виглядає відповідно. От у чім справа. Теж мені, злодій знайшовся. Хоча… розкрадання соціалістичної власності в ті роки… Цікаво, куди вони її дівали? Певно, на запчастини. Із запчастинами тоді були проблеми.

–  Ми трактор тоді… весна… - знову вибухнув мій співроз-мовник із властивим йому красномовством.
– Лід підтанув… вони за нами… через річку…

Просто бойовик якийсь виходе. Випита горілка позитивно вплинула на мою нервову систему, і я відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи, як “родич” добирає потрібні слова.

–  Ну?
– … провалилися… один врятувався… - І як вам це вдалося?
– щиро поцікавився я.

–  Не я… кум… мене потім… через місяць…

Ну що ж, кум врятувався, і то добре. Зачекайте…

Коли до мене нарешті дійшов зміст сказаного, я від подиву відкинувся на стільці ще більше, і тут-таки пожалкував про це, бо в наступну мить загримів на підлогу разом із благенькою меблиною.

–  Курва-мать!

На мене обернувся весь зал, бо такого гуркоту впереміш з матюками тут, напевно, давно не чули.

Слава Богу, не забився, але довелося довго підводитись під цікавими поглядами, обтрушувати штани - незатишно і навіть неприємно, коли хочете. Я відчув, як кров приливає до обличчя. І тільки мій співрозмовник сидів, не реагуючи, але при погляді на його червоний шрам мені стало ще гірше.

–  Зараз, - пробурмотів я.
– Руки помию.

З цими словами я відфутболив зрадливого стільця та швидко, наскільки дозволяла трохи розхристана координація, подався у вестибюль.

Треба ж було отак впасти. Певно, люди подумали, що зовсім упився, а насправді хіба це доза? Бувало літру випивали, і нічого.

Я зупинився біля брудного рукомийника та спробував вичавити з нього теплу воду, але марно.

А ще цей “родич” із своїми ідіотськими розповідями. Варнак драний. І вчора як мене налякав. Червоний, аж репне скоро. Кігті.

Зрештою я вирішив, що холодна вода навіть корисніша, і захлюпався, як дельфін. Шкіра обличчя приємно стиснулась та щільніше обхопила голову, щоби та не розпухла від думок. І тут я раптом зрозумів, що зараз втечу. От просто вискочу з туалету, озирнуся, чи не бачить, і тікати. Не заплативши. Та ні, не в цьому справа, я б заплатив, але зараз нехай сам платить із розмовами своїми придуркуватими. Козел старий. Батько - синку. Сирота… Сільпо прибацане.

Я форкнув, відпльовуючись, і раптом руки самі прочинили двері, голова обернулася у бік залу, чітко виконуючи задумане, а ноги понеслися, немов дьогтем підмащені. Самі собою, чесне слово. Я тікав вулицею, як навіжений, і тільки вуха прислухалися, чи не чути за спиною клятого човгання. Варнак, сука.

Контора наша містилася у приміщенні колишнього хореографічного гуртка колишнього палацу культури. Ну, ви самі розумієте - на стінах великі дзеркала, станок, тобто палиця на кшталт поручів у трамваї. Кольчина перша баба була балериною, вела тут раніше заняття, ну ми і присусідились, як годиться. Тоді ж і починали, що начебто набираємо танцівниць для шоу - гастролі за кордоном, валюта, ганчірки, те-се. Кольчина баба спочатку їх навчала всяким па-де-де, а Колька, пам’ятаю, ввечері нап’ється, сяде посередині, роздягне їх усіх і примушує ото ноги піднімать, начебто стриптиз репетирують, а вони у дзеркалах, і так, і сяк - він мліє, паскуда, як удав. Зараз уже не те - зараз набрав, відвіз, здав - як овець, їй-богу. Магомет, наш партнер, і називає їх “вівці”. А було колись…

Так я сидів і міркував у конторі, споглядаючи у дзеркалах замість голих баб свою набряклу перекошену пику та чекаючи на Кольку, бо вчорашнє треба було обговорить.

Вляпався я з цією Марічкою, хай би згоріла. А все любов. Кохання-кохання, з вечора до рання, сука. Зась мені було в рідне місто їхать, та й на неї задивляться. Я ж два місяці як приморожений ходив попід вікна, заглядав, наче піонер. А тоді як настогидла - що було мені робити, скажіть? Ну, здав я її Магомету. А що - одружуватись, скажете?

Колька ввалився в контору у своїй звичайній бойовій манері - дверима об стіну, аж тиньк посипався.

–  Ну як, синюк, нарешті допився?

–  Та іди ти.

Колька кинув куртку в куток та зупинився посередині кімнати в позі прокурора. Звичайно, він занепокоївся - я йому вчора такого наговорив, згадати соромно.

–  Ну, скажи, - він махнув рукою, і всі тисяча відбитків у дзеркалах махнули руками, неначе вітряки.
– Я тебе попереджав, що у нашій роботі з бабами заводитись не можна, попереджав?