Кобзар

Пугача співають.

Іде шляхом молодиця,

Мусить бути, з прощі.

Чого ж смутна, невесела,

Заплакані очі?

У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

В руці ціпок, а на другій

Заснула дитина.

Зустрілася з чумаками,

Закрила дитину,

Питається: “Люде добрі,

Де шлях в Московщину?”

“В Московщину? оцей самий.

Далеко, небого?”

“В саму Москву, Христа ради,

Дайте на дорогу!”

Бере шага, аж труситься:

Тяжко його брати!..

Та й навіщо?.. А дитина?

Вона ж його мати!

Заплакала, пішла шляхом,

В Броварях спочила7

Та синові за гіркого

Медяник купила.

Довго, довго, сердешная,

Все йшла та питала;

Було й таке, що під тином

З сином ночувала…

Бач, на що здалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!

Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,

Щоб не довелося москаля шукать,

Щоб не довелося, як Катря шукає…

Тоді не питайте, за що люде лають,

За що не пускають в хату ночувать.

Не питайте, чорнобриві,

Бо люде не знають;

Кого бог кара на світі,

То й вони карають…

Люде гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє.

Сиротині сонце світить

(Світить, та не гріє) -

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хотять люде?

Щоб плакала!.. Серце моє!

Не плач, Катерино,

Не показуй людям сльози,

Терпи до загину!

А щоб личко не марніло

З чорними бровами -

До схід сонця в темнім лісі

Умийся сльозами.

Умиєшся - не побачать,

То й не засміються;

А серденько одпочине,

Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

Жартуючи кинув Катрусю москаль.

Недоля не бачить, з ким їй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям не жаль:

“Нехай,- кажуть,- гине ледача дитина,

Коли не зуміла себе шанувать”.

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,

Щоб не довелося москаля шукать.

Де ж Катруся блудить?

Попідтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспішала в Московщину;

Аж гульк - зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках - лихо тяжке!
–

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;

Дивиться - щось мріє…

Либонь, ідуть москалики…

Лихо!.. серце мліє -

Полетіла, зустрілася,

Пита: “Чи немає

Мого Йвана чорнявого?”

А ті: “Мы не знаем”.

І, звичайно, як москалі,

Сміються, жартують:

“Ай да баба! ай да наши!

Кого не надуют!”

Подивилась Катерина:

“І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, моє лихо!

Що буде, то й буде.

Піду дальше - більш ходила..

А може, й зустріну;

Оддам тебе, мій голубе,

А сама загину”.

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась заверюха,

Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,

Та сліз більш немає.

Подивилась на дитину:

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточка

Вранці під росою.

Усміхнулась Катерина,

Тяжко усміхнулась:

Коло серця - як гадина

Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить - ліс чорніє,

А під лісом, край дороги,

Либонь, курінь мріє.

“Ходім, сину, смеркається,

Коли пустять в хату;

А не пустять, то й надворі

Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,

Сину мій Іване!

Де ж ти будеш ночувати,