Кобзар

Возьміть за собою;

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьміть його та оддайте

Старшому за сина,

Возьміть його… бо покину,

Як батько покинув,

Бодай його не кидала

Лихая година!

Гріхом тебе на світ божий

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!
–

На шлях положила.

Оставайся шукать батька,

А я вже шукала”.

Та в ліс з шляху, як навісна!

А дитя осталось,

Плаче бідне… А москалям

Байдуже; минули.

Воно й добре; та на лихо

Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась

Та в яр… біжить… серед ставу

Мовчки опинилась.

“Прийми, боже, мою душу,

А ти - моє тіло!”

Шубовсть в воду!..

Попід льодом

Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом -

І сліду не стало.

То не вітер, то не буйний,

Що дуба ламає;

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали:

Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміються злії люде

Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу -

Серденько спочине.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батько і не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе…

Панське личко, чорні брови..

Нащо? Щоб пізнали!

Змальовала, не сховала…

Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати,

Торбинками обвішаний

Його повожатий.

Мале дитя коло його

На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар

І с у с а співає.

Хто йде, їде - не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата

Шажок міхоноші.

Задивляться чорноброві -

І босе, і голе.

“Дала,- кажуть,- бровенята,

Та не дала долі!”

Іде шляхом до Києва

Берлин шестернею,

А в берлині господиня

З паном і сем'єю.

Опинився против старців -

Курява лягає.

Побіг Івась, бо з віконця

Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув… одвернувся..

Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята…

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита пані, як зоветься?

“Івась”, - “Какой милый!”

Берлин рушив, а Івася

Курява покрила…

Полічили, що достали,

Встали сіромахи,

Помолились на схід сонця,

Пішли понад шляхом.

[1838, С.-Петербург]

ТАРАСОВА НІЧ

На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівчата -

Як мак процвітає.

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці;

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує -

Аж лихо сміється…

«Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись - панували,

Та більше не будем!

Тії слави козацької

Повік не забудем!

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля;

Зажурилась Україна -

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Ніхто її не рятує…

Козачество гине;