Кобзар

То так і я тепер пишу:

Папір тілько, чорнило трачу…

А перш! Єй-богу, не брешу!

Згадаю що чи що набачу,

То так утну, що аж заплачу.

І ніби сам перелечу

Хоч на годину на Вкраїну,

На неї гляну, подивлюсь,

І, мов добро кому зроблю,

Так любо серце одпочине.

Якби сказать, що не люблю,

Що я Украйну забуваю

Або лукавих проклинаю

За те, що я тепер терплю,

Єй-богу, братія, прощаю

І милосердому молюсь,

Щоб ви лихим чим не згадали;

Хоч я вам кривди не робив,

Та все-таки меж вами жив,

То, може, дещо і осталось.

[Кінець 1847, Орська кріпость]

* * *

А нумо знову віршувать.

Звичайне, нишком. Нумо знову,

Поки новинка на основі,

Старинку божу лицювать.

А сиріч… як би вам сказать,

Щоб не збрехавши… Нумо знову

Людей і долю проклинать.

Людей за те, щоб нас знали

Та нас шанували.

Долю за те, щоб не спала

Та нас доглядала.

А то бач, що наробила:

Кинула малого

На розпутті, та й байдуже,

А воно, убоге,

Молодеє, сивоусе,

Звичайне, дитина,

І подибало тихенько

Попід чужим тином

Аж за Урал. Опинилось

В пустині, в неволі…

Як же тебе не проклинать,

Лукавая доле

Не проклену ж тебе, доле,

А буду ховатись

За валами. Та нищечком

Буду віршувати,

Нудить світом, сподіватись

У гості в неволю

Із-за Дніпра широкого

Тебе, моя доле!

[Перша половина 1848, Орська кріпость]

ВАРНАК

Тиняючи на чужині

Понад Елеком, стрів я діда

Вельми старого. Наш земляк

І недомучений варнак

Старий той був. Та у неділю

Якось у полі ми зострілись

Та й забалакались. Старий

Згадав свою Волинь святую

І волю-долю молодую,

Свою бувальщину. І ми

В траві за валом посідали,

І розмовляли, сповідались

Один другому. «Довгий вік!
–

Старий промовив.
– Все од бога!

Од бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік!

Я сам, як бачиш, марне, всує,

Я сам занівечив свій вік.

І ні на кого не жалкую,

І ні у кого не прошу я,

Нічого не прошу. Отак,

Мій сину, друже мій єдиний,

Так і загину на чужині

В неволі.» І старий варнак

Заплакав нишком. Сивий брате!

Поки живе надія в хаті,

Нехай живе, не виганяй,

Нехай пустку нетоплену

Іноді нагріє. І потечуть з очей старих

Сльози молодії,

І умитеє сльозами

Серце одпочине

І полине із чужини

На свою країну.

«Багато дечого не стало,

Сказав старий.
– Води чимало.

Із Ікви в [море] утекло…

Над Іквою було село,

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я, -

Лихая доленька моя!..

У нашої старої пані

Малії паничі були;

Таки однолітки зо мною.

Вона й бере мене в покої

Синкам на виграшку. Росли,

Росли панята, виростали,

Як ті щенята. Покусали

Не одного мене малі.

Отож і вчити почали

Письму панят. На безголов'я

І я учуся. Слізьми! Кров'ю!

Письмо те полилося… Нас!

Дешевших панської собаки,

Письму учить?!

Молитись богу

Та за ралом спотикатись,

А більш нічого

Не повинен знать невольник.

Така його доля.

Отож і вивчився я, виріс,

Прошу собі волі -

Не дає. І в москалі,

Проклята, не голить.

Що тут на світі робити?

Пішов я до рала…

А паничів у гвардію

Поопреліляла…

Година тяжкая настала!

Настали тяжкії літа!