Коханець

Ніколи ні «добрий день», ні «добрий вечір», ні «з Новим роком». Ніколи не кажемо «дякую». Ніколи не виникає потреби говорити. Ми безмовні, далекі. Наша родина з каменю, скам’яніла суміш. Без входу і виходу. Щодня кожен з нас намагається убити себе. Ми не тільки не розмовляємо — навіть не дивимось одне на одного. Подивитися, виявити найменше зацікавлення — це вже слабкість. Ніхто не заслуговує навіть на погляд. Дивитися — ганебно. Слово «розмова» заборонене. Право голосу тут мають лише сором і погорда. Будь-яке товариство, родинне чи якесь інше — ненависне і принизливе. Нас об’єднує первинний сором — нам соромно за те, що ми живемо. Ось глибинний зміст історії нашої сім’ї, історії трьох дітей цієї добропорядної особи, нашої матері, яку погубило суспільство. Ми всі — вихідці із суспільства, яке довело нашу матір до відчаю. Ось за те, що було заподіяно нашій матері, такій милій і такій довірливій, ми й ненавидимо життя, ми ненавидимо одне одного.

Мати у своїй безнадії не могла передбачити, якими стануть діти, я передовсім маю на увазі її хлопців, синів. Але навіть якби вона могла це передбачити, то хіба можна було втаїти від нас самий плин її життя? Постійно брехати — обличчям, поглядом, голосом? Своєю любов’ю? Звичайно, вона могла померти. Самоусунутись. Розпустити нежиттєздатну родинну спільноту. Зробити так, щоб відокремити старшого від обох молодших. Але вона цього не зробила. Мати була необачна, непослідовна, безвідповідальна. Так, саме така. Але вона жила. І ми всі троє любили її, перебуваючи поза любов’ю. Саме за те, що вона не вміла, не могла мовчати, не приховувала правди, ми, такі різні, любили її однаково.

Це тривало довго. Сім років. А почалося, коли нам було по десять. Потім виповнилось дванадцять. Згодом — тринадцять. А з часом — чотирнадцять, п’ятнадцять. І нарешті — шістнадцять, сімнадцять.

Вона боролася увесь цей час, сім років. А потім втратила надію. Безповоротно. Покинула спроби опиратися океану. Ми сидимо в затінку веранди і дивимось на гори Сіаму, темні в яскравому сонячному світлі, майже чорні. Мати нарешті спокійна, усамітнена. А поруч з нею ми — героїчні діти, що втратили надію.

Молодший брат помер у грудні 1942 року під час японської окупації. Я залишила Сайґон після других випускних іспитів 1931 року. Він написав мені один лист за десять років. Не знаю чому. Лист був шаблонний, переписаний начисто каліграфічним почерком і без помилок. Він писав, що в нього все добре і в школі теж усе добре. То був довгий лист на дві повні сторінки. Я впізнала його дитячий почерк. Ще він писав мені, що має квартиру, авто, назвав марку. Що він знову займається тенісом. Що йому добре, що все нормально. Що дуже мене любить і міцно цілує. Він не згадував ані про війну, ані про старшого брата.

Як і мати, я часто говорю про своїх братів як про одне ціле. Я кажу: мої брати, вона теж при сторонніх казала: мої сини. Вона завжди з якоюсь агресивністю розповідала, що сини в неї дуже сильні. На людях вона не вдавалася у подробиці, не уточнювала, що старший син значно дужчий за молодшого, лише казала, що він сильний, як і її брати, селяни з півночі Франції. Вона пишалася силою своїх синів, як раніше силою своїх братів. Як і старший брат, вона зневажала слабких. Про мого коханця з Шолена вони відгукувались однаково. Я не писатиму цих слів, порівнянь із здохлятиною, що гниє в пустелі. Я кажу «мої брати», оскільки саме так я казала тоді. Лише потім стала казати інакше, пізніше, коли мій молодший брат виріс і перетворився на мученика.

У нашій родині не тільки не святкувалося жодного свята, у нас навіть ніколи не було ялинки, жодної вишивки, жодної квітки. Але й жодного померлого, жодного похорону, ніякої пам’яті. Була тільки мати. Старший брат назавжди залишиться вбивцею. Молодший через нього помре. А мені вдалося поїхати, я вирвала себе з родини. І до самої смерті мати цілком належала тільки старшому синові.

У той час у Шолені, коли виник мій новий образ, коли в мене з’явився коханець, з матір’ю стався напад божевілля. Вона нічого не знає про те, що трапилося в Шолені. Але я бачу, як вона спостерігає за мною, її точать якісь сумніви. Вона добре знає свою доньку, в дівчинки віднедавна помітна якась відчуженість, якась невідома раніше стриманість, і це впадає в око, вона говорить повільніше, ніж завжди, колись така допитлива, тепер вона стала неуважна, інший погляд — вона мовби споглядає за спектаклем життя своєї матері, спостерігає за її нещастям, і чекає на розв’язку. Це несподівана паніка в житті матері. Її донька наражається на найбільшу небезпеку — вона ризикує ніколи не вийти заміж, ніколи не влаштуватися в житті, залишитися без засобів до існування, пропасти в самотині. Під час нападів люті мати кидається на мене, зачиняє в кімнаті, б’є мене кулаками, відважує ляпаси, роздягає мене догола, наближається до мене, обнюхує моє тіло, мою білизну, каже, що чує парфуми китайця, але й цього їй мало — вона вишукує підозрілі плями на білизні й кричить на все місто, що її донька — повія, що викине її з дому, нехай здихає, що ніхто її більше не захоче, таку збезчещену і гіршу, так, гіршу, ніж бродяча сука. І ридає — що вона має тепер робити, хіба вигнати її з дому, щоб не паскудила це місце.

За стіною зачиненої кімнати — брат.

Брат відповідає матері — правильно, каже, дівчинку треба відлупити (голос його оксамитовий, душевний, пестливий), ми маємо знати правду, за будь-яку ціну, щоб не дати їй себе занапастити, а матері — померти з горя. Мати б’є мене з усієї сили. Молодший брат кричить, щоб вона дала мені спокій. Він вибігає в садок, ховається, боїться, а раптом мене вб’ють, він боїться, як завжди боявся цього чужого старшого брата. Страх молодшого брата гамує матір. Вона ридає, оплакує своє розбите життя і зганьблену доньку. Я плачу разом з нею. Я брешу. Я присягаюся всіма святими, що зі мною нічого не було, нічого-нічого, навіть поцілунку. Як ти собі таке уявляєш, кажу я, він же китаєць, як би я могла робити це з китайцем, він же ж такий некрасивий, такий хирлявий! Я знаю, що старший брат припав до дверей, він дослухається, він знає, що там робить мати, він знає, що мала зараз гола і бита, він хотів би, щоб це тривало безконечно, аж доки не стане небезпечним. І мати уловлює ці темні й загрозливі помисли старшого брата.

Пригадую, ми ще зовсім маленькі. Між братами постійно спалахують сутички, без усякого видимого приводу, класичний привід завжди подає старший брат, що каже до малого: вийди звідси, ти заважаєш. І тут-таки б’є. Вони б’ються мовчки, чути лиш їхнє сопіння, їхні стогони, глухий звук ударів. Мати, як завжди, супроводжує цю сцену арією крику.

Вони заражені тим видом похмурого і вбивчого гніву, який трапляється лише в рідних братів, сестер і матерів. Старший брат страждає, що не може безкарно творити зло, пригнічувати насильством, не лише тут, а скрізь. Молодший безпомічний перед цим кошмаром, і це заохочує старшого до постійної жорстокості.

Коли вони б’ються, ми однаково боїмося за життя обох; мати казала, що вони завжди билися, що ніколи не гралися разом, ніколи навіть не розмовляли. Єдине, що їх об’єднувало, була вона, їхня матір, і, особливо, сестричка, рідна кров, більше нічого.

Здається, лише про старшого мати казала: «моє дитя». Так, іноді вона його так називала. Про двох інших вона казала «молодші».

Про все це ми ніколи нікому не розповідали, спочатку ми навчилися мовчати про головне в нашому житті — про злидні. А потім і про все інше. Перші, кому ми сповідалися — втім, це слово занадто сильне, — були наші коханці і ті, з ким ми знайомились поза домом, спершу на вулицях Сайґона, потім на рейсових пароплавах, у поїздах, а потім — скрізь.

На матір це находить раптово, десь надвечір, особливо в посуху, вона заходиться вимивати будинок від підвалу до горища, щоб, як вона каже, було чисто, продезинфіковано і свіжо. Будинок стоїть на підмурівку, він припіднятий над садом, щоб не заповзали змії, скорпіони, червоні мурахи і повені Меконґа після потужних торнадо в період мусонів. Завдяки цьому вивищенню наш будинок дуже легко мити — просто поливати його з великих відер і купати, як дощ купає наш сад. Усі стільці — на столах, увесь будинок дзюркотить, навіть піаніно в малій вітальні стоїть ніжками у воді. Вода стікає сходами, заливає внутрішній дворик перед кухнею. Малі бої-служки аж сяють, ми веселимося разом з ними, бризкаємо один на одного, а потім миємо підлоги марсельським милом. Усі бігають босі, мама теж. Вона сміється. І всім задоволена. Увесь будинок пахне, дивовижний аромат мокрої, як після грози, землі п’янить нас божевільною радістю, а надто коли він поєднується з іншим — із запахом марсельського мила, з запахом чистоти, доброти, білизни, з запахом нашої матері, її чистої душі. Вода стікає аж до алей. Приходять батьки боїв, друзі, прибігають білі діти з сусідніх будинків. Мати страшенно щаслива від цього безладу, вона може бути дуже-дуже щаслива, коли забувається, коли миє дім, — як мало треба для щастя моїй матері. Мати вбігає до вітальні, сідає за піаніно, грає кілька арій, які знає напам’ять, які вивчила під час навчання в «Еколь нормаль». Вона співає. Так, інколи вона грає і сміється. Потім встає і, співаючи, танцює. І всі ми, і вона, думаємо, що можна бути щасливим у цьому недолугому будинку, який раптом стає озером, прибережною лукою, бродом, берегом моря.

Двоє молодших — дівчинка і хлопчик — опам’ятовуються перші. Вони раптом перестають сміятися і йдуть у сад, де вже насуваються сутінки.

Я пишу ці рядки і раптом згадую, що старшого брата не було тоді з нами у Венлонґу, коли ми мили будинок. Він гостював у нашого домашнього вчителя, сільського священика, в Лот-е-Ґаронн.

Траплялося, що й він також іноді сміявся, але так, як ми — ніколи. Я все забуваю, забуваю сказати, що ми з молодшим братом у дитинстві часто реготали до упаду, просто вмирали зі сміху.