Коханець

Війну я бачу в тих самих барвах, що й дитинство. Я просто плутаю час війни з періодом панування старшого брата. Напевне, ще й тому, що саме під час війни помер молодший брат, я вже казала — серце у нього не витримало, відмовило. Здається, під час війни я ні разу не бачила старшого брата. Тоді мене вже більше не цікавило, живий він чи мертвий. Війна уявляється мені подібною до нього — вона всюди присутня, всюди просочується, обкрадає, бере в полон, всюди лізе, вмішується, уплутується, проникає в тіло, в думки, коли не спиться і коли спиш — постійно, горить ненатлою жагою захопити чужу територію, чуже тіло, тіло дитини, тіло слабшого, переможеного, бо вона — зло, і воно біля моїх дверей, я відчуваю його шкірою.

Повертаємось на його квартиру. Ми знову коханці. Ми не можемо зупинитися, ми кохаємося й кохаємося.

Часом я не вертаюся до пансіону, сплю поруч з ним. Я не хочу спати в його обіймах, з його жаром, але сплю в тій самій кімнаті, в тому самому ліжку. Буває, що я пропускаю заняття в ліцеї. Пізно ввечері ми йдемо вечеряти в місто. І він сам миє мене під душем, поливає, споліскує, він обожнює це робити, накладає мені рум’яна, одягає, він обожнює мене. Я — єдине його кохання. Він живе зі страхом, що я зустріну іншого чоловіка. А я нічого цього не боюся. У нього є ще й інший страх, не тому, що я біла, а тому, що зовсім юна, така юна, що він може втрапити до в’язниці, якщо про наш зв’язок хтось дізнається. Він просить, щоб я й далі брехала матері, а особливо старшому братові, і нікому нічого не казала. І я брешу. Я кепкую з його страху. Кажу, що ми занадто бідні, щоб мати змогла затіяти судовий процес, до того ж вона програла всі свої процеси — проти кадастрування, проти адміністрації, проти урядовців, проти влади, вона абсолютно не вміє судитися, не вміє зберігати спокій і чекати, довго чекати, вона зривається, кричить і втрачає свої шанси. З тобою теж вийшло б так само, як завжди, отож — не бійся.

Марі-Клод Карпанте. Вона американка, як мені пригадується, з Бостона. Очі дуже ясні, сіро-блакитні. 1943 рік. Волосся Марі-Клод Карпанте теж було світле. Злегка прив’яле обличчя. Але все ще красива. Стримана усмішка, що зникала швидко, як блискавка. Навіть тепер я раптом чую її голос, низький і трохи дисгармонійний на високих тонах. Їй було сорок п’ять, це вже вік, серйозний вік. Жила вона у шістнадцятому окрузі, біля мосту Альма. Її квартира займала увесь останній поверх будинку, з краєвидом на Сену. Взимку, бувало, ми ходили до неї вечеряти. А влітку — обідати. Страви замовлялися у найкращих паризьких кухарів. Дуже вишукана їжа, але її завжди не вистачало. Я бачила Марі-Клод Карпанте лише у неї вдома, і більше ніде. Часом до неї заходив поет, послідовник Малярме. Зазвичай бувало двоє-троє літераторів. Вони з’являлися один раз, і не більше. Я так і не дізналася, де вона їх відкопувала, де знайомилася з ними і чому їх запрошувала. Про жодного з них я ніколи не чула, не читала і не знала їхніх творів. Застілля тривали недовго. Багато говорили про війну, зокрема про Сталінград, був кінець зими сорок другого. Марі-Клод Карпанте багато слухала радіо, тож була добре інформована, говорила мало, часто дивувалася, що проґавила стільки подій, сміялася. Не раз під кінець застілля вона вибачалася, що мусить так швидко йти, у неї справи. Ніколи не уточнювала, які саме. Якщо нас, гостей, було багато, то всі залишалися ще на годину-другу після того, як вона йшла. Марі-Клод казала нам: залишайтеся, скільки забажаєте. Під час її відсутності про неї ніхто не говорив. Зрештою, ніхто й не міг говорити, оскільки ніхто її насправді не знав. Додому поверталися завжди з одним і тим самим відчуттям, ніби ми пережили якийсь незбагненний кошмар, згаяли кілька годин серед незнайомців, у присутності гостей, що були в такій самій ситуації і так само незнайомі, декілька годин без завтрашнього дня, без жодної мотивації. То було мовби перейти через третій кордон чи подорожувати потягом, чи ждати у передпокої лікаря, в готелі, в аеропорту. Влітку обідали на великій терасі з краєвидом на Сену, кавували в садку, що займав увесь дах будинку. Там був басейн. Та ніхто не купався. Ми дивилися на Париж. Порожні проспекти, річка, вулиці. На спорожнілих вулицях цвіли катальпи. Марі-Клод Карпанте. Я часто на неї дивилася, майже увесь час, це її бентежило, але я не могла втриматись. Дивилася, щоб збагнути, хто ж вона така, Марі-Клод Карпанте? Чому вона тут, а не деінде, чому вона приїхала так здалеку, з Бостона, чому вона багата і оточена таємницею, і навіщо їй усі ці силувані прийняття, чому, від чого в її погляді, в самій глибині її очей так виразно причаїлася смерть, чому? Марі-Клод Карпанте. Чому всі її сукні мали щось дуже спільне, щось таке, що вислизає з уваги, якісь дивні, наче з чужого плеча, мовби могли мати такий самісінький вигляд на іншому тілі? Сукні без особливих прикмет, строгі, дуже світлі сукні, білі, як літо серед зими.

Бетті Фернандес. Спогади про чоловіків ніколи не спалахують в такому яскравому світлі, як образи жінок зринають у пам’яті. Бетті Фернандес. Теж іноземка. Лиш вимовиш її ім’я, а вона вже тут як тут: крокує паризькою вулицею, дуже погано бачить, короткозоро мружиться, нарешті впізнає вас і вітає легким помахом руки. Добридень, як справи? Вона вже давно померла. Напевне, років із тридцять тому. Я пам’ятаю її грацію, зараз уже пізно, щоб це забути, ніщо не може стерти цю досконалість — ані обставини, ні епоха, ні холоднеча. Ні голод, ні поразка Німеччини, ні повне викриття її злочину. А вона все крокує вулицею понад історією, понад подіями, хоч би які жахливі вони були. Її очі теж дуже ясні. Ношена рожева сукня, чорний капор, на вуличнім сонці геть запилюжений. Тендітна, висока, ніби намальована тушшю, як ґравюра. Люди зупиняються, зачаровані елеґантністю цієї іноземки, яка проходить, нікого не помічаючи. Суверенна. Зразу й не збагнеш, звідки вона йде. І мимохіть промовляєш до себе: тільки звідти, здалека, з інших країв. Тому вона й красива, дуже красива. Вона вбрана у старе європейське лахміття; рештки парчі, старомодні жіночі костюми, старі тюлі, залежаний у крамницях одяг, якісь старі обрізки «от кутюр», старі, побиті міллю лисячі комірці і горжетки, старе хутро видри — така от її краса, розтерзана, мерзлякувата, зі схлипуваннями, краса екзилю; нічого їй не пасує, все занадто велике, і це гарно, вона пливе, надто тендітна, все на ній теліпається, а проте це гарно. Така вже вона з голови до ніг: на ній кожна річ тут-таки безпомильно примножує її красу.

Бетті Фернандес теж влаштовувала прийоми, у неї був свій «день». Ми кілька разів ходили до неї. Одного разу в неї був Дріє ла Рошель [3] . Очевидно, гординя його страждала, тому, щоб не принижувати свого статусу, він говорив мало, говорив штучним голосом, важкими фразами, що здавалися перекладом. Здається, був також і Бразільяк, та я його не пам’ятаю, а жаль. Сартра не було ніколи. Бували поети з монпарнаської групи, але я нікого не запам’ятала, жодного імені. Німці не заходили. Про політику не говорили. Тільки про літературу. Рамон Фернандес розповідав про Бальзака. Його слухали аж до світанку. Він говорив зі знанням, майже недосяжним у наші дні, і лише дрібниці можна було підтвердити фактами. Він давав мало інформації, радше свої судження. Говорив про Бальзака, так, ніби зробив його з себе, ніби сам колись спробував улізти в шкіру Бальзака. Рамон Фернандес мав вишукані манери, навіть в ученості: він умів просто й доступно ділитися своїми знаннями, ніколи не давав відчути, що знання — це обов’язок чи тягар. Він був завжди щирим. Зустріч з ним на вулиці, у кав’ярні завжди була святом, він щиро радів з такої зустрічі, справді, і вітав вас, сяючи від задоволення. Добридень-як-справи? Вимовляв це на англійський манер, без коми, з веселим смішком, і поки звучав цей сміх, все здавалося жартом — і війна, і всі, пов’язані з нею, вимушені страждання, рух опору і колабораціонізм, голод і холод, мука й ганьба. І вона, Бетті Фернандес, вона говорила тільки про людей, яких зустрічала на вулиці, або про тих, з ким була знайома, про те, як їм ведеться, про товари у вітринах магазинів, які ще можна було придбати, про додаткові картки на молоко, на рибу, про те, як боротися з дефіцитом, холодом і постійним голодом, вона завжди була дуже практична, товариська і уважна, віддана і ніжна. Так, Фернандеси співпрацювали з німцями. А я через два роки після війни вступила в комуністичну партію. Тепер я розумію — це абсолютно рівноцінно. Все те саме — співчуття, крик про допомогу, та сама нездатність робити висновки, словом, той самий забобон — віра в те, що політика допоможе вирішити особисту проблему. Бетті Фернандес також бачила порожні вулиці часів німецької окупації, бачила Париж, сквери з квітучими катальпами, так само, як і та, інша жінка, Марі-Клод Карпанте. І в неї теж був свій день прийнять.

3

П'єр Дріє ла Рошель — французький письменник, під час війни співпрацював з німцями.

Він підвозить її до пансіону на чорнім лімузині. Зупиняється, не доїжджаючи до входу, щоб їх не побачили. Уже ніч. Вона вистрибує, вона біжить, не озираючись. Вбігши в ворота, зауважує, що велике шкільне подвір’я ще освітлене. А проминувши коридор, бачить її, ту, котра чекала на неї, і вже стурбована, напружена, набурмосена. І питає: де ти була? Дівчина відповідає: я не ночувала в пансіоні. Вона не пояснює чому, а Гелен Лаґонель не питає. Дівчина скидає рожевий капелюшок і переплітає на ніч коси. «У ліцеї ти теж не була». — «Так, не була». Гелен каже, що телефонували з ліцею, тому вона все знає, і що її викликає головна вихователька. У напівтемряві подвір’я багато дівчат. Усі в білому. На деревах розвішено великі лампи. У кількох класах ще горить світло. Деякі учні ще вчаться, деякі залишились у класах, щоб трохи потеревенити, пограти в карти чи поспівати. Учениці не лягають спати в певний час, удень спекотно, тому надвечір у них вільний графік, та й молодим вихователькам теж цього хочеться. Ми з Гелен — єдині білі дівчата у цьому державному пансіоні. Тут багато метисок, більшість із них покинуті своїм батьком — вояком, моряком, дрібним чиновником з митниці, пошти чи громадських служб. Їх направляють на навчання громадські добродійні служби. Є також четверо дівчаток-квартеронів, тобто з четвертиною білої крові. Гелен Лаґонель думає, що французький уряд виховує їх для того, щоб вони потім стали санітарками у лікарнях чи виховательками в сирітських притулках, у лепрозоріях чи психіатричних клініках. Ще вона боїться, що можуть послати у холерні і чумні лазарети. Ось про що думає Гелен Лаґонель і плаче, її не приваблює таке майбутнє, у неї завжди одне на думці: як порятуватися з пансіону?

Я йду до чергової виховательки; це молода дівчина, також метиска, вона часто спостерігає за нами — за мною та Гелен. Вона каже: ви не були в ліцеї, не ночували тут цієї ночі, доведеться повідомити вашій матері. Я кажу, що не могла зробити інакше, але відтепер, з цього вечора, я постараюся завжди повертатися на ніч до пансіону, і тому не варто повідомляти моїй матері. Молоденька вихователька дивиться на мене й усміхається.

Я не дотримаю слова. Матері повідомлять. Вона прийде до директорки пансіону й попросить дати мені увечері волю, не контролювати, о котрій годині я повертаюся, і не силувати мене до недільних прогулянок з дівчатками пансіону. Ця дитина завжди була вільна, каже мати, інакше б вона давно втекла, навіть я, мати, нічого не можу з цим удіяти, щоб її не втратити, я мушу дати їй свободу. Директорка з усім погоджується, адже я біла, а для репутації пансіону серед метисок має бути бодай кілька білих. Мати також сказала, що я добре вчуся в ліцеї і там теж надають таку свободу, сказала, що з синами їй так важко, безнадійно важко, і що успіхи в навчанні молодшої донечки — то її остання надія.

Директорка дозволила мені жити в пансіоні, як у готелі.

Невдовзі на моєму безіменному пальці з’явиться перстень з діамантом. Тож виховательки більше не роблять мені зауважень. Вони, звичайно, підозрюють, що я не зовсім заручена, але діамант дуже дорогий і, без сумніву, справжній, і більше ніхто нічого не каже, адже мені, ще зовсім юній дівчині, подарували таку коштовність.

Я повертаюся до Гелен Лаґонель. Вона лежить на лавочці й плаче — гадає, що мене виженуть з пансіону. Я підсідаю до неї і відчуваю легку знемогу від краси її тіла, що випросталося поруч з моїм. Це тіло таке витончене, під тонкою сукнею, я можу торкнутися його рукою. А груди такі, яких я не бачила зроду. І ніколи їх не торкалася. Яка ж вона безсоромна, ця Гелен Лаґонель, вона просто не розуміє, що робить, коли проходить наголяса по загальній спальні. Тіло Гелен Лаґонель — дар, найкращий з Божих дарів, ця ні з чим незрівнянна гармонія між поставою і манерою нести свої груди перед собою, ніби окремі від тіла досконалі предмети. Немає нічого чарівнішого, ніж ця досконала округлість, яка так і проситься в руку. Навіть тіло мого молодшого брата, що нагадувало тіло маленького кулі, блякне на тлі цієї неймовірної величі. Тіла чоловіків мають скупі форми, замкнені на внутрішньому. Проте вони не руйнуються так, як тіло Гелен Лаґонель, якому судилося зовсім недовго бути таким — десь, напевне, одне літо — і все. Гелен родом з високих плато Далата. Її батько — службовець у факторії. Вона приїхала недавно, серед навчального року. Гелен усього боїться, притискається до мене і так сидить, нічого не каже, іноді плаче. У неї смагляво-рожевий колір лиця, як у всіх мешканців гір; їх легко впізнати тут, серед зеленаво-блідих, анемічних дітей, що виросли серед тропічної спеки. Гелен Лаґонель не ходить до ліцею. Вона не знає, що таке ходити до школи, ця Гелен Л. Вона не вміє вчитися, не запам’ятовує. Вона відвідує початкові курси при пансіоні, але це нічого їй не дає. Вона плаче, притискаючись до мого тіла, і я пещу її волосся, її руки, я кажу їй, що залишуся разом з нею в пансіоні. Вона й не підозрює, що надзвичайно вродлива, ця Гелен Л. Її батьки й гадки не мають, що з нею робити, тому намагаються якнайшвидше видати її заміж. Всі наречені будуть біля ніг Гелен Лаґонель, варто їй лише захотіти, але вона не хоче, вона їх не бажає, вона хоче одного — вернутись до матері. Вона. Ця Гелен Л. Гелен Ель. Гелен Лаґонель. Врешті вона таки зглянеться на волю матері. Вона набагато вродливіша за мене, із цим моїм блазенським капелюхом і золотими туфельками, вона куди придатніша до одруження, ця Гелен Лаґонель, з нею можна одружитися, надати їй статус заміжньої, залякати її незрозумілими поясненнями про її страх, наказати їй залишатися тут і чекати.

Гелен Лаґонель, вона ще зовсім не знає того, що знаю я. Але ж їй уже сімнадцять. І, мабуть, ніколи й не дізнається, смутно здогадувалась я.

Тіло Гелен Лаґонель важке, ще невинне, шкіра така ніжна, як у деяких тропічних плодів, щонайтонша на дотик, мовби її й нема, торкнутися до неї — то вже занадто. Гелен Лаґонель викликає бажання її вбити, збуджує солодку фантазію — вбити її власними руками. Ці щонайвишуканіші кулі — вона носить їх, і нічого про них не знає, вона показує їх рукам — щоб їх м’яли, роту — щоб їх їв, а сама при цьому їх не помічає, не підозрює про їхню неймовірну владу. Мені хочеться їсти груди Гелен Лаґонель, як він поїдає мої груди у кімнаті в китайськім кварталі, куди я йду щовечора, щоб поглибити свої знання про божественне. Я хочу, щоб мене проковтнули ці божественні груди, які належать їй.

Я знемагаю, бо я смертельно хочу Гелен Лаґонель.

Я знемагаю від жаги.

Я хочу взяти Гелен Лаґонель з собою, туди, де щовечора, заплющивши очі, я кричу від насолоди. Я хотіла б віддати Гелен Лаґонель чоловікові, який дає мені цю насолоду, щоб він зробив те саме і з нею. Хочу, щоб це сталося на моїх очах, щоб вона віддалася йому за моїм бажанням, щоб вона віддалася тому, кому віддаюся і я. Тоді б насолода прийшла до мене через тіло Гелен Лаґонель, і тоді я зазнала б найвищої, найостаточнішої насолоди.

І від цього можна померти.

Мені здається, ніби вона з тієї самої плоті і крові, що й чоловік із Шолена, але її теперішність осяйна, сонячна, цнотлива, її п’янкий розквіт помітний у кожному її русі, в кожній сльозині, у кожній з її слабкостей, у її незнанні. У моєму розумінні Гелен Лаґонель — його жінка, жінка цього страждальця, що завдає мені такої незрівнянної, невиносної втіхи, жінка цього затіненого мужчини з Шолена, цього китайця. Гелен Лаґонель родом з Китаю. <