Коли впаде темрява

Якщо Берковіц, Фреді й Велан його навіть і почули, то цього ніяк не виказали. Вони перемовлялися між собою, Сіфкіц чув голоси, але не міг розібрати слів, немов голоси долітали з великої відстані. Хтозна які слова, але після них Велан пішов з алькова, а Берковіц опустився біля велотренажера на одне коліно, так, як перед тим Сіфкіц, підібрав викрутку, і вмить ліва педаль відпала на бетон — дзеньк. Сіфкіц, покинутий посеред лісової дороги, побачив крізь чудернацький органічний отвір, що Берковіц віддав викрутку Фреді Албемарлу — отому, що разом із Сіфкіцем колись так паршиво грав на трубі в їхньому не менш паршивому шкільному оркестрі. З біса крутіше вони грали з рок-гуртом. Десь серед канадського лісу заквилив пугач невимовно самотнім голосом. Фреді присів відкручувати другу педаль. Тим часом повернувся Велан з розсувним ключем у руці. Сіфкіцу боляче було дивитися на це.

Дивлячись на них, Сіфкіц упіймав себе на думці: якщо хочеш, аби щось було зроблено правильно, найми професіонала. Звісно, Берковіц і його хлопці не гаяли часу. Менш ніж за чотири хвилини від велотренажера залишилися тільки два колеса і три секції рами, так акуратно складені на бетонній підлозі, що здаля вони нагадували тривимірну діаграму.

Болти і гайки Берковіц поклав до передньої кишені своїх робочих штанів «Дікіз», і тканина відстовбурчилася, немов там ховалося кілька жмень монет. При цьому він кинув на Сіфкіца багатозначний погляд, від якого в тому знову завирував гнів. Коли бригада пролізла назад крізь той дивовижний кишкоподібний отвір (нахиляючи голови, як це роблять, проходячи крізь низькі двері), кулаки Сіфкіца знову були міцно стиснуті, незважаючи на те що йому достобіса боліло й смикалося ліве зап’ястя.

— Знаєте що, — звернувся він до Берковіца. — Гадаю, ви нічого мені не можете заподіяти. Я гадаю, ви нічого не можете мені зробити, бо що тоді буде з вами самими? Ви ж ніщо інше… як субпідрядники!

Берковіц подивися йому просто в очі з-під гнутого козирка свого картуза з написом ЛІПІД.

— Я вас вигадав! — заявив Сіфкіц, націливши на них вказівний палець правої руки, наче дуло револьвера, і гойдаючи ним.

— Ти Син Сема! Ти ніщо інше, як дорослий фантом того хлопця, з яким я разом грав на трубі в середній школі католицького ордену «Сестер Милосердя»! Ти нізащо в житті не міг зіграти в тональності мі-бемоль! А ти — просто один художник, спеціаліст з малювання драконів і зачарованих принцес!

Ця його промова не справила враження на членів бригади «Ліпід Компані».

— А що, як хтось вигадав тебе? — спитав Берковіц. — Про це ти коли-небудь думав? Чи ти хочеш мене переконати, що десь, поза цим світом, не може бути інший, більший світ? Щоб ти знав, ти сам ніщо інше, як випадкова думка, що майнула в голові якогось безробітного дипломованого й сертифікованого бухгалтера, який читає вранішню газету, сидячи в нужнику.

Сіфкіц уже було відкрив рота, щоби сказати, що це все дурниці, однак вираз очей Берковіца змусив його стулити пельку. Давай, промовляли ті очі. Питай мене. Я розповім тобі більше, ніж ти захотів би знати.

Замість того Сіфкіц промовив:

— Хто ви такі, щоб заважати мені тренуватися? Вам треба, щоб я помер у п’ятдесят років? Господи Ісусе, що вам не до вподоби?

Відповів Фреді.

— Я не філософ, приятелю. Я знаю лише, що моя машина потребує ремонту, а я їй його не можу забезпечити.

— А в мене одній дитині потрібні ортопедичні черевики, а іншій — логопед, — додав Велан.

— Хлопці, котрі працюють на Великій ямі в Бостоні, мають таку примовку, — сказав Берковіц. — «Не вбивай роботу, дай померти їй самій». Лише цього ми просимо у тебе, Сіфкіце. Дозволь нам вмочити дзьоби. Дай нам заробляти собі на життя.

— Та це якесь безглуздя, — пробурмотів Сіфкіц. — Абсолютно…

— Мені начхати, як ти почуваєшся, курвий сину! — заволав Фреді, і Сіфкіц зрозумів, що той ледь не плаче. Ця суперечка давалася їм так само важко, як і йому. Усвідомлення саме цього факту чомусь найгірше його пригнітило. — Мені насрати на тебе, ти ніщо, ти не працюєш, ти тільки те й робиш, що огинаєшся та малюєш свої картинки, але не смій забирати хліб з рота в моїх дітей, чуєш? Не смій!

Він рвонувся уперед, стиснуті в кулаки руки виставлені перед обличчям — абсурдна поза Джона Л. Салівена. Берковіц поклав Фреді руку на плече й відтягнув його назад.

— Не будь таким впертим, хлопче, — промовив Велан. — Живи сам і дозволь жити іншим, о’кей?

— Дозволь і нам вмочити дзьоби, — повторив Берковіц, і Сіфкіц тут же згадав, звідки ця фраза, він же читав «Хрещеного батька» і фільм бачив. А чи знають ці роботяги якісь слова і сленгові фрази, яких нема в його власному словнику? Сумнівно. — «Дозволь нам зберегти власну гідність, хлопче. Чи ти гадаєш, ми можемо ходити на таку роботу, щоб там малювати картини, як ти?» — Він розсміявся. — О’кей, добре. Якби я намалював кота, я мусив би написати внизу КІТ, щоби люди знали, що воно за таке.

— Ти вбив Карлоса, — промовив Велан, і, якби в його голосі прозвучало звинувачення, гадав Сіфкіц, він напевне знову запав би в гнів. Але там чулася лише печаль. — Ми йому казали: «Тримайся, друже, скоро полегшає», але він не був сильним. Він ніколи, розумієш, ніколи не міг заглядати наперед. Він втратив усяку надію. — Велан замовк, подивився на темне небо. Неподалік неритмічно бурчав двигун «доджа» Фреді. — Та, по правді, ніколи її, щоб аж такої, й не мав. Деякі люди, от вони просто такі й є, ну, ти розумієш.

Сіфкіц обернувся до Берковіца.

— Давайте скажемо відверто. Що ви хочете…

— Тільки щоб ти не вбивав роботу, — відповів Берковіц. — Це єдине, чого ми хочемо. Нехай робота помре сама.

Сіфкіц зрозумів, що, можливо, міг би забезпечити цьому чоловіку те, чого він просить. Це навіть зробити неважко. Дехто, якщо вже з’їв один хрусткий пончик «Кріспі Крім», уже не зупиниться, поки не знищить всю коробку. Якби він належав до такого типу людей, отут-то вони мали б серйозну проблему… але він був іншим.

— О’кей, — сказав він. — Чому б нам не спробувати? — І тут йому спало на думку. — Як гадаєте, я можу отримати такого ж картуза від компанії? — показав він на той, що сидів на голові в Берковіца.

Берковіц усміхнувся. Посмішка ледь торкнулася його губ, але вона була справжнішою за той сміх, коли він казав, що мусив би підписувати намальованого ним кота.

— Це можна влаштувати.

Сіфкіц гадав, що тут він простягне йому руку, але Берковіц не простягнув. Він тільки зміряв його наостанок оцінюючим поглядом з-під козирка свого картуза і рушив до кабіни їхнього фургона. Решта двоє рушили за ним.

— Скільки мине часу, допоки я не почну вважати, що нічого цього не траплялося? — спитав Сіфкіц. — Вирішу, що я сам розібрав велотренажер, бо… ну, не знаю… скажімо, мені просто набридло?

Берковіц затримався, взявшись за ручку дверцят машини, й озирнувся.

— А скільки тобі треба? — спитав він.

— Я не знаю, — сказав Сіфкіц. — Ох, а тут же так гарно, еге ж?

— Тут завжди так було, — сказав Берковіц. — Ми завжди підтримуємо тут порядок.

У його голосі прозвучали захисні нотки, які Сіфкіц вирішив проігнорувати. Йому стало зрозуміло, що навіть фіктивне породження чиєїсь уяви може мати власну гідність.