Колиска на орбіті

Схвильований до глибини душі, я одразу ж записав свої думки на магнітофонну стрічку. Після сум’яття бою навкруги панувала чудесна тиша. Переможці пішли собі. І разом з ними й молодий автогон, який зруйнував Антея. На пам’ять про Антея я назвав його Антей Другий.

На світанку мене розбудив пекельний лемент. З боку скреба неначе ватага геть сп’янілих людей, голосно репетуючи, наближалися автогони. Такого ще ніколи не бувало. Я гарячково міркував: що ж це з ними сталося? Коли автогони підійшли ближче, я зміг розрізнити окремі голоси:

— Він такий самий мерзотник!

— Скрутити йому в’язи!

— Навіщо йому нагромаджувач?!

У мене цієї миті мимоволі зацокотіли зуби, я одразу зрозумів, що ті мерзенні вигуки стосуються мене. Тремтячими руками я почав квапливо збирати найнеобхідніше, насамперед консерви й каністру води. Бігти до гелікоптера було вже пізно. Залишався єдиний шлях до порятунку — видертися на ось цю прямовисну скелю. Я знав, що автогони не люблять дертися на круті схили. Обливаючись потом, я виліз на вершину скелі. І саме вчасно! Автогони вже бігли до скелі з усіх боків. Спочатку вони розтоптали мій гелікоптер, потім зруйнували дім і склади.

Моє зникнення остаточно розлютило автогонів. Я просто не впізнавав їх. Очевидно, під час свого набігу автогони натрапили на людей, які напали на них. Якщо так, то це кінець! Нічого не може бути страшнішого за автогона, коли він почуває, що йому загрожують.

Першим на великій висоті мене помітив Антей Другий. Як я й гадав, він навіть не спробував вилізти на скелю. Стоячи разом з іншими автогонами біля підніжжя, він крикнув:

— Ти мій творець?

— Звичайно, — відповів я, — і тому вимагаю більшої поваги до себе.

— Ти брешеш! — розлючено вигукнув він. — Мене зробив Антей. А ти звичайний дармоїд у світі машин! Дурні сервоавтомати з копалень правду казали. Ви, люди, ні на що не здатні і живете за наш рахунок.

Ну, це вже переходило всякі межі.

— Диви-но! — обурився я. — А красти чужий мозок, це дозволяється, так? І, звісна річ, для цього дурних сервороботів цілком досить!

Я не міг говорити далі. Мені забракло повітря, а гамір унизу став оглушливим. Автогони простягали до мене свої механічні руки, вигукуючи:

— Жалюгідний людський хробак! Підступний негідник! Твій час скінчився!

Такі вислови вони справді могли запозичити тільки в низькорозрядних автоматів. Гірко розчарований, я відвернувся й заглибився в розмірковування над своєю гідною жалю долею. Вигукуючи безугавно різні лайки, автогони зрештою забралися собі геть. О, вони добре знали, що я не можу харчуватися мокрим піском і стою перед вибором: або здатися на їхню ласку, або, померши з голоду, виставити свої кістки в цьому проклятому одномісному пантеоні. Думка про те, що хтось може прийти мені на допомогу, у них навіть не виникала. Адже вони ніколи не допомагають один одному. Отак-то, Гумане. Оце й усе, що я можу вам розповісти. Деменс відкинувся назад і, вичікуючи, дивився на мене, ладний одразу ж відкинути будь-які заперечення, якщо вони зринуть з моїх вуст.

— Яку основну програму закладено в ваших автогонів? — спитав я.

— Принцип самоствердження.

— І все?

— Так.

Я замислено дивився крізь відчинені двері кабіни гравітоплана. Над сірими обрисами степу вже займалися зірниці нового дня. Десь далеко завив собака динго, а в відповідь з лісу долинув різкий крик наполоханих папуг.

— Знаєте, Деменсе, і досі все ще існують люди, які неспроможні збагнути наш світ та його зв’язки. Вони, неначе люди, що пережили корабельну аварію, теж ніби живуть на безлюдному острові і в панічному страхові за існування б’ються з кошмарними примарами.

— Ви хочете сказати, що й я належу до них? — Він гнівно засміявся. — Хіба ж те, що тут сталося, це кошмарний сон? Якщо так, то відвезіть мене якомога скоріше до психіатричної клініки!

Запал професора викликав у мене посмішку.

— Щоб вилікувати вас від вашого песимізму, цього зовсім не потрібно.

— Ну що ж, чудово. То, може, як ваша ласка, ви зволите сказати, яким саме чином ви збираєтесь провести моє… гм… лікування?

— З великою приємністю. Я поговорю з автогонами.

Він схопився на рівні ноги.

— Ви збираєтесь… Тоді ясно, хто тут божевільний!

— Не судіть так нерозважно.

— Та послухайте! Ці бестії розкладуть вас на атоми! Невже ви вірите, що зможете виступити посередником між людиною й машиною?

— Ставити так питання — значить бачити проблеми в хибному світлі, вельмишановний колего, — відказав я. — Навіть найдосконаліша машина не зможе зрівнятися з людиною.

— Дозвольте нагадати вам, що мільйони людей уже й сьогодні наполовину штучні. Майже до всіх органів людського тіла існують замінники, що копіюють природу. Від штучної щелепи до синтетичного серця. Гумане, людина й автомат наближаються одне до одного. Людина стає автоматичнішою, а автомат — людиноподібним. Оце друге і є нова форма матерії.

— У самій можливості затримувати природний процес старіння нашого організму, а відтак продовжувати життя, я не вбачаю нічого не достойного людини. А зближення, про яке ви говорите, — це фікція, ілюзія. Психічні процеси не підкоряються математичній логіці, ними не можна керувати за правилами автоматики. Отже, машина ніколи не зможе досягнути людської якості.

— Ми з вами ніколи не дійдемо згоди! — похмуро буркнув у відповідь професор.

— Я оптиміст. У всякому разі я приземлюся з гравітопланом біля вашої колишньої лабораторії.

— Але як що-небудь трапиться, я пропаду!

— Цілком вірно. Зате тоді ви зможете принаймні померти з гордим самоусвідомленням, що ваша теорія правильна.

Така перспектива, здається, мало приваблювала Деменса. Він мовчки вийшов з кабіни й поплентався до свого ложа з колючок.

Ми стартували. Через деякий час наш гравітоплан уже ширяв над руїнами, а потім плавно приземлився неподалік від лабораторії. Я вийшов і озирнувся навкруги. Ніде не видно було жодного автогона. Можливо, вони знову пішли в якийсь розбійницький похід? Напружено прислухаючись і роздивляючись на всі боки, я переступив поріг лабораторії. Тут геть усе було зруйноване дотла. Під ногами в мене все хрустіло й шаруділо. Обривки й переплутані клубки магніто— й перфострічок, металеві спіралі, реле мозку, вирвані й потрощені суглоби та цілі фрагменти внутрішньої будови автогонів. Справжнісінький хаос! Мене починало непокоїти, що досі ніде не було видно жодного з породжених Деменсом створінь. Вони мали б помітити наш гравітоплан, а при підвищеній цікавості роботів, що стала вже легендарною, слід було б чекати, що вони вже десь поблизу. Але чому автогони поховалися? Це скидалося на засідку. Щомиті вони могли блискавично напасти на мене.

Я заздалегідь домовився, що мої супутники попередять мене в разі небезпеки, а гравітоплан піднімуть на десять метрів угору, щоб не ризикувати ним. Я ж знав, як мені захищатися.

Тиша поступово ставала моторошною. Я ніколи не почував страху при зустрічі з видимою небезпекою, але відчувати її, не знаючи, звідки вона загрожує і що собою являє, дуже неприємно. Я вирішив покинути лабораторію, щоб роздивитися навколо, і, прямуючи до дверей, зачепився за щось. З полиці з гуркотом звалився кулак робота і впав біля моїх ніг, стиснутий, наче німа погроза. Нервуючись, я штурхонув його ногою, відкинувши вбік, і прислухався. Почувся якийсь дзенькіт. А що, коли я не розчув сигналу про небезпеку? Здається, тихо.