Колиска на орбіті

Ні, за моєю спиною щось таки пересувається! Ось виразно заскреготіли зуби. “Хай йому біс!” — тільки і встиг я стиха прошепотіти, обернувся і завмер, наче вкопаний. Переді мною, ніби колона, стояв гігантський автогон і невимушено розглядав мене. Та перший переляк, від якого я насилу оговтався, був ніщо порівняно з тим жахом, який пойняв мене, як тільки ця проява розкрила рота й зовсім спокійно промовила:

— Добрий день. Ви кібернетик?

— Авжеж, — відповів я, затинаючись. — А ти що, не збираєшся на мене напасти?

Автогон якось покірливо махнув рукою.

— Ах, усе це було непорозуміння. І в усьому винен Деменс.

— Отакої! Все-таки не забувай, що професор Деменс твій творець, прародитель.

— Даруйте, сер.

— Це вже краще. Чи дав тобі Деменс якесь ім’я?

— Так. Я — Антей Другий.

— Он як, то я вже чув про тебе. Це ти, здається, найбільший йолоп з усієї банди?

— Я дуже шкодую. Не розумію, як це могло статися. Зі мною, очевидно, щось негаразд.

— Як же ти здогадався про це?

— А ось як. Після того як було розгромлено лабораторію, я порпався в смітті. Думав, може, знайду ще один шматок мозку. Адже мозок завжди потрібен. І тут я знайшов кілька мікрофільмованих книжок: Анохін, Вінер, Ешбі, Клаус. Я всі їх прочитав. Просто дивовижна річ, які прогнози робили класики кібернетики. Але вони говорили й про межі, в які мене поставлено. Та що за межі? При всьому бажанні я не можу про них довідатись. Незрозуміло, чому цей старий рутинер, пробачте, я хотів сказати професор, не повідомив мені відповідної інформації. Адже я сам не можу змінювати свою основну програму…

— Так, це була помилка Деменса, неприпустима помилка. Ти неспроможний збагнути, що ми сильніші і завжди ними зостанемось.

— “Ми”… А що це таке?

— Розумієш, “ми” — тобі чуже. Ти знаєш тільки “я”. Саме тому ти нам і підкорений, якщо навіть будеш удвічі розумніший і сильніший.

— А чи можу я вивчитися цьому “ми”?

— Ні, ти цього не зможеш, бо ти не суспільна істота. Нею є тільки людина. Вона — найкраща соціальна форма живої матерії, принаймні в межах земної сфери. Логічно?

— Коли я чую про логіку, в мені звичайно щось відлунює дзвоном. А зараз цього нема. Очевидно, занепад сил, ще, чого доброго, станеться коротке замикання! Виходить, я такий самий розумний, як людина, і все-таки набагато менший, ніж людина? Виходить, ми даремно так довго надбудовували свій механізм пам’яті? Воно нічого не дало?

— Так, але біда не в тому. Цю суперечність можна усунути. Невеличка операція, не варта й розмови. Я вже думав про це й захопив з собою все потрібне.

— Щиро вам дякую, сер…

…Через кілька годин ми знову приземлилися на скелі професора. Деменс дивився на мене, мов на примару.

— Ви живі, Гумане?

— Не заперечу цього.

— А що з автогонами?

— Усе гаразд. — І я розповів професорові про свою зустріч з Антеєм Другим. — Автогони породжені вами. Вони — втілення вашої нав’язливої ідеї про загибель людства. Потвори, які не знали нічого, крім принципу самоствердження, стали розумнішими за свого творця і, таким чином, упали в суперечність із самими собою. Механізми нагромадження досвіду були цілком закупорені. Я зі своїми супутниками, — кількома колегами з філософського інституту, одразу ж перепрограмував автогонів.

— І нова основна програма…

— …звучить так: “Я служу!” Як і належить автоматам.

— Ви гадаєте, що це допоможе? — недовірливо спитав Деменс.

— Уже допомогло.

Я підвів його до краю скелі, звідки можна було бачити всю територію перед лабораторією. Там кипіла робота: автогони розчищали руїни.

Н. Нільсен ГРАЙТЕСЯ З НАМИ

— Куди ж би нам піти? — задумливо мовив Том, підгилюючи ногою суху грудку.

— Як, Томе? — на обличчі в шестирічної Мері проступив подив. — Адже ми хотіли піти в казкову долину!

— Та він з тобою дратується, Мері! — Дев’ятирічний Дік на правах старшого брата спинив восьмирічного Тома. — Він навмисне!

— А-а… — Мері заспокоїлась і взяла Діка за руку.

Але його це не влаштовувало. Мері покірно перейшла в кінець їхньої короткої валки.

І діти мовчки подалися далі вересовим пустищем — клаптем похмурої, безлюдної північно-шотландської верховини, що простягалася до самого берега моря. На півдні купалося в лагідному світлі літнього ранку важке громаддя Бен-Мора. На півночі, немов блакитні очі з-під насуплених кам’яних брів, дивилися в небо маленькі озерця.

— А я бачу тата на вежі! — пролунав голосок Мері.

На гребені Бен-Мора стояла ажурна сталева вежа з радарною антеною, схожою на звернене догори величезне вухо.

— Він дає пеленг літакові з Сан-Франціско, що прибуває о дев’ятій п’ятнадцять, — діловито зауважив Том.

Уже хто-хто, а він знав усе про роботу станції наведення, яка першою за триста кілометрів на північ від Едінбурга зустрічала швидкі реактивні машини, що надходили з боку Атлантики.

— А ось і літак! — кивнув головою Дік.

Високо-високо в небесній блакиті почувся низький металевий звук, наче невидима рука торкнула басову струну, напнуту між небом і землею. Діти побачили, як у пустельній височині щось блиснуло. І відразу ж зникло — літак почав свій довгий спуск до Едінбурга.

— А в що ми будемо сьогодні гратися? — Мері нетерпляче смикала братів за рукави.

Хіба вони не бачили літаків? Та й день сьогодні особливий. Учителька, міс Герн, прикріплена до дітей на відлюдній станції, застудилася і звільнила їх від уроків. Мама наготувала їм удосталь бутербродів, і вони, щасливі, подалися на пустище, де був справжній дитячий рай.

Стародавній ландшафт зберіг для них і глухі затінки, і летючу імлу, і веселі сонячні галявинки. Таємничі видолинки, темні мочарі, прибиті вітром зарості… Одне слово, найкраще в світі місце для всіляких розваг: уяви себе розбійником, солдатом, мандрівником, феєю, гномом — ким завгодно, адже дитяча уява невичерпна!

Шотландські селяни-вівчарі здавна населяли цю гірську країну гномами, чарівними ковалями, духами й привидами. І досі в таких видолинках і на безмовних мочарах доживали свого віку останні тіні майже забутого, химерного казкового світу, яких бачило тільки дитяче око. Хіба не може бути, що ця ляклива куріпка — зачарований гном, охоронець золотого скарбу? Або карлик, що поспішає з тріснутим казанком до чарівного коваля?