Комедії

Прикметам грішності охоче вірить люд,

І треба про його нам пильно дбати суд.

Я знаю, — розум ваш у тому запорука, —

Що гніву в вас моя не викличе наука,

Бо слово, сказане по правді в слушний час, —

Лиш вицвіт приязні великої до вас.

Селімена

Я, пані, вдячна вам без краю та без міри;

Дозвольте ж і мені сказати слово щире

І за одвертість вам одвертістю сплатить,

Бо вже й цьому якраз набігла слушна мить.

Мені казали ви із приязні й любові

Про ті лихі чутки, пересуди, обмови,

Що я людей до них шановних призвела.

Та знайте: і про вас недавно мова йшла

У колі певному, відомому між нами

Чуттів шляхетністю і світлими думками.

Чеснотам віддана була увага там,

А з того приводу дали увагу й вам.

І що ж? Хоч боляче, а критися не буду:

Я чула не хвалу вам, пані, лиш огуду

За перебільшену суворість у словах,

За те, що маєте ви непомірний страх

До жесту вільного, до натяку легкого,

Хоч би там не було злочинного нічого,

За самовпевненість, за прописну мораль,

За те, що всі у вас погірдний будять жаль,

За те, що грішними веселих ви зовете

І скрізь порочності вбачаєте прикмети.

Розмова довела до думки під кінець,

Що вам не слід себе вважати за взірець.

«Навіщо, — казано, — святу їй удавати,

Як святості й сліда в житті її не знати?

Хоч молиться вона у захваті палкім,

А слуги б’є свої, не платить грошей їм;

Хоч церква над усе їй дорога та мила,

А не цурається лице її білила;

Хоч голе закрива вона на полотні,

А не зовсім чужа реальній голизні!»

Я боронити вас тоді взялася щиро,

Казала, що не слід чуткам давати віру,

Але ж перечити було затяжко всім,

І мова висновком кінчилася таким,

Що краще б вам було про себе більше дбати,

Ніж інших осудам невпинним піддавати,

Що перше, ніж людські вичислювать гріхи,

Самі позбавитись повинні ви пихи,

Що тільки хто живе і діє сам зразково,

На проповідницьке хай зважується слово,

А й то нехай би це чинили ліпше ті,

Хто зрікся діл земних навіки у житті.

Ваш розум теж мені нехибна запорука,

Що гніву в вас моя не викличе наука,

Бо слово, сказане по правді в слушний час,

Лиш вицвіт приязні великої до вас.

Арсіноя

Хоч, може, речі я і прикрі вам казала,

Та відсічі, проте, такої не чекала.

Що ж, пані! Не беру своїх назад я слів,

А жаль, що в вас вони такий збудили гнів.

Селімена

О пані, що це ви! Але ж було б чудово

За звичай мати нам таку одверту мову,

Самозасліпленню борню оголосить

1 вади другові по-дружньому судить!

Якщо ви згодитесь, давайте і надалі

Виповідати все без лестощів і жалю,

Що де говорено про мене чи про вас,

Ні з чим не криючись, цураючись окрас.

Арсіноя

Про вас лихого я і слухати не буду, —

Я заслуговую сама лиш на огуду.

Селімена

Хвалити й гудити ми можем так і сяк:

До того нас веде звичайно вік чи смак.

Є певні, згодьтеся, літа для залицяння

І для суворого чесноті слугування.

Як промінь, юності притьмарився й погас,

То що вже іншого лишається для нас,

Як не прикритися покровом соромливим…

Так, може, й я колись ступатиму в сліди вам.

Літа міняють нас і наокружний світ, —

Та хоче радощів, хто має двадцять літ.

Арсіноя

Надміру бачите різницю ви між нами

І тільки й знаєте, що хвалитесь літами.

Тим часом віком я не так-то й одійшла,

Щоб тим пишатися причина в вас була.

Не знаю взагалі, навіщо цього разу

Так хочете мені ви кинути образу?

Селімена

А я, добродійко, не втямлю, що за знак,

Що ненавидите мене ви ревно так!

Чи, може, винна я, що вам не пощастило

І повернути вам те щастя маю силу?

Коли у людях я розбуджую любов,

Коли закоханих я бачу знов і знов,

А вам, на жаль, про це доводиться лиш мріять, —

Де тут моя вина і що я можу вдіять?

Я на заваді вам ні в чому не стою,

Тож силу спробуйте у чарах ви й свою.

Арсіноя

Як? Думаєте ви, що заздрощі я маю

На тих зальотників хвалену вашу зграю?

Чи ж дорогої ми не відаєм ціни,

Якою можуть нам дістатися вони?

І хто повірить вам, що їхні всі зітхання —

Лиш прояв чистого, шляхетного кохання,

Що ви цнотливістю приваблюєте їх

І що немає тут і натяку на гріх?

Ні! Люди не сліпі і не зовсім без тями.

Адже ж і інші є любові варті дами,

Що мають і красу, і гострий ум, і хист,

А не волочиться, за ними цілий хвіст

Мужчин закоханих. Щоб їх причарувати,

Не досить гарні їм лише слова казати,

І опинитися тут можна мимохіть

В становищі, коли доводиться платить

За їх поклонництво утратою чесноти.

Тож не втішайтеся ви з марної марноти,

Одкиньте гордощі фальшиві і пусті,

Не всіх-бо те, що вас, чарує у житті.

Коли б ми заздрили на ваші перемоги,

То, певне, вашої гляділи б і дороги

І не зосталися б, повірте, без отих Палких зальотників, коли б хотіли їх.

Селімена

Чудесно! Чом же ви іще не завели їх?

Чому живуть вони лише у ваших мріях?

Не гайтесь…