Конрад, або Дитина з бляшанки

Кіті затнулася, піднесла листа ближче до очей і сказала:

— Я не можу прочитати підпису, якийсь Гонберт чи Монберт!

— Мені байдуже, який там підпис, хай би його чорти забрали! — тремтячим голосом сказала пані Бартолотті.

Хоч вона була густо намальована в блакитний, червоний і рожевий кольори, а однаково вся позеленіла. І тремтіли в неї не тільки голос, а й руки. Вона раптом ніби поменшала й потоншала.

— Отже, найближчими днями… — промурмотіла вона. — Найближчими днями…

— Невже ви справді віддасте його? — вигукнула Кіті.

Пані Бартолотті дістала з кишені хусточку, висякалась, засопіла й тихо сказала:

— А що ж робити, коли він належить не мені, бо я замовляла блоки пам’яті. — Вона знов висякалась, знов засопіла й повела далі: — А крім того, я не вмію добре куховарити, і надто густо малююся, і Егон каже, що я погана мати!

Досі Конрад сидів тихо, мовчки, весь напружений. Тепер він схопився і крикнув так гучно, як ще ніколи не кричав:

— Ви моя мати! І добра мати!

— Чуєте? — вигукнула Кіті. — Він хоче бути тільки у вас!

Пані Бартолотті знов висякалась у хусточку і знов засопіла. І, схлипуючи, сказала:

— Але ти можеш попасти до матері, що даватиме тобі вітаміни і знатиме справжні дитячі пісні. До такої матері, що вмітиме добувати корінь із чисел і матиме справжнього чоловіка, який буде твоїм батьком.

Конрад похитав головою.

— Я вже полюбив вас і Егона. І якщо я житиму десь-інде, то Кіті також більше не побачу. — Він іще дужче захитав головою: — Ні, я відчуваю, що хочу лишитися тут.

— Справді відчуваєш? — вигукнула пані Бартолотті, схопилася з крісла і знов стала не така тоненька й мала і не така зелена на виду. Вона підняла хлопця й почала його цілувати в обидві щоки, в шию, в чоло, у вуха. Цілувати всюди, де тільки було голе місце. Тоді опустила його додолу і сказала: — А тепер треба щось придумати проти тих зануд! Щось зробити, щоб вони не забрали тебе!

— Ввічливо напишіть їм, що я хочу залишитись тут, — запропонував хлопець.

— Смішно, — сказала Кіті. — Людям, які шлють такі листи… — Вона взяла зі столу блакитний аркуш і подерла його на шматки. — Таким людям байдуже, що ти хочеш, а чого не хочеш, Конраде!

— Вона правду каже, — підтримала її пані Бартолотті. — Нам треба придумати щось дуже хитре.

Конрад сумно глянув на неї.

— Але якщо то буде щось недозволене, то я не можу брати участі в ньому! Кіті, ти ж бо знаєш, що я просто не можу!

— Недозволене, недозволене, — обурено мовила пані Бартолотті. — Що нам до тієї дурної фабрики та її дозволів?

— Вам нічого, — тихо сказав Конрад. — А мені! Вони ж мене навчали!

Пані Бартолотті запалила товсту сигару, три рази по три глибоко затяглася і три рази по два випустила в повітря кільця диму.

— Мама думає, — пояснив Конрад.

— Я вже надумалася, синку. — Пані Бартолотті схопилася з крісла й показала пальцем на двері спальні. — Гайда туди, Конраде! Нам із Кіті треба поговорити.

— Але чому я…

Пані Бартолотті перебила його:

— Не питай чому, а слухай свою матір! Тебе ж учили бути чемним і слухняним. Нам треба обговорити щось таке, чого дітям, які не мають права робити нічого недозволеного, не можна слухати.

Конрад пішов до спальні й зачинив за собою двері, а пані Бартолотті схилилась до Кіті й почала тихо розповідати, що вона надумала. Обличчя в Кіті проясніло, а коли пані Бартолотті докінчила, дівчинка вигукнула:

— Ваш план дуже добрий! Я допомагатиму вам!

Менше ніж за годину після того, як поштар приніс листа, Кіті прибігла до своєї матері й попросила її:

— Мамо, можна мені допомогти пані Бартолотті віднести килим у чистку, бо він дуже важкий?

Пані Рузіка сказала, що не пустить її, бо хоче піти з нею до фотографа. Щоб послати її знімок тітці Емі на день народження.

— До фотографа можна піти й завтра. Ну прошу вас, — благально мовила Кіті. — Килим такий важкий, що бідна пані Бартолотті з сили виб’ється, поки донесе його.

— А чому Конрад не допоможе їй? — сказала пані Рузіка.

А коли почула чому, то так і застигла з роззявленим ротом. Бо Кіті сказала:

— Конрад? Та його ж уже немає в пані Бартолотті!

— Немає? А де ж він дівся?

— Я, мамо, й сама не знаю, але як допоможу пані Бартолотті нести килим, то, може, вона мені скаже.

Пані Рузіка була дуже цікава, як майже всі люди, а до фотографа справді можна було піти й завтра. І бідолашній пані Бартолотті таки треба було допомогти.

— Ну, то йди, доню, — погодилась пані Рузіка. — Але не дуже напосідайся з запитаннями про Конрада, так не гарно. — А як Кіті була вже в дверях, пані Рузіка додала: — Але ж уранці він ще був. Ви ж разом ішли до школи.

— Ви помилилися, мамо, — відмовила Кіті. — Я йшла до школи з Антоном. — І, не чекаючи, що мати ще спитає, вибігла на сходи.

Кіті піднялася на третій поверх. Пані Бартолотті чекала її на порозі.

— А тепер швиденько, — сказала вона. — Може, те чортове поріддя надумає вже сьогодні прийти!

Вони зайшли до вітальні, витягли з-під крісла килим і занесли його до спальні. Конрад, що сидів там на краєчку ліжка, запитав:

— Тепер уже мені можна слухати?

— Тепер тобі можна лягти на килим, — сказала пані Бартолотті.

Конрад ліг, і пані Бартолотті загорнула його в килим. Килима якраз вистачило на те, щоб тричі сповити хлопця. Потім вони з Кіті підняли килим. Один його край пані Бартолотті взяла під пахву, а другий Кіті завдала собі на плече.

— Тобі там вистачає повітря? — гукнула Кіті в скручений килим.

— Вистачає, — почувся звідти глухий голос.

— Ну, то ходімо, — мовила Кіті. — Тільки не ступайте широко, а то я зіб’юся з кроку і Конрад ухитається.

— О’кей! — відповіла пані Бартолотті. Вони в ногу вийшли з будинку й подалися вулицею до «Хімчистки».

Пані Рузіка стояла біля вікна й дивилася їм услід.

— Справді, вони пішли без Конрада! — сказала вона сама до себе. Тоді побігла до своєї сусідки, пані Мерц, і розповіла їй: