Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

— Я нічого не знаю про ці скарби, генерале.

— Пам’ять іноді зраджує людей. Ти помреш, зраднику, можеш у цьому не сумніватися. Але смерть не завжди приходить швидко. Є багато способів, про які ти, звичайно, чув, оскільки жив у Іспанії…

Кортес багатозначно подивився на мене і продовжував:

— Людина вмирає, і все-таки продовжує жити протягом довгих тижнів. Як це не сумно, мені доведеться вдатися до таких засобів, щоб оживити твою пам’ять — якщо вона ще спить, — перш ніж ти помреш.

— Я у вашій владі, генерале, — відповів я. — Ви весь час називаєте мене зрадником, але я не зрадник. Я підданий англійського короля, а не короля Іспанії. Сюди я прибув слідом за одним негідником, який щодо мене і моєї сім’ї вчинив страшний злочин, — це один із ваших соратників, де Гарсіа, або, як ви його називаєте, Сарседа. До ацтеків я приєднався, щоб знайти його, і ще з деяких причин. Ацтеки зазнали поразки, і тепер я ваш полонений. Але принаймні поводьтеся зі мною, як чесні воїни обходяться з переможеним супротивником. Я нічого не знаю про скарби. Убийте мене, та й квит.

— Як людина я, можливо, так і зробив би, але я не просто людина. Тут в Анауаку я представляю церкву! Ти прилучився до ідолопоклонників, ти спокійно дивився, як твої дикі друзі приносять у жертву і пожирають християн, твоїх братів. За одне це тебе треба приректи на вічні тортури, і так воно, поза сумнівом, і буде. Що стосується ідальго дона Сарседи, я його знаю тільки як хороброго товариша по зброї і не стану слухати про нього всілякі дурниці. Але якщо між вами і справді була якась давня ворожнеча, я тобі не заздрю, — тут в очах Кортеса промайнув злісний вогник, — бо я маю намір доручити тебе його клопотам. Востаннє повторюю: вибирай! Або ти скажеш, де заховані скарби, і здобудеш свободу, або будеш переданий дону Сарседі. А вже він знайде спосіб розв’язати тобі язика!

Дивна слабкість оволоділа мною, коли я зрозумів, що приречений на тортури і що катувати мене буде де Гарсіа. Знаючи його жорстоке серце, чи міг я розраховувати на поблажливість? Дзуськи!

Нарешті смертельний ворог потрапив йому до рук! Але все-таки почуття честі і воля заглушили мій страх, і я відповів:

— Генерале, я вже сказав, що нічого не знаю про ці скарби. Тепер можете мене катувати, і нехай Бог простить вашу жорстокість!

— Ах ти блюзніре! Як смієш ти вимовляти ім’я Боже, жалюгідний ідолопоклоннику і людоїде? Покликати сюди Сарседу!

Запала мовчанка. Я зустрівся поглядом з Мариною і побачив жалість в її лагідних очах. Але що вона могла вдіяти? Кортес був розлючений. Досі золото не вдалося знайти, солдати вимагали винагороди, і страх перед бунтом примусив його вдатися до такого ганебного засобу, хоча за вдачею він не був жорстоким.

Попри все, Марина спробувала вступитися за мене. Якийсь час Кортес прислухався до її гарячого шепоту, але потім грубо відштовхнув індіанку.

— Мовчи, Марино! — сказав він. — Невже ти думаєш, я пощаджу цього англійського пса, коли моя влада, а може, і саме життя залежать від того, знайдуть скарби чи ні? Він знає, де вони заховані! Ти сама це сказала, коли я хотів його відразу повісити за зраду. Та й вивідач, звичайно, не помилився. Адже він його бачив тоді на озері! З ними був ще один наш друг, але він не повернувся: мабуть, вони його убили. Нарешті, яке тобі діло до цієї людини? Чому ти за нього заступаєшся? Залиш мене у спокої, Марино, у мене і без того вистачає турбот.

Марина сумно подивилася на мене, немов кажучи: “Я зробила, що могла”.

Але почулися кроки, і невдовзі переді мною стояв де Гарсіа. Час і випробування майже не змінили його; срібні нитки в гострій борідці і кучерявому волоссі тільки додали шляхетності гордій поставі мого недруга. Коли цей смаглявий іспанський красень у пишному одязі, прикрашеному золотими ланцюжками, схилив голову у поклоні перед Кортесом, я був змушений визнати, що ще жодного разу не зустрічав такого блискучого кавалера, чия приваблива зовнішність так майстерно маскувала найчорніше серце. Але я-то знав, що це за птах, і побачивши його, аж скипів люттю. А коли я подумав про своє безсилля і про те, що йому зараз доручать, я заскреготів зубами і прокляв день свого народження. Що стосується де Гарсіа, то він зиркнув у мій бік із жорстокою усмішкою і звернувся до Кортеса:

— Ви мене звали, генерале?

— Так, друже, — кивнув Кортес. — Ви знаєте цього зрадника?

— Навіть дуже добре, генерале. Він тричі намагався мене убити.

— Ну що ж, це йому не вдалося, а зараз настав ваш час, Сарседо. До речі, він говорить, що у вас із ним ворожнеча. В чому там річ?

Де Гарсіа завагався, посмикуючи свою загострену борідку, потім відповів:

— Мені б не хотілося розповідати, бо ця історія викликає в мене біль і каяття, але все-таки я її розкажу, щоб ви не думали про мене гірше, ніж я того заслуговую. У цієї людини є причини ставитися до мене недоброзичливо. Буду відвертий. Коли я був молодший і поринув у шал юності, я зустрівся в Англії з його матір’ю, красунею-іспанкою, яка з примусу вийшла заміж за батька цієї людини, сільського недоріку, який до того ж її катував. Коротше кажучи, пані полюбила мене, і я убив її чоловіка на дуелі. От чому цей зрадник так мене ненавидить.

Поки він говорив, я думав, моє серце спопеліє від люті. До всіх своїх злочинів де Гарсіа додав ще один: він заплямував честь моєї покійної матері!

— Ти брешеш, убивце! — вигукнув я, марно намагаючись розірвати пута, якими був зв’язаний. — Ти брешеш!

— Генерале, прошу захистити мене від подібних образ, — ядуче вимовив де Гарсіа. — Якби полонений був гідний дуелі, я попрохав би вас розв’язати його на якийсь час, але я не бажаю поганити свій меч. Мені дорога моя честь.

— Якщо ти посмієш ще раз образити іспанського дворянина, — холодно сказав Кортес, — у тебе вирвуть розпеченими кліщами твій підлий язик, проклятий єретику! А вам, Сарседо, я дякую за відвертість. Якщо у вас на душі немає інших гріхів, окрім цієї любовної історії, я гадаю, наш добрий капелан Ольмедо позбавить вас від полум’я чистилища. Але ми даремно марнуємо час. Ця людина знає таємницю скарбів Куаутемока і Монтесуми. Якщо Куаутемок і його наближені нічого не скажуть, то цього язичника можна примусити заговорити. Тільки індіанці здатні знести всі тортури без жодного слова, а йому вони швидко розв’яжуть язика! Доручаю його вам, Сарседо. Спочатку хай мучитиметься разом з іншими, а якщо він виявиться незговірливим, відділіть дурня від інших. Вибір засобів за вами.

— Вибачте, генерале, але це заняття не для іспанського дворянина. Я звик карати своїх ворогів мечем, а не рвати їх кліщами, — заперечив де Гарсіа, але я вловив у його лицемірному тоні злорадну нотку.

— Знаю, друже, — відповів Кортес. — Але що вдієш? Мені самому це не подобається, проте іншого виходу немає. Золото! Мати Божа, солдати вже волають, що я його вкрав. Прокляті індіанці навряд чи зронять хоч слово навіть під тортурами. А ця людина знає все, і я навмисне віддаю його вам, бо ви знаєте, які злочини він вчинив. Не давайте йому пощади! Пам’ятайте — він повинен заговорити!

— Ви наказуєте, Кортесе, і, хоча це мені не до душі, я підкоряюся. Але з однією умовою: віддайте наказ письмово.

— Наказ вам вручать негайно, — відповів Кортес. — А поки що відправте полоненого у в’язницю, де він сидів. Усе вже готово. Там він зустріне своїх друзів…

Мене повели назад до моєї темниці.

Розділ XXIX ДЕ ГАРСІА ВИСЛОВЛЮЄТЬСЯ ВІДВЕРТО

Мене помістили в маленьку вартівню, де спочивала варта. Тут, задихаючись від жаху і люті, я лежав якийсь час зі зв’язаними руками і ногами. Два солдати з оголеними мечами не зводили з мене очей. Через стіну доносилися глухі звуки ударів, супроводжувані зойками.