Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Побачивши, що нам загрожує, і не бажаючи гинути разом з нами, воїни поставили мої ноші долі і сховалися в палаці. Але Отомі презирливо і непохитно стояла перед натовпом, як справжня королева серед сварливих жінок, і мало-помалу її велич і мужність примусили усіх замовкнути. Коли, нарешті, запанувала тиша, Отомі заговорила дзвінким голосом, що його усі почули. Гіркими були її слова:

— Де я? Невже це мій народ отомі? Може, ми збилися з дороги і потрапили до диких тласкаланців? Слухай, народе отомі! Я одна, і голос у мене один — я не можу говорити з натовпом. Виберіть того, хто буде вашими вустами, і хай він викаже все, що у вас на душі.

Люди стали викрикувати одне ім’я за одним; нарешті з натовпу вийшов жрець і знатний старійшина на ім’я Махтла. Цей Махтла користувався серед отомі великою владою. Свого часу він схиляв одноплемінників до союзу з іспанцями і всіляко був проти того, щоб посилати армію для захисту Теночтітлана.

Махтла був не сам. Разом з ним із натовпу вийшли ще чотири вожді. Поглянувши на їхнє вбрання, я упізнав тласкаланців, посланців Кортеса, і серце моє впало. Здогадатися про мету їхньої появи було неважко.

— Говори, Махтло! — сказала Отомі. — Говори, а ми дамо відповідь. А ви, люди отомі, мовчіть, і слухайте, щоб розсудити нас, коли все буде сказано.

Запала мертва тиша. Всі скупчилися, як вівці у загороді, і затамували подих, щоб не пропустити жодного слова.

— З тобою, принцесо, і з твоїм незаконним чоловіком теулем розмова буде короткою, — нахабно заговорив Махтла. — Зовсім недавно ти з’явилася сюди за військом для Куїтлауака, імператора ацтеків, щоб допомогти йому у війні проти теулів, дітей бога Кецалькоатля. Тобі дали це військо супроти волі багатьох, ти переконала присутніх своїми солодкими балачками, і ніхто не став слухати нас, що стояли за дружбу і союз із білими людьми, синами бога. Ти пішла — і двадцять тисяч воїнів, окраса нашого народу, пішли слідом за тобою в Теночтітлан. Де тепер ці люди? Я скажу вам. Ти повела їх на смерть, і вони всі загинули. Два ваші жалюгідні життя за життя двадцяти тисяч наших батьків, синів і братів — недорога платня! Але ми не вимагаємо навіть цього. Тут поряд зі мною стоять посланці Малінцина, вождя теулів, що. прибули до нас годину тому. Послухайте слова:

“Видайте мені Отомі, дочку Монтесуми, разом з її коханцем, зрадником теулем, що втік від справедливої кари за свої злочини, і я буду великодушний до вас, люди отомі. Але якщо ви заховаєте їх або відмовитеся видати, Місто Сосен спіткає доля Теночтітлана, владики всіх міст. Вибирайте, люди отомі!”

— Скажіть, посланці Малінцина, — звернувся Махтла до тласкаланців, — чи так сказав Малінцин?

— Це його слова, Махтло, — відповів глашатай послів.

Знову у натовпі почулися вигуки.

— Видати їх! Видайте їх Малінцину, як заставу миру! Отомі зробила крок наперед, і знову запала тиша. Всі хотіли почути її відповідь.

— Народ отомі! — заговорила вона. — Я бачу, що мої піддані сьогодні судять мене і мого чоловіка. Добре, я жінка, але я говоритиму на свій захист, як умію, і ти, народе мій, розсудиш нас.

Чим ми вас образили? Так, ми приходили до вас за наказом Куїтлауака просити у вас допомоги. Але що я тоді казала? Я говорила, що, коли народи Анауаку не об’єднаються усі разом проти білих людей, їх зламають поодинці, як стріли, висмикнуті із пучка, і кинуть у вогонь. Хіба я вам збрехала? Ні, я сказала правду, бо через зраду тласкаланців Анауак поліг і Теночтітлан став руїною, усіяною трупами, як поле маїсом.

— Так! Це правда! — почулися вигуки.

— Так, люди отомі, це правда. Але якби воїни всіх племен Анауаку билися так, як сини мого народу, все було б інакше. Але вони загинули, і тепер ви хочете через це видати нас нашим ворогам, які їх убили? Я не оплакую полеглих, хоча серед них чимало людей моєї крові. Стримайте свій гнів і слухайте! Я не оплакую їх, бо краще із славою полягти в бою і здобути безсмертя в Житлі Сонця, аніж — жити рабами, як ви цього, здається, хочете, люди отомі. Зрадники, друзі теулів, уже перетворилися на рабів. Хіба ви не чули наказу Малінцина? Він повелів усім союзним племенам працювати в каменоломнях і на вулицях Теночтітлана, поки зруйноване ним місто знову не підніметься над водою у всій своїй пишноті. Може, ви, люди отомі, теж хочете там проливати піт, не знаючи відпочинку і одержуючи в нагороду тільки батоги наглядачів і лайку теулів? Тоді покваптеся, хоробрі горяни! Авжеж! Адже ваші руки звикли до заступів і лопат, а не до лука і списів. Вам, вочевидь, більше до душі виконувати всі забаганки Малінцина, примножуючи його багатства, під пекучим сонцем долин або у вогкості каменоломень, аніж вільно жити серед цих гір, де досі ще не ступала ворожа нога.

Отомі на мить замовкла. Збентежений гомін прокотився багатотисячним натовпом. Махтла хотів щось сказати, але його не стали слухати. Народ вимагав:

— Отомі! Отомі! Нехай говорить Отомі!

— Дякую тобі, мій народе! — продовжувала вона. — Я хочу розповісти вам правду про цю війну. З чого почати? Я народила сина, — якби він залишився живий, він став би вашим принцом. Мій хлопчик помер у дні облоги, він конав у мене на очах з голоду день у день… Але хто я така, щоб оплакувати свого сина, коли тисячі ваших синів загинули і ви кричите, що мої руки заплямовані їхньою кров’ю? Я розкажу вам про інше. Слухайте!..

І Отомі продовжувала свою моторошну розповідь. Вона описувала жах облоги, звірства іспанців і славні подвиги воїнів отомі, якими я командував. Вона говорила цілу годину, і величезний натовп жадібно ловив кожне її слово. Отомі розповіла також про мою участь у сутичках, і то той, то той воїн, що бився разом зі мною і чудом уникнув смерті, вигукував з натовпу:

— Правда, усе правда! Я це бачив на власні очі!

— І, нарешті, — продовжувала Отомі, — все було скінчено: Теночтітлан перетворений на згарище, мій брат імператор, славний Куаутемок, став полоненим Малінцина, а разом з ним мій чоловік теуль, моя сестра, я сама і ще багато інших. Малінцин присягнувся поводитися з Куаутемоком і всіма його наближеними відповідно до їхнього звання. Знаєте, як він дотримав своєї клятви? Через кілька днів нашого імператора Куаутемока прив’язали до крісла тортур. Раби підсмажували його на вугіллі, щоб він зізнався, де заховані скарби Монтесуми. Але він не сказав жодного слова! О, ви можете скільки завгодно кричати нині: “Ганьба! Ганьба!” Але катували не тільки Куаутемока. Он перед вами лежить той, хто страждав поряд з ним і теж не зізнався! Навіть я, жінка і ваша принцеса, була засуджена до тортур! Ми втекли, коли смерть уже стояла при порозі, бо я сказала моєму чоловіку, що у людей отомі вірні серця і вони не зрадять нас у біді. Я вірила! Тільки тому я, Отомі, перевдяглася в ці лахи повії і втекла разом з ним. Але якби я знала, що мені доведеться побачити тут і почути, я б краще померла сто разів, аби не стояти отут перед вами і не благати вас про великодушність!

О народе мій, волаю до тебе! Прожени брехливих теулів! Залишайся завжди вільним і гордим! Твої плечі не для рабського ярма, твої сини і дочки надто благородні, щоб зробитися слугами і забавкою для чужоземців. Бійтеся Малінцина! Не вірте йому! Багато ваших воїнів загинули, але тисячі і тисячі живі. Тут, у вашому гірському гнізді, ви можете розгромити всіх теулів Анауаку, як колись брехливі тласкаланці громили тут ацтеків. Але тоді тласкаланці були вільні, а нині це плем’я рабів. О народе мій! Невже ви сподівалися, що зможете віддати нас живими цим псам-тласкаланцям? Дивіться!

Отомі підібрала кинутого у неї списа і підняла його високо над головою.

— Ось зброя, яку нам послала якась милосердна рука! Ми помремо у вас на очах. Тоді відішліть, якщо бажаєте, наші тіла Малінцину як заставу своєї миролюбності. Але заради вашого блага заклинаю — не вірте Малінцину, і якщо навіть вам випаде загинути, помріть вільними людьми, а не рабами!

Наблизившись до моїх нош, Отомі швидко зірвала з мене одяг, зняла пов’язки і підвела на ноги.

— Погляньте! — закричала вона несамовито, показуючи на мої рани на тілі і на обличчі. — Ось що чекає того, хто здається на милість ворогу. Ненаситні теулі катуватимуть вас доти, доки не віднімуть останню дрібку золота і не обернуть на рабів останнього чоловіка і останню жінку.

Отомі обережно опустила мене на землю, бо сам я не тримався на ногах, і встала наді мною зі списом у руці, готова встромити його в моє серце, якщо народ усе ж таки зголоситься видати нас посланцям Кортеса.

Мить стояла тиша, аж раптом весь майдан ураз сповнився тисячоголосим ревом. Тепер гнів натовпу обрушився на послів-тласкаланців.

— Ось наша відповідь Малінцину! — кричали отомі, б’ючи їх палицями. — Геть звідси, собаки! Біжіть до свого господаря!

Так їх вигнали з Міста Сосен, і натовп на майдані поступово заспокоївся. Тоді один з найзнатніших вождів наблизився до Отомі, поцілував їй руку і промовив.