Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Час тягся нестерпно повільно. Але всьому на світі буває кінець, — якщо, звичайно, доживеш до нього, — і цей страшний день почав хилитися до вечора. Близько третьої дня ми зголосилися, що терпіти ці тортури більше неможливо. Краще померти в дорозі, ніж поволі гинути від спраги і нестерпної жаріні в цій страшній ямі. Відпивши декілька ковтків з нашого більш ніж мізерного запасу води, яка нагрілася до температури людської крові, ми, хитаючись, знов поплентали далі.

Нам вдалося пройти вже близько п’ятдесяти миль у глиб пустелі. Якщо читач пригадає настанови старого да Сильвестра і подивиться ще раз на його карту, то побачить, що пустеля тягнеться на сорок льє [42] і водоймище з “поганою водою” позначене десь посеред неї. Сорок льє становить сто двадцять миль, отже, ми мали перебувати щонайбільше за дванадцять або п’ятнадцять миль від води, якщо, звичайно, вона ще існувала.

42

Льє— застаріла французька міра довжини, що дорівнює 4,5 кілометра.

Упродовж цього нескінченного дня, терплячи нелюдські муки і ледве волочачи ноги, ми поволі просувалися вперед, долаючи не більше як півтори милі за годину. Коли сонце сіло, ми зробили привал і в очікуванні сходу місяця трохи подрімали, заздалегідь випивши кілька ковтків води. Перш ніж лягти, Амбопа вказав нам на невеликий пагорб, контури якого ледь мріли на гладенькій поверхні піщаної рівнини на відстані близько восьми миль від нашої стоянки. Здалеку він був схожий на мурашник, і я дивувався, що це могло бути.

Зійшов місяць. Ми ледве змусили себе підвестися, бо й уночі нам дошкуляла жара і нестерпна спрага. Хто не зазнавав подібних мук, той ніколи не уявить, що ми того дня пережили. Ми вже не йшли, а хиталися туди-сюди, щокроку падаючи від знемоги. Майже щогодини нам доводилося перепочивати. Не було ні сил, ні бажання розмовляти. Гуд, котрий завжди базікав і жартував, бо він загалом веселий чолов’яга, теж зробився похмурий і неговіркий.

Близько другої ночі ми, абсолютно спустошені і фізично, і душевно, підійшли до підніжжя дивного піщаного пагорба, який спочатку здався схожим на величезний мурашник. Заввишки він був приблизно сто футів і мав площу близько двох акрів.

Тут ми зупинилися і, доведені до відчаю нестерпною спрагою, жадібно випили до останньої краплі решту води. Господи, усього-то й дісталося по півпінти [43] на кожного, а ми з насолодою осушили б і по галону [44] .

Потім ми лягли знов. Я вже засинав, коли почув, як Амбопа пробурмотів стиха по-зулуськи:

— Якщо ми завтра не знайдемо воду, то всі помремо, перш ніж зійде місяць.

Мене аж струснуло від його слів. Авжеж, думку про можливість такої страшної смерті не назвеш приємною, але втома зрештою здолала, і я поринув у сон.

43

Пінта— 0,56 літра.

44

Галон— 4,54 літра.

Розділ VI ВОДА! ВОДА!

Через дві години я прокинувся. Було близько четвертої ранку. Як тільки перша настійна потреба уві сні, викликана фізичною перевтомою, була вдоволена, я знов відчув болісну спрагу. Я поринав у марення, мені здавалося, ніби я купаюся в річці, облямованій зеленими тінистими деревами, але, прокинувшись, мені довелося повернутися до жорстокої дійсності. Довкруги була все та ж ненависна пустеля, і мені згадалися слова Амбопи, що, коли цього дня ми не знайдемо воду, нам загрожує жахлива смерть. Жодна людська істота не змогла б довго витримати без води таку жароту. Я сів і почав терти своє брудне обличчя сухими, зашкарублими руками. Мої губи і повіки злиплися, і, тільки протерши, мені якось вдалося їх розліпити. От-от мало зійти сонце, але в повітрі зовсім не відчувалося вранішньої свіжості. Ніякими словами не опишеш те задушливе, розпечене марево, що оповило нас. Мої супутники ще спали. Нарешті розвиднилось, і вже можна було читати. Тоді я дістав маленьке кишенькове видання легенд Інголдзбі, яке прихопив із собою, і прочитав “Реймську галку”. Коли дійшов до місця, де мовиться:

Ніс маленький хлопчик глек золотий, Чеканний і повний прозорої води, Що лише між Намуром і Реймсом тече бірюзовим струменем… —

я мимоволі почав прицмокувати своїми потрісканими губами, або, вірніше, спробував це зробити. Я відчував, що божеволію від однієї лише думки про цю чисту воду. Якби тут з’явився кардинал зі своїм дзвоником, священною книгою і свічкою, я кинувся б до нього і випив би всю воду, призначену для обмивання рук, навіть якби вона була повна піни від мила, що омивало руки папи, і навіть якби за це на мою голову лягло найтяжче прокляття всієї католицької церкви. Мабуть, тоді у мене від спраги, утоми і голоду помутилося в голові. Я раптом жваво уявив, як би витріщився кардинал зі своїм маленьким служкою на невисокого, засмаглого до чорноти, сивого мисливця на слонів, коли б той зненацька кинувся до них і, зануривши свою брудну пику в посудину з водою, висушив умить дорогоцінну вологу до останньої краплини. Ця картинка здалася мені такою кумедною, що я зареготав хрипко і надсадно, розбудивши моїх супутників, аж вони й собі почали терти свої запилюжені змарнілі обличчя і зсохлі потріскані губи.

Коли всі повністю прочумалися від сну, ми стали радитися, як бути далі. Становище вкрай загрозливе: води — ні краплі. Ми перекинули фляги догори дном, щоб витрусити хоч краплю, та дарма — вони були абсолютно сухі. Гуд, який ніс пляшку бренді, почав поглядати на неї жадібними очима, але сер Генрі швидко забрав у нього пляшку і сховав її, бо ковтнути зараз спирту означало б наблизити свій кінець.

— Якщо ми не знайдемо воду, ми загинемо, — сказав він.

— Якщо можна вважати достовірною карту старого португальця, — втрутився я, — то десь неподалік має бути вода.

Ніхто, мабуть, не йняв віри цим словам. Було абсолютно очевидно, що не слід покладати великих надій на карту. А небокрай між тим усе яснішав, віщуючи новий день, можливо останній. Ми сиділи, байдуже втупившись один у одного. Раптом я помітив, що Вентфогель підхопився на рівні й став описувати кола, не відриваючи очей від землі, як схиблений. Через якусь мить з його горлянки вирвався збуджений погук.

— Що таке? — вигукнули всі разом, схопившись на ноги, і кинулися туди, де він стояв, показуючи пальцем на землю.

— Ну, припустімо, — знизав плечима я, — що це свіжий слід газелі, то й що?

— А те, що газелі не заходять далеко від води, — відповів він по-голландськи.

— Так, — стрепенувся я, — ти маєш рацію! Я забув про це, але, дякувати Богові, він нам дав знак.

Це маленьке відкриття вдихнуло в нас нові сили. Дивно, як людина навіть у найскрутнішу хвилину чіпляється за примарну надію і відчуває себе майже щасливою! У непроглядну ніч навіть єдина зірка все ж таки краще, аніж нічого.

Тим часом Вентфогель, задерши догори свою кирпу, жадібно вдихав гаряче повітря, ну достеменно гірський баран, що вчув небезпеку. І раптом він мовив:

— Я відчуваюзапах води!

Нас охопило невимовне збудження, адже ми знали, яким винятковим природним чуттям володіють люди, що виросли в пустелі.

Якраз саме в ту мить зійшло сонце у всій своїй величі, і нашим здивованим очам відкрилося таке захопливе видовище, що ми на мить забули навіть про спрагу.

На відстані не більше сорока чи п’ятдесяти миль від нас, сріблясто-осяйні у вранішньому промінні, височіли Груди Цариці Савської; обабіч на сотні миль пнулися величні Сулейманові гори.

Тепер, коли я сиджу тут, за своїм столом, і пишу ці рядки, намагаючись описати виняткову велич і красу цього видовища, його пишноту, я не знаходжу потрібних слів. Просто перед нами височіли два величезні верхів’я, принаймні п’ятнадцять тисяч футів заввишки, подібних яким, я гадаю, немає більше в Африці, та й, може, і в усьому світі. Сполучені крутим скелястим відрогом, вони були віддалені не більше, аніж на дюжину миль одна від одної, урочисто здіймаючи просто неба свою величну білизну. Ці гори стояли, наче колони, що підпирають гігантські ворота, і їх контури були абсолютно подібні до грудей жінки. Від підніжжя вони м’яко заокруглювалися догори і з цієї відстані здавалися зовсім гладенькими. На вершині кожної з них білів величезний круглий, покритий снігом пагорб, за своєю формою точно відтворюючи сосок жіночих грудей. Крутосхил, що сполучав обидві гори, здавалося, був кілька тисяч футів заввишки. По обидва боки від них, наскільки сягне око, тяглися такі ж пасма, з-поміж них лише зрідка проглядали пласкі вершини, що трохи нагадують знамениту вершину біля Кейптауна. Це, між іншим, є досить типовим геологічним утворенням для Африки.