Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Пам’ятаю, що в дорозі ми всі були не дуже говіркі. Ймовірно, кожен думав про те, чи доведеться йому знов побачити цей фургон. Що ж до мене — я абсолютно на це не розраховував. Якийсь час ми йшли мовчки. Раптом Амбопа, який ішов попереду, заспівав зулуську пісню про те, як кілька сміливців, котрим набридла одноманітність повсякденного життя і звичні речі, подалися в безкраю пустелю, щоб знайти там щось нове або померти, і раптом — о чудо! — коли вони зайшли далеко у глиб пустелі, вони побачили, що це зовсім не пустеля, а красива місцевість, де багато юних дівчат і добірної худоби, сила-силенна дичини і безліч ворогів, щоб їх долати.

Ми розвеселилися і сприйняли це за добру ознаку. Амбопа був веселий хлопець. Правда, іноді він впадав у похмурий настрій, але рідко, а загалом у нього була дивовижна здатність надихати людей бадьорістю, причому він ніколи не втрачав почуття власної гідності. Усі ми дуже полюбили його.

Дозволю собі розповісти про одну подію, бо я страх як люблю правдиві мисливські розповіді.

Через два тижні шляху ми натрапили на чудову місцину. Ґрунт тут був вологий. В ущелинах між високими пагорбами ріс густий колючий чагарник айдоро (як називають його тубільці), а подекуди — колючий чагарник “wacht-een-beche” (“зажди трохи”). Там також росло багато прекрасних дерев мачабель, щедро обвішаних освіжаючими жовтими плодами, усередині яких — великі кісточки. Плоди цього дерева є улюбленими ласощами слонів, про присутність яких в цій місцевості свідчили численні сліди їхніх ніг, а також те, що повсюдно траплялися зламані й навіть вирвані з корінням дерева: коли слон їсть, він усе навколо руйнує.

Якось увечері, після тривалого денного переходу, ми вийшли до підніжжя пагорба. Перед очима відкрилася дивовижно красива місцина: зелені чагарі, висохле русло річки, в якому подекуди зблискували невеликі озерця із прозорою як кришталь водою, а навкруги — численні сліди копит диких тварин. Рівнина перед пагорбом була схожа на парк; подекуди купками росли мімози з пласкими верхівками, а серед них — дерева мачабель із блискучим листям. Навколо — ціле море густих чагарів без жодної стежки. Щойно ми вийшли до сухого русла річки, аж тут мимо пропливло своєю дивною ходою стадо високих жирафів, піднявши догори хвости і відбиваючи копитами дріб, наче кастаньєтами. Коли вони були на відстані близько трьохсот ярдів, тобто фактично недосяжні для вогнепальної зброї, Гуд, який ішов попереду, не зміг втриматися від спокуси. Він підвів свою рушницю, заряджену розривною кулею крупного калібру, і вистрілив у молоду самку, що бігла останньою. Неймовірно, але куля влучила їй просто в шию, пошкодивши спинний хребет, і жирафа беркицьнулася сторчака, як кролик. Мені ніколи не доводилося бачити більш дивного видовища.

— До дідька! — вигукнув Гуд. (Прикро, але коли він хвилювався, то мав звичку вживати міцні слівця, цього він набув під час морської кар’єри.) — Сто чортів! Адже я її убив!

— Так, Бугване! — вигукнули наші носильники-кафри. — Так, так!

Вони називали Гуда “Бугван” (“скляне око”), бо він мав монокль.

— Так, Бугване! — відлунили ми з сером Генрі.

Відтоді за Гудом вкоренилася (принаймні серед кафрів) репутація чудового стрільця. Насправді він був поганеньким стрільцем, але зазвичай ми ігнорували усі його промахи, перебуваючи під впливом його знаменитого пострілу.

Розпорядившись слугам вирізати кращі шматки м’яса для обіду, ми узялися споруджувати огорожу, або ширму, на відстані близько ста ярдів від одного з озерець. Знаєте, як це робиться? Треба зрізати купу колючого хмизу і укласти його огорожею звідусюди. Майданчик усередині огорожі вирівняти і в центрі спорудити постіль з сухої трави тамбуки, якщо вона, звичайно, є поблизу, і запалити вогнище або кілька.

На той час, як ми обладнали табір, вже сходив місяць, і наш обід, власне, вечеря, складалася зі смаженини і мозкових кісток. З якою насолодою ми пригощалися цими мозковими кістками, хоч їх і важкувато було розколювати!

Я не знаю кращих ласощів, аніж мозок жирафи — звичайно, окрім слонячого серця, яким ми поласували наступного дня.

При світлі повного місяця ми сиділи за скромною трапезою, часом уриваючи її, щоб знов подякувати Гудові за його чудовий постріл. Потім ми закурили люльки і почали розповідати різні історії. Мабуть, сидячи навпочіпки довкола багаття, ми становили цікаве видовище для чужого ока.

Особливо різко впадав в очі контраст між мною і сером Генрі. Я худорлявий, невеликий на зріст, шкіра у мене темна, сиве волосся стирчить, як щітка, і важу я всього шістдесят кілограмів, а сер Генрі високий, плечистий, білявий і важить близько дев’яноста п’яти. Але, беручи до уваги всі обставини, мабуть, химерніше за всіх виглядав капітан Джон Гуд, відставний офіцер Королівського флоту. Він сидів на шкіряному мішку, і здавалося, ніби він щойно повернувся після приємно проведеного дня на полюванні в цивілізованій країні, — такий охайний, акуратний і добре вдягнений. На ньому був мисливський костюм із коричневого твіду [39] , капелюх такого ж кольору і елегантні гетри. Чесно кажучи, мені ніколи не доводилося бачити в дикій африканській пустелі такого ретельно поголеного, бездоганно витонченого і охайного джентльмена. Його штучні зуби біліли усмішкою, а в правому оці, як завжди, красувався монокль. Він навіть не забув надіти комірець із білої гутаперчі, яких у нього був чималий запас.

39

Твід— шерстяна тканина певного сорту.

— Бачите, комірці важать так мало, — сказав він мені щиро, коли я висловив свій подив із цього приводу. — А я люблю завжди виглядати як джентльмен.

Отак ми й сиділи, балакаючи при чарівному сяйві місяця, а кафри трохи оддалік посмоктували свої люльки з мундштуками з рогу південноафриканської антилопи, наповнені п’янкою дккою. Нарешті вони один за одним поснули біля багаття, закутавшись у свої ковдри, тобто всі, окрім Амбопи, який сидів осторонь. (Я помітив, що він зазвичай мало спілкувався з кафрами.) Він сидів, підперши голову руками, у глибокій задумі.

Раптом із гущавини пролунав гучний рик.

— Це лев, — сказав я.

Всі схопилися на ноги, дослухаючись. Тої ж миті від водоймища, на відстані близько ста ярдів, почулося оглушливе ревіння слона.

— Слон! Слон! — стривожилися кафри.

Через кілька хвилин ми побачили процесію величезних примарних постатей, що повільно рухалися крізь хащі. Гуд спохопився, сповнений азарту, мабуть сподіваючись, що убити слона так само легко, як жирафу, впольовану випадком, але я застережливо схопив його за руку.

— Ні в якому разі, — сказав я, — нехай вони пройдуть.

— Та тут справжній рай для мисливця! Чом би нам не зупинитися тут на якусь днинку та й пополювати? — раптом запропонував сер Генрі.

Я був неабияк подивований, бо досі сер Генрі наполягав на тім, щоб рухатися якнайшвидше, особливо коли ми прочули в Айнайті, що десь років два тому англієць на прізвище Невілль справді продав там свій фургон і пішов у глиб країни. Але на ту мить інстинкт мисливця переважив усе.

Гуд із радістю вхопився за цю думку, бо давно мріяв пополювати на слонів. Сказати правду, мріяв про це і я, та й який мисливець примириться з думкою, що ми дамо спокійно піти цілому стаду слонів і не скористаємося з такої слушної нагоди?

— Ну що ж, друзі мої, — сказав я, — гадаю, що нам не завадило б трохи розважитися. А зараз ляжемо спати, оскільки нам треба встати вдосвіта. Тоді, можливо, нам вдасться підстерегти стадо, коли воно пастиметься.

Всі пристали на мою пропозицію, і ми почали готуватися до сну. Гуд зняв свій одяг, почистив його, заховав монокль і штучні зуби в кишеню штанів і, акуратно склавши свої речі, сховав, щоб вони не відсиріли від вранішньої роси, прикривши кутом укривала з прогумованої тканини. Ми з сером Генрі задовольнилися більш скромними приготуваннями і невдовзі, загорнувшись у ковдри, поринули в глибокий сон без сновидінь, такий жаданий для мандрівника.

Та й уві сні нам здавалося, що ми йдемо, йдемо, йдемо… Але що це?

Раптом від водоймища почувся шум відчайдушної сутички, затим страхітливе ревище. Це, безсумнівно, був лев. Усі схопилися, вдивляючись у зарості, звідки лунав шум, і побачили безладний жовто-чорний клубок, який сплівся в смертельній борні, котячись по траві. Ми схопили свої рушниці і, на ходу взувши вельдскуни [40] , вибігли з-за огорожі. Коли ми добігли, бійка вже припинилася, і все стихло.

40

Вельдскуни— черевики з сиром’ятної шкіри.