Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

— Містер Невілль — мій молодший і єдиний брат, — продовжував сер Генрі, — і ми вперше розлучилися з ним п’ять років тому. Досі я не пам’ятаю, щоб ми розлучалися навіть на місяць. Але близько п’яти років тому сталася прикрість: ми з братом посварилися не на життя, а на смерть (це іноді трапляється навіть між дуже близькими людьми), і я вчинив з ним несправедливо.

Тут капітан Гуд, ніби на підтвердження цих слів, енергійно закивав головою. В цей час наш пароплав сильно нахилився, і обличчя капітана Гуда, що відчайдушно кивав головою, відбилося в дзеркалі, яке цієї миті опинилося над моєю головою.

— Гадаю, вам відомо, — продовжував сер Генрі, — що коли людина помирає, не залишивши заповіту, і не має іншої власності, окрім земельної, що в Англії зветься нерухомим майном, все переходить до її старшого сина. Сталося так, що саме в цей час, коли ми посварилися, помер наш батько, не залишивши заповіту. Отож брат залишився без копійки, не маючи при цьому ніякої професії. Звичайно, моїм обов’язком було забезпечити його, але у той час наші стосунки так загострилися, що, на мій сором (тут він глибоко зітхнув), я нічого для нього не зробив. Не те щоб я прагнув вчинити з ним криводушно, ні! Я сподівався, що він перший зробить крок до примирення, але він на це не пішов. Пробачте, що обтяжую вашу увагу всіма цими подробицями, але для вас усе має бути доконечно з’ясованим. Правда, Гуде?

— Авжеж, — відповів капітан. — Я упевнений, що містер Квотермейн нікого в цю справу не втаємничить.

— Звичайно, — запевнив я, — ви можете не сумніватися. Я з тих людей, що вміють тримати язик за зубами.

— Отже, — знову продовжив сер Генрі, — на той час у мого брата було на поточному рахунку кількасот фунтів стерлінгів. Нічого мені не сказавши, він узяв цю мізерну суму і під вигаданим ім’ям Невілля подався до Південної Африки з божевільною мрією здобути собі статків. Це стало відомо мені вже пізніше. Минуло десь років зо три. Я не мав ніяких чуток про брата, хоча писав йому кілька разів. Певно, що листи до нього не доходили. Отож я неабияк потерпав від тривоги за брата. Я збагнув, містере Квотермейне, що таке рідна кров.

— Це справді так, — погодився я і подумав про свого Гаррі.

— Я віддав би половину свого майна, щоб тільки дізнатися, що мій брат Джордж живий і здоровий і я його знову побачу!

— Але на це надії мало, Куртісе, — уривчасто сказав капітан Гуд, поглянувши на сера Генрі.

— І ось, містере Квотермейне, дедалі більше я турбувався, чи живий мій брат, і якщо він живий, то як повернути його додому. Я вжив усіх заходів, щоб його розшукати, і таким чином одержав вашого листа. Вісті були утішливі, оскільки вони свідчили, що донедавна Джордж був живий, але подальших відомостей про нього дотепер немає. Коротше кажучи, я вирішив приїхати сюди і шукати його сам, а капітан Гуд люб’язно погодився мене супроводжувати.

— Бачите, — сказав капітан, — мені все одно робити нічого. Лорди Адміралтейства вигнали мене з флоту помирати з голоду на половинному окладі. А зараз, сер, ви, можливо, розкажете нам усе, що знаєте або чули про джентльмена на прізвище Невілль.

Розділ II ЛЕГЕНДА ПРО КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Я не квапився відповісти, набиваючи тютюном свою люльку.

— Нумо ж, розказуйте хутчіш про подорож мого брата! — нетерпеливився сер Генрі.

— Знаю лише те, — почав я, — і донині нікому про це жодним словом не прохопився, що він подався на розшуки копалень царя Соломона [15] .

— Копальні царя Соломона! — вигукнули разом обидва мої слухачі. — Де ж вони знаходяться?

— Хтозна, — здвигнув я плечима. — Переказую лише чутки людей. Щоправда, якось я бачив верхів’я гір, де буцімто потойбіч знаходяться Соломонові копальні, але між мною і цими горами пролягало сто тридцять миль пустелі, і, наскільки мені відомо, нікому з білих людей, за винятком одного, не вдалося хоч колись подолати цю пустелю. Та може, краще я вам розповім легенду про копальні царя Соломона? Та не розголошуйте нічого з того, що почуєте. Згода? У мене є серйозні підстави прохати вас про це.

15

Соломон(1020-980 до н. е.) — цар ізраїльського народу.

Сер Генрі ствердно кивнув головою, а капітан Гуд запевнив:

— Авжеж!

— Отже, — почав я, — ви, певно, знаєте, що мисливці на слонів — зазвичай грубі, неотесані люди, котрих мало що цікавить, окрім побутових справ та кафрських звичаїв. Правда, інколи з-поміж них затісується чоловік, який збирає місцеві перекази тубільців, щоб хоч якось відновити таємничу історію цієї малодослідженої країни. Саме від такого збирача я вперше почув легенду про Соломонові копальні. Було це десь років тридцять тому, я тоді вирушив у перше своє полювання на слонів в Землі Матабеле. Звали цього чоловіка Іванс. Бідоласі не пощастило: наступного року його прохромив поранений буйвол. Його поховали біля водоспадів Замбезі. Якось уночі, пам’ятаю, я розповів Івансу про дивні розробки, на які я надибав, вистежуючи антилоп куду [16] і канну [17] в тій місцевості, яка тепер називається Ліденбурзьким районом Трансваалю. Я чув, що недавно золотошукачі знову натрапили на сліди цих копалень, але я-то побував там значно раніше! Отож уявіть: у суцільній скелі раптом відкривається широка проїжджа дорога, яка зазвичай веде до копальні або галереї. Всередині галереї лежали купи золотоносного кварцу для дроблення. Скидалося на те, що рудокопи з невідомих причин спішно полишили копальню. А десь так за двадцять кроків углиб я виявив поперечну галерею, майстерно викладену камінням.

16

Куду— гвинторога антилопа.

17

Канну— південноафриканська або лосина антилопа.

“Хе! Це що! — увірвав мене Іванс. — Зараз ти, хлопче, почуєш іще й не таке!”

І почав розповідати, як він у африканських нетрях випадково набрів на якісь древні руїни. Він твердив, що це був легендарний Офір, згадуваний у Біблії! Згодом, через багато років, я прочув, що вчені люди підтвердили здогад Іванса. А тоді я слухав як зачарований розповідь про всі ці чудеса, про древню цивілізацію і про дивовижні скарби, що ними збагачувались колись іудейські та фінікійські авантюрники-відчайдухи, коли країна давно вже занепала у стан дикого варварства. О, як це розбурхало мою уяву! Раптом Іванс запитав:

“А чи чував ти коли-небудь про Сулейманові гори? Це отам, на північний захід від землі Машукулумбве [18] ?”

Що я міг про це чути, жовторотий?

“Так от, — сказав він, — саме там і залягають копальні, що належали царю Соломону! Та слухай сюди, я кажу про його алмазні копальні!”

“Звідки ти це знаєш?” — ошелешено спитав я.

“Звідки? А що таке “Сулейман”, як не перекручене слово “Соломон” [19] ?. Окрім того, одна стара ізанузі [20] в Землі Маніка мені якось про це прохопилася. Вона повідала, що мешканці цього нагір’я — то гілка племені зулусів [21] і говорили вони зулуським наріччям, але ці люди були вродливіші і вищі на зріст, аніж зулуси. З-поміж них траплялися чарівники, які навчилися цієї премудрості у білих людей тоді, коли “весь світ був ще темний”, і вони володіли таємницею чудової копальні, де знаходилося “сяйливе каміння”.

18

Машукулумбве— область у Південній Африці.

19

Сулейман— арабською “Соломон”. — Прим. англ. видавця.

20

Ізанузі— знахарка.

21

Зулуси— негритянське плем’я в південно-східній Африці, що досягло великої могутності на початку XIX століття.

Правду кажучи, тоді ця історія здалася мені настільки ж захопливою, як і малоймовірною, адже алмазні розсипи тоді ще не були відкриті. А бідолашний Іванс невдовзі, як я вже згадував, загинув. Упродовж двадцяти років та давня розповідь поринула у непам’ять. А двадцять років, панове, це неабиякий термін, бо полювання на слонів — то річ украй небезпечна, і рідко кому вдається прожити стільки часу, — так от, десь двадцять років потому я знов почув уже дещо конкретніше про гори Сулеймана і про країну потойбіч гір. Я був у місцині, краалі [22] Ситанді, за межами Землі Маніка. Лихе це місце: їсти нічого, бо дичина майже не трапляється. Мене напосіла лихоманка, і почувався я украй кепсько. Якось туди прибув португалець зі слугою-метисом. Треба сказати, що зазвичай португальці з Делагоа [23] гірші за диявола, вони жиріють на крові і стражданнях своїх рабів.

22

Крааль— у Південній Африці — поселення із вуликоподібних хатин, оточених спільною огорожею.

23

Делагоа— порт і затока на південно-східному узбережжі Африки.

Але цей чоловік різко відрізнявся від тих, що їх мені доводилось бачити раніше. Уявіть собі іспанця, як ото їх описують в романах — чемний, високий, худорлявий, темноокий, із в’юнкими сивими вусами. Ми побалакали, бо він трохи володів ламаною англійською, а я дещо розумів португальською. Він назвався Хозе Сильвестром і сказав, що у нього є ділянка землі поблизу затоки Делагоа. Наступного дня він уже лаштувався в дорогу зі своїм служкою і попрощався зі мною, знявши капелюха вишуканим старомодним жестом.