Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Він узяв мене як перекладача на той випадок, якщо вона його не зрозуміє, але треба сказати, що Фулата зазвичай розуміла його напрочуд добре, хоча його знання іноземних мов, зокрема й зулуської, були досить обмежені.

— Скажіть їй, — схвильовано сказав Гуд, — що я зобов’язаний їй життям і ніколи не забуду її доброти.

Я переклав ці слова і побачив, як спалахнуло її обличчя навіть крізь темну шкіру.

Обернувшись до нього швидко і граційно, як дика птаха у польоті, вона тихо відповіла, підвівши на Гуда свої великі чудові очі:

— Мій пан забув: хіба не він врятував моє життя і хіба я не його служниця?

Треба сказати, що ця молода леді, очевидно, зовсім забула про те, що і ми з сером Генрі брали участь в її порятунку з кігтів Твали. Але так уже створені жінки! Я пам’ятаю, що моя люба дружина чинила так само. Треба сказати, що після цієї розмови я повернувся додому з важким серцем: мені не припали до вподоби ніжні погляди Фулати, бо я добре знав фатальну влюбливість моряків узагалі і Гуда зокрема.

Я відкрив для себе дві речі на світі, яких не можна уникнути: це утримати зулуса від бійки, а моряка — від того, щоб він не закохався.

Через кілька днів Ігнозі скликав Велику Раду, так звану “індабу”, на якій “індуни” — себто старійшини — офіційно визнали його за короля.

Вся ця церемонія справила сильне враження, так само як і величний огляд військ, що відбувся після неї. Решта вцілілих полків брали того дня участь у грандіозному параді, і перед всією армією їм була оголошена подяка за виняткову відвагу у великій битві проти Твали. Кожного з цих воїнів король обдарував великою кількістю худоби і всім надав чину воєначальників у новому полку Сірих, що був у процесі формування. По всій країні Кукуанів було оголошено, що нас трьох, поки ми ощасливлюємо їх своєю присутністю, всі війська мають вітати королівським салютом і віддавати нам ті ж почесті, що і королю. Було також проголошено, що нам надається влада над життям і смертю людей. У присутності всіх підданих Ігнозі ще раз підтвердив свої обіцянки, що людська кров не проливатиметься без суду і що полювання за чаклунами припинено.

По закінченні святкування, залишившись наодинці з Ігнозі в його палаці, куди ми прийшли відвідати його, ми сказали йому, що хочемо дізнатися таємницю копалень, до яких вела Велика Дорога, і запитали, чи не дізнався й він що-небудь про це.

— Друзі мої, — відповів він, — ось про що я довідався. Це там сидять три величезні статуї, звані у нас Мовчазними, яким Твала хотів принести в жертву Фулату. Це там, у величезній печері глибоко в горах, ховають наших королів. Там тепер можна побачити мертве тіло Твали, що сидить з тими, хто пішов з життя раніше од нього. Там же знаходиться якнайглибший колодязь, який вирили давно померлі люди, щоб добути собі каміння, про яке ви говорите. Коли я жив у Наталі, я чув від людей, що такі колодязі є в Кімберлі [53] . Так само у Чертозі Смерті знаходиться тайник, який був відомий тільки Твалі й Гагулі. Але Твала, котрий знав про нього, мертвий, я ж не знаю ні тайника, ні того, що в ньому знаходиться. У нас в країні існує легенда про те, що багато поколінь тому біла людина подолала наші гори. Якась жінка повела його в цей тайник і показала йому заховані там скарби. Але перш ніж він устиг їх узяти, вона виказала його, і того ж дня король вигнав його з країни в гори, і відтоді жодна людина туди не потрапляла.

53

Кімберлі— місто в Південній Африці. Засноване 1872 року; своїм розвитком зобов’язане алмазним копальням.

— Це, напевно, так і було, Ігнозі. Адже ми знайшли в горах білу людину, — сказав я.

— Так, ми бачили її. А тепер, оскільки я обіцяв вам, що, коли ви знайдете цей тайник і коли там дійсно є каміння…

— Алмаз на твоєму чолі доводить, що копальні існують, — увірвав я його, показуючи на величезний камінь, який я зірвав з лоба мертвого Твали.

— Можливо, — сказав він. — Якщо каміння там, ви візьмете стільки, скільки зможете винести з собою звідси, якщо насправді схочете покинути мене, брати мої.

— Передовсім ми повинні знайти тайник, — сказав я.

— Тільки одна людина може показати його вам — це Гагула.

— А якщо вона не схоче?

— Тоді вона помре, — суворо відказав Ігнозі. — Тільки для цього я зберіг їй життя. Заждіть! Вона сама повинна зробити вибір — жити їй чи померти.

І, покликавши слугу, він наказав привести Гагулу. Через декілька хвилин двоє стражників увели стару відьму, яка обсипала їх прокльонами.

— Облиште її, — наказав їм король.

Як тільки вони вийшли, ця мерзенна стара купа ганчір’я, бо вона була схожа саме на вузол старих лахів, звідки палали двоє яскравих, злих, як у змії, очей, впала на підлогу, як безформна маса.

— Що ти хочеш зі мною зробити, Ігнозі? — засичала вона. — Ти не смієш мене чіпати! Якщо ти мене торкнешся, я знищу тебе на місці. Бережися моїх чар!

— Твоє чаклунство не змогло врятувати Твалу, стара вовчице, і не може заподіяти мені шкоди, — відповів він. — Слухай, ось що я хочу від тебе: ти покажеш тайник, де знаходиться блискуче каміння.

— Ха-ха-ха! — засміялася стара відьма. — Ніхто цього не знає, я ж нічого тобі не скажу. Білі дияволи підуть звідси з порожніми руками.

— Ти мені все скажеш. Я примушу тебе сказати.

— Яким чином, королю? Ти сильний, але чи може вся твоя могуть вирвати правду з вуст жінки?

— Це важко, але все-таки я це зроблю.

— Як же ти це зробиш, королю?

— Якщо ти не скажеш, то помреш страхітливою смертю.

— Помру? — завищала вона з жаху і люті. — Ти не смієш мене чіпати! Людино! Ти не знаєш, хто я. Скільки, ти гадаєш, мені років? Я знала ваших батьків і батьків ваших батьків! Коли країна була молода, я вже була тут, коли країна постаріє, я все ще буду тут. Я не можу померти. Мене лише можуть випадково убити, але ніхто не посміє цього зробити!

— Все ж таки я уб’ю тебе. Слухай, Гагуло, мати зла, ти така стара, що не можеш більше любити життя. Що може дати життя такій відьмі, як ти, що не має ні людської подоби, ні волосся, ні зубів — нічого, окрім ненависті й злих очей? Я зроблю тобі послугу, якщо уб’ю тебе, Гагуло.

— Ти дурень! — знову завищала жінка. — ¦ Проклятий дурень! Ти думаєш, що життя солодке тільки для молодих? У такому разі, ти нічого не знаєш про людське серце! Молодята Іноді вітають смерть, бо вони вміють відчувати. Вони люблять і страждають, вони страждають, коли їхні кохані йдуть у світ тіней. Але старі позбавлені цих почуттів, вони вже не кохають, і — ха! ха! — вони сміються, коли бачать, як інші йдуть у морок. Ха-ха! Вони радіють, коли бачать зло, котре існує під сонцем. Все, що вони люблять, — це життя, тепле-тепле сонце і солодке-солодке повітря. Вони бояться холоду — холоду і мороку. Ха-ха-ха! — І стара відьма судомно і дико зареготала, качаючись по підлозі.

— Припини своє злобне шипіння і відповідай мені! — гнівно сказав Ігнозі. — Чи покажеш ти місце, де заховане каміння, чи ні? Якщо ні, то ти помреш негайно ж! — І, схопивши списа, він здійняв його над нею.

— Я не покажу вам це місце, ти не смієш мене вбивати, не смієш! Той, хто мене уб’є, буде навіки проклятий!

Ігнозі поволі опустив спис, і його вістря вкололо купу ганчір’я. З диким вищанням Гагула схопилася на ноги, потім впала і знову почала качатися по підлозі.

— Я згодна показати це місце! Згодна! Тільки дозволь мені жити! Дай мені погрітися на сонці й мати шматок м’яса, щоб його смоктати, і я все тобі покажу.

— Гаразд. Я знав, що знайду спосіб напоумити тебе. Завтра ти відправишся туди з Інфадусом і моїми білими братами. Стережися обдурити мене, бо тоді ти помреш повільною смертю. Я сказав.

— Я не обдурю, Ігнозі. Я завжди додержую свого слова. Ха! Ха! Ха! Одного разу, давним-давно, одна жінка показала цей тайник білій людині — і що ж? Лихо впало на голову цієї людини! — І при цих словах її очі злісно зажевріли. — її теж звали Гагулою. Може, це була я?