Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Прямо перед нами, на відстані десь п’ятдесяти кроків від спин колосів, здіймалася прямовисна кам’яна стіна, не менше вісімдесяти футів заввишки. Догори вона поступово звужувалася і утворювала підніжжя величної засніженої вершини, яка височіла над нами на три тисячі футів. Як тільки Гагула зійшла зі своїх нош, вона злобно вищирилася в наш бік і, спираючись на палицю, зашкандибала у напрямку прямовисної кам’яної стіни. Ми пішли за нею і незабаром підійшли до вузького порталу, облямованого масивною аркою. Це схоже було на вхід до галереї шахти.

Тут нас чекала Гагула. На її потворному обличчі все ще грала злобна усмішка.

— Що ж, білі люди, що спустилися з зірок, — проскрипіла вона, — великі воїни Інкубу, Бугване і мудрий Макумазане, чи готові ви? Дивіться, я тут, щоб виконати волю мого володаря короля — показати вам скарбницю із блискучим камінням.

— Ми готові, — сказав я.

— Так! Так! Укріпіть же ваші серця, щоб витримати те, що вам випаде побачити. Чи йдеш ти з нами, Інфадусе, що зрадив свого володаря?

Інфадус, спохмурнівши, відповів:

— Ні, я не йду — мені входити туди не можна, а ти, Гагуло, прикуси язика і остерігайся заподіяти зло моїм повелителям! Ти мені відповіси за них, і якщо хоч єдина волосина впаде з їхніх голів, то нехай ти, Гагуло, будеш тисячу разів відьмою, але згинеш страшною смертю. Ти чуєш мої слова?

— Я чую, Інфадусе. І я знаю тебе дуже добре — ти завжди любив хвалькувато говорити. Пам’ятаю, що, коли ти був іще дитиною, то погрожував власній матері. А це було не так і давно. Але не бійся, не бійся, я живу лише для того, щоб підкорятися волі короля. Я виконувала повеління багатьох королів, Інфадусе, поки врешті-решт вони не виконали моїх. Ха-ха! Я йду туди, щоб іще раз поглянути на їхні обличчя, а також і на обличчя Твали! Іду вже, іду! Ось лампа. — І вона витягла з-під свого хутряного плаща величезний видовбаний гарбуз, наповнений олією, з гнітом із очеретяного волокна.

— Чи підеш ти з нами, Фулато? — запитав Гуд своєю немислимою кукуанською мовою, в якій він наполегливо удоскналювався під керівництвом молодої дівчини.

— Я боюся, мій пане, — боязко відповіла вона.

— Тоді дай мені кошик.

— Ні, мій пане. Куди ти, туди і я.

“І справді ж піде, бісова дівка! — подумав я мимохіть. — І це створить неабиякі ускладнення, якщо ми взагалі коли-небудь звідси виберемося”.

Без подальших церемоній Гагула пірнула в непроникну темну щілину, яка була досить широкою, щоб вміщати двох людей, що йшли поряд. Вона пропищала вимогу слідувати за нею, і ми з деяким сум’яттям пішли на звук її голосу. Раптовий шум крил якихось сполоханих нами істот іще додав хвилювання.

— Агей! Що це таке? — вигукнув Гуд. — Хтось ударив мене по обличчю.

— Кажани, — озвався я. — Ходімо далі!

Пройшовши кроків п’ятдесят, ми помітили, що прохід став начебто світліший. Ще хвилина, і ми опинилися в дивовижному місці, якого, ймовірно, не доводилося бачити жодній людині.

Хай же читач спробує уявити внутрішність найбільшого собору, в якому йому коли-небудь випадало побувати, і тоді він дістане приблизне уявлення про розміри гігантської печери, в якій ми опинилися. Але цей храм, створений великим архітектором — природою, був вищий і ширший за будь-який, побудований людьми. Вікон не було, але звідкись згори лилося слабке світло. Мабуть, у склепінні, що здіймалося на сотню футів над нами, були прокладені отвори, у які проникало повітря ззовні. Проте величезні розміри печери були найменш значними з усіх чудес, що відкрилися нашим очам. По всій довжині печери рядами стояли гігантські колони, які здавалися зробленими з криги. Насправді ж це були величезні сталактити [55] . Неможливо передати приголомшливу красу і велич цих білих колон. Деякі з них були не менше двадцяти футів в діаметрі біля підніжжя, і їх грандіозні й водночас витончені контури здіймалися вгору, просто до далекого склепіння. Інші колони були ще в процесі формування і, за словами сера Генрі, нагадували уламки колон в давньогрецькому храмі, а високо вгорі примарно вимальовувалися вістря величезних бурульок, що звисали зі стелі.

55

Сталактити— вапнякові утворення, що звисають у вигляді бурульок зі стелі печери.

У німому заціпенінні споглядаючи всю цю пишну велич, ми в той же час чули, як триває процес формування колон, бо час від часу з далекої бурульки, що звисала зі стелі, з ледве чутним сплеском раптом падала крапля води, потрапляючи просто на колону, що стояла на кам’яній підлозі. На деякі колони краплі падали через кожні дві-три хвилини. Цікаво б підрахувати, скільки часу знадобиться, щоб утворилася колона приблизно вісімдесят футів заввишки і десять футів в діаметрі. Я наведу приклад, щоб показати, яким неймовірно повільним був цей процес. Ми виявили, що на одній з колон витесана груба подоба мумії, біля узголів’я якої виднілося зображення сидячого божества. Це було явно одне з єгипетських божеств, створене рукою людини, що десь глибокої давнини працювала в копальнях. Невідомий художник створив цей “витвір мистецтва” на рівні нормального людського зросту, себто на висоті близько п’яти футів. Очевидно, у будь-які часи було чимало нероб — від древнього робітника Фінікії до сучасного англійського хлопчиська, — охочих що б то не було обезсмертити себе за рахунок шедевру, створеного природою. Проте коли ми розглядали це зображення, тобто майже три тисячі років потому, як воно було зроблене, колона була ще тільки восьми футів заввишки і процес формування її ще далеко не завершився, з чого виходить, що швидкість його дорівнювала одному футу за тисячу років, або дюймові з дещицею за сторіччя. Ми зробили цей обрахунок біля колони, прислухаючись до монотонного капання води.

У деяких випадках сталагміти [56] набували химерних форм, особливо там, де краплі води не завжди потрапляли в одну і ту ж точку. Так, одна величезна брила, ймовірно, не менше ніж сто тонн вагою, мала форму церковної кафедри і була ззовні прикрашена пречудовим різьбленим візерунком, схожим на мереживо. Деякі нагадували фантастичних чудовиськ, а на стінах печери виднівся красивий віялоподібний орнамент, неначе зроблений зі слонячої кістки, схожий на морозяний візерунок на шибці.

56

Сталагміти — вапнякові утворення, що підіймаються з дна печери догори у вигляді великих бурульок.

З величезного головного залу відкривалися численні виходи в менші за розміром печери, за словами сера Генрі, точнісінько як виходи у маленькі каплиці при великих соборах. Деякі з них були великі, але одна чи дві виявилися зовсім крихітними, і всі вони були дивовижними зразками того, як природа виконує свою роботу, керуючись тими ж самими незмінними законами, незалежно від її масштабу. Одна крихітна печерка була, наприклад, неначе великий ляльковий будинок, проте вона могла б слугувати за архітектурну модель величезного залу: в ній так само падали краплі води, так само звисали крихітні бурульки і так само формувалися білі колони зі шпату.

На жаль, у нас було недостатньо часу для того, щоб оглянути це дивовижне місце з належною увагою, бо, як на те, Гагула виявляла повну відсутність інтересу до сталактитів і, очевидно, прагнула покінчити зі справою якнайшвидше. Це жахливо мене дратувало, особливо через те, що мені страх як хотілося дізнатись, яким чином в печеру проникало світло, чи була ця система створена руками людини, а чи самою природою, і чи використовувалася вона у якийсь спосіб у давнину — що здавалося цілком імовірним. Проте ми втішали себе думкою, що на зворотному шляху оглянемо все як слід, і послідували за нашою зловісною провідницею.

Все вперед і вперед вела вона нас, просто до найдальшого закутка величезної мовчазної печери. Там ми побачили інші двері. Вони не утворювали вгорі арки, як перші, а були квадратні і нагадували вхід у єгипетський храм.

— Чи готові ви вступити в Чертог Смерті? — запитала Гагула, вочевидь із метою нас приголомшити.

— Веди ж нас, Макдуфе [57] .

Ми всі намагалися зберігати спокій, за винятком Фулати, яка схопила Гуда за руку, наче у пошуках захисту.

57

Макдуф— шотландський феодал, один із вождів повстання проти короля Макбета(XI ст.).

— Стає трохи страшнувато, — зауважив сер Генрі, заглядаючи в темне провалля дверей. — Ступайте вперед, Квотермейне: seniores priores [58] . Не примушуйте поважну леді чекати! — І він ввічливо пропустив мене вперед, за що я в душі анітрохи не був йому вдячний.

Тук-тук! — стукала по підлозі палиця старої Гагули. Вона шкандибала вперед темним проходом, зловісно хихикаючи. Охоплений якимось передчуттям нещастя, я мимоволі стишив ходу.

58

Старші входять першими(лат.).