Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Ось тоді почалося найжахливіше. Упродовж останніх днів і матроси, й пасажири безперервно пили, намагаючись приглушити страх, і зараз, коли вони побачили, що кінець близький, усі заметушилися по палубі. Молитви, стогони і прокляття змішалися водно. Ті, хто ще сяк-так стояв на ногах, почали спускати обидва човни. Удвох зі священиком ми намагалися всадовити спочатку дітей і жінок, яких на судні виявилося чимало, але зробити це було нелегко. П’яні матроси відіпхнули нас убік і самі кинулися до човнів. Один тут же перевернувся, і всі, хто там був, пішли на дно. У цю мить судно почало швидко тонути.

Побачивши, що далі зволікати не можна, я сказав священику, щоб він ішов за мною, стрибнув у воду і поплив до другого човна, з яким марно намагалися впоратися збожеволілі від страху жінки. Плавав я непогано і не тільки сам благополучно дістався човна, але ще й устиг витягти з води і священика, який уже захлинався.

У цей час судно, високо задерши ніс, занурилося кормою у воду. Отак воно трималося кілька хвилин на поверхні; це дало змогу нам відплисти на якусь відстань. Щойно ми віддалилися, пролунали дикі відчайдушні зойки тих, хто ще залишався на борту, і корабель канув у прірву. Якби ми були ближче, він потяг би нас за собою.

Якийсь час ми сиділи мовчки, заціпенівши від жаху. Згодом, коли вирва, що утворилася на місці загибелі корабля, перестала вирувати, ми попливли назад. Довкола плавали уламки, але ми змогли підібрати лише якусь дитину, що вчепилася за весло. Із двохсот людей, що перебували на борту, ми не знайшли жодної живої душі. До того ж швидко сутеніло.

По суті, нам пощастило, бо в човні вже було десятеро і більше він не вмістив би нікого. Чоловіків виявилося лише двоє — священик і я.

Як я вже сказав, швидко спускалася ніч, і море, на щастя, угамувалося, інакше ми б неодмінно перекинулися. Єдине, що нам лишалося, це тримати човен носом до хвиль. Ніч тяглася нескінченно. Дивно було чути, як мій супутник, священик, продовжуючи веслувати, сповідав жінок одну за одною, а потім, відпустивши всі гріхи, молився про порятунок наших душ, бо на порятунок тіла ніхто вже не сподівався.

Нарешті над пустинним морем зайнявся світанок. Зійшло сонце. Спочатку ми зраділи, бо промерзли до кісток, але невдовзі спека стала нестерпною. В човні не виявилося ні їжі, ні води, і нас почала мучити спрага.

Тим часом поривчастий вітер змінився стійким бризом. За допомогою весел і ковдри нам вдалося спорудити якусь подобу вітрила, і наш човен досить швидко просувався вперед. Але куди не кинь оком, скрізь був океан, а ми навіть не знали, в який бік пливемо.

З кожною годиною страшна спрага мучила нас дедалі сильніше. Близько полудня раптово померла одна дитина, і ми опустили її труп за борт. Через кілька годин мати померлої дитини зачерпнула повний черпак гірко-солоної води і почала жадібно пити. Спочатку здавалося, що це вгамує її спрагу, але потім її наче охопив безум. Схопившись на ноги, вона вистрибнула з човна, і хвилі зімкнулися над нею.

Коли сонце, схоже на розпечене ядро, нарешті сховалося за обрій, у човні залишилося тільки двоє людей, хто ще міг сидіти, — священик і я. Решта лежали покотом на сланях, ледве ворушачись, немов риби на суші, і тужливо стогнали. Але настала ніч; повітря стало трохи свіжіше і полегшило наші страждання. Ми молилися про дощ, але його не було, і коли сонце знову зійшло в безхмарному небі, ми зрозуміли, що бачимо його востаннє, якщо тільки нас не врятує якесь чудо. Спека стала нестерпною.

Через годину померла ще одна дитина. Коли ми опускали її тіло за борт, я випадково підвів очі і раптом помітив оддалік судно. Воно прямувало в наш бік і, судячи з його курсу, мало пройти милі за дві від нас. Подякувавши Богові за цей знак, ми зі священиком узялися за весла і почали потихеньку веслувати навперейми кораблю. Вітер на той час настільки послабшав, що наше жалюгідне вітрило вже не могло зсунути човен з місця.

Так ми веслували близько години. Був повний штиль, і корабель з вітрилами завмер нерухомо десь милі за три від нас. Ми зі священиком продовжували працювати веслами з останніх сил. Мені здавалося, що я от-от помру під палючим промінням сонця. Жоден подих не полегшував спеки, і губи наші вже почали тріскатися від спраги. Але ми продовжували боротися, поки тінь від вітрил не впала на човен і ми не побачили матросів, що роздивлялися нас із палуби корабля. Наступної миті ми підійшли до борту, згори впали мотузяні сходи і почулася іспанська мова.

Не пам’ятаю, як ми піднялися на палубу. Здається, я повалився в затінку під навісом з парусини і кинувся до кухля з водою, і все пив і пив. Нарешті мені вдалося утамувати спрагу, але тут я відчув таку нудоту і запаморочення, що вже не міг проковтнути жодного шматочка їжі, хоча мені її сунули просто до рота. У цю мить я, мабуть, знепритомнів, бо коли прокинувся, то сонце вже підбилося височенько.

Я гадав, що сплю. Чомусь мені вчувався знайомий і ненависний голос, але насправді я був під навісом сам: уся команда стовпилася на носі довкола чогось; здається, це була людина, що лежала на палубі.

Поряд зі мною стояла велика миска з їжею і баклага з вином. Відчувши приплив сил, я жадібно накинувся на їжу і питво.

Тим часом матроси підняли з палуби чоловіка і викинули за борт. Я встиг помітити, що шкіра у нього була чорна. Потім троє чоловіків — з одягу я збагнув, що це офіцери — попрямували до мене, і я підвівся, щоб привітати їх.

— Сеньйоре, — мовив м’яким і ввічливим тоном один з офіцерів, — дозвольте привітати вас із чудовим… — Але тут він раптом осікся.

Невже я все ще марив? Голос був до болю знайомий! Я підвів очі, поглянув в обличчя незнайомця і упізнав Хуана де Гарсіа! У свою чергу він теж упізнав мене.

— Карамба! [76] — вигукнув де Гарсіа. — Яка зустріч! Вітаю вас, сеньйоре Томасе Вінґфілде. Погляньте, друзі, кого ми вивудили з моря! Цей молодик не іспанець, він англійський шпигун! Востаннє ми зустрілися з ним на вулиці в Севільї, де він намагався убити мене, бо я хотів видати його властям. А нині він опинився тут! Тільки з якою метою? Про це треба запитати у нього.

76

Карамба! — іспанська лайка.

— Це брехня, — заперечив я. — Я не шпигун, і в ці моря мене привела моя особиста справа. Я хотів відшукати вас.

— Ну що ж, це вам таки вдалося. Тільки чи не рано святкувати перемогу, сеньйоре? Негайно відповідайте, чи правда, що вас звуть Томас Вінґфілд і що ви англієць?

— Це правда, але я…

— Хвилинку! Чому ж тоді ваш дружок священик сказав мені, що ви пливли під ім’ям д’Айла?

— У мене були на те свої причини, Хуан де Гарсіа.

— Ви помилилися, сеньйоре. Мене звуть Сарседа, і мої товариші можуть це підтвердити. Колись я знав одного дворянина на ім’я де Гарсіа, але він давно помер.

— Ти брешеш! — вигукнув я, але один із попутників де Гарсіа ударив мене просто в зуби.

— Спокійно, друже, — зупинив його де Гарсіа. — не погань руки об цього щура. А якщо вже хочеш бити, то візьми краще палицю. Ви чули, друзі, він зізнався, що плив під чужим ім’ям і що насправді він англієць, один із ворогів нашої батьківщини. Можу додати, що я особисто знаю його як шпигуна, який уже робив замах на вбивство, — у цьому даю вам моє чесне слово. А зараз, сеньйори, оскільки ми представляємо тут його величність короля і користуємося всією повнотою влади, нам належить ухвалити йому вирок. Але щоб ніхто не подумав, що я можу піти проти закону через те, що цей англійський пес обізвав мене брехуном, я доручаю судити його вам.