Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

— Що з нею? — запитав він гарячково.

— Ченці замурували її живцем разом із дитиною.

— Замурували живцем? Мати Божа! Звідки ти це знаєш?

— Я випадково був при цьому, от і все. Вона просила розповісти тобі про те, як вони вмирали, вона і дитя, про те, що вона нікому не відкрила твого імені і померла, люблячи і простивши. Більше вона нічого не сказала, але я хочу дещо додати. Хай образ цієї нещасної і моєї матері переслідують тебе вічно, хай вони переслідують тебе у житті і на тому світі, навіть і в пеклі!

Де Гарсіа на мить затулив обличчя долонями, але потім повалився в своє крісло і гукнув чорношкірим:

— Кінчайте з цим рабом! Чого ви зволікаєте?

Негри підійшли до мене, проте я не мав наміру даватися їм у руки. Я намислив примусити і де Гарсіа розділити зі мною мою долю. Рвонувшись уперед, я ухопив його і стягнув з крісла. Лють і відчай подвоїли мої сили. Мені вдалося підняти його на рівень фальшборту, але на цьому все скінчилося. Чорношкірі матроси схопили мене і вирвали негідника з моїх рук. Я зрозумів, що всьому кінець. Не чекаючи, поки негри порубають мене своїми тесаками, я сам стрибнув у море.

Розум підказував мені, що в моєму становищі краще було б потонути відразу. Я вирішив, що не стану чинити опору і піду на дно. Проте сила життя виявилася сильнішою; ледве опинившись у воді, я поспішив випірнути і поплив уздовж борту корабля, прагнучи триматися в тіні, бо побоювався, щоб де Гарсіа не наказав доконати мене пострілом з лука або з мушкета. Саме цієї миті згори пролунав його голос:

— Тепер-то він напевно подох! Але пророцтво все ж таки мало не збулося. До дідька, скільки страху я натерпівся через це щеня!

Я плив і лаяв себе за те, що не загинув відразу. На що мені було сподіватися? Якщо навіть жодна акула не зазіхне на мене, я зможу протриматися так у воді годин шість-вісім, а потім все одно потону. Який же сенс боротися і марнувати сили? Проте я продовжував неквапно плисти. Після смердючого задушливого трюму дотик свіжої води і чисте повітря були для мене як вино і їжа. Кожний помах рук збільшував мої сили.

Я вже відстав від корабля ярдів на сто, і з палуби вже навряд чи хтось міг мене розгледіти, але я все ще чув важкі сплески кинутих за борт трупів і пронизливі крики останніх, ще живих, рабів. Я озирнувся навсібіч. Неподалік погойдувався на хвилях якийсь предмет. Я підплив ближче і з радістю виявив, що це велика бочка, скинута з корабля. Вона трималася сторч.

Мені вдалося учепитися за верхній край бочки, і я побачив, що вона наполовину заповнена зіпсованими прісними коржиками; напевно, тому її і викинули в море. Ця маса гнилого тіста, немов баласт, утримувала бочку на поверхні, не даючи їй перекинутися. Я подумав, що коли мені вдасться забратися в бочку, акули хоча б на якийсь час будуть мені не страшні. Але як це зробити? І раптом щось примусило мене обернутися. Усі думки вмить вилетіли з моєї голови. Оддалік я помітив плавець акули, яка мчала просто на мене. Жах охопив мене, відчай додав сили і кмітливості. Одним ривком я вистрибнув з води, вхопився за край бочки і впав досередини, підігнувши коліна.

Як пощастило мені здійснити цей стрибок, і досі не можу збагнути. Проте несподівано знайдений мною човен був готовий піти на дно під тягарем цвілих мокрих коржиків, мого тіла і води, яка залилася всередину, коли я нахилив бочку. Краї виступали над поверхнею всього на якийсь дюйм. Я зрозумів, що досить одного сплеску, і бочка піде на дно. А плавець акули, був уже зовсім близько. Ще трохи, і вона з розгону ткнулася носом об дерево, і бочку добряче струсонуло.

Я почав гарячково вичерпувати воду руками. Краї бочки майже зрівнялися з водою. Коли, нарешті, вони трохи піднялися, акула, розлючена тим, що упустила здобич, перекинулася набік, і я почув, як її зуби проскреготали по дерев’яних клепках і залізних обручах бочки. Бочка закрутилася на місці, і хвиля знову захлеснула її. Я вичерпував воду як скажений. Якби акула напала ще раз, я б напевно загинув, але, мабуть, дерево і залізо не припали їй до смаку. Акула віддалилася, проте ще довго я бачив, як її плавець крає морську гладінь.

Спочатку, поки води було багато, я вихлюпував її жменями, потім зняв чобіт І пристосував його замість черпака. Коли краї бочки піднялися дюймів на дванадцять, мені довелося зупинитися; я боявся, що, коли вичерпаю всю воду, бочка перекинеться. Тепер можна було, нарешті, передихнути. Але тут мені спало на думку, що всі мої зусилля марні, бо я все одно або потону, або загину від спраги, і я гірко нарікав на свою легкодухість, яка тільки затягувала і примножувала мої страждання.

У відчаї я звернувся до небес, і молився так щиро і гаряче, як ніколи. Незабаром до мене повернулася надія і якийсь дивний спокій. За останні кілька днів страшна небезпека загрожувала мені тричі: під час корабельної аварії, у трюмі корабля, де я міг померти з голоду і від мору, і ось тепер, коли на мене чигали люті акули. Але я був упевнений, що й цього разу все обійдеться. Адже не для того я двічі уникав біди, коли інший би вже напевне загинув, щоб на третій раз померти так жалюгідно! І ось, хоча в моєму становищі всяка надія була безумством, я знову почав сподіватися. Не скажу, що ця благодать впала на мене згори. Мабуть, у мені було тоді надто багато жаги до життя, і я просто не міг повірити, що скоро помру.

Поступово я настільки збадьорився, що став навіть помічати красу ночі. Океан був тихий, як ставок; жоден подих вітру не зачіпав його гладіні. Місяць уже заходив, і все небо всипали незліченні, дивовижно яскраві зорі, яких не буває в Англії. Але й вони почали бліднути, небо на сході зарожевіло, і незабаром перше проміння сонця визирнуло з-за обрію. Над водною гладінню піднявся густий туман, у якому на відстані п’ятдесяти ярдів нічого не було видно. Десь із годину я плив навмання. Лише коли сонце піднялося вище, туман розвіявся, і я помітив, що мене віднесло від корабля досить далеко: на горизонті виднілися тільки верхівки його щогл, а потім і вони зникли. Уся поверхня океану очистилася; тільки з одного боку невідь-чому над самою водою зависла вузенька смужка не то туману, не то пари.

Сонце пекло дедалі нещадніше, завдаючи мені жорстоких мук. Окрім кількох ковтків горілки я нічого не пив уже цілу добу. Не стану описувати усіх моїх страждань. Година спливала за годиною, а я все ще стояв у своїй бочці, знемагаючи від спраги, з непокритою головою під пекучим промінням тропічного сонця, сліпучий блиск якого віддзеркалювався в гладіні океану. Часом мене охоплювала нестерпна слабкість, і кілька разів я мало не вивалився в море. Нарешті я впав у якесь забуття, з якого мене вивели плескіт хвиль і пташині голоси.

Підвівши голову, я з подивом і нестримною радістю побачив, що дивна вузенька смужка туману насправді виявилася низьким берегом. Приплив швидко ніс мене до мілини в гирлі великої річки. Численні чайки з криком кружляли над тим місцем, де при злитті прісної і солоної води вигравали риб’ячі зграї. Ось одна чайка вихопила з води рибину не менш як три фунти і хотіла піднятися вгору, але тягар виявився для неї заважким. Тоді вона узялася довбати рибу дзьобом по голові, поки не оглушила, а потім почала роздирати її на шматки. У цей час бочка підпливла до неї зовсім близько, і, зробивши зусилля, я ухитрився вихопити у чайки її здобич. Через хвилину я вже пожирав тріпотливу рибину. Це може видатися огидним, але жодного разу в житті я не їв з таким апетитом і жодна страва мені так не смакувала!

Оскільки води у мене не було, я з’їв скільки міг, а рештки риби сховав у кишеню камзола. Думки мої снувалися довкола прибою, що ревів на мілині. Було ясно, що в бочці перетнути смугу бурунів неможливо, отож я перекинувся разом з бочкою у воду, а коли вона спливла, сів на неї верхи. У смузі прибою мене ледве не скинуло, проте припливна хвиля швидко несла бочку вперед, буруни незабаром залишилися позаду, і я опинився в гирлі великої річки.

Тут доля ще раз усміхнулася мені: я виловив з води добрячий дрючок і тепер міг веслувати. За допомогою цього “весла” мені вдалося спрямувати мою посудину до густо порослого очеретом берега, на якому трохи віддалік стіною стояли розлогі дерева з кетягами крупних горіхів у зелених кронах.