Корабельна катастрофа

— Якщо вона мила бабуся — це ще не підстава для того, щоб їй не платили, — зауважив Майнер.

— На що ви натякаєте?

— А ось на що. Французи, як правило, дають великий кредит. Зрештою така система окупається, інакше французи б від неї відмовились. Але вона не для нас, іноземців, — англійців чи американців. По-моєму, нечесно з нашого боку користуватися цим звичаєм, а потім утікати за Ла-Манш або за Атлантичний океан.

— Але я не збираюся втікати! — заперечив я.

— Вірю. Хоч, на мою думку, вам би варто було вчинити саме так. Ви, здається мені, зловживаєте терпінням вашого шинкаря. Ви кажете, що ніякого порятунку для себе не бачите; отже, чим далі ви тут лишатиметесь, тим дорожче це коштуватиме вашій милій квартирній хазяйці. Я пропоную вам ось що: їдьте додому! Я куплю вам квитка до Нью-Йорка і дам грошей на поїзд та інші витрати до цього самого… Маскегону (я не забув назви?), де жив ваш батько, де в нього залишилися друзі і де, без сумніву, ви знайдете якесь заняття. Не треба мені дякувати — адже ви, звісно, вважаєте мене свинею. І я прошу вас повернути мені ці гроші, коли мине ваша скрута. Оце все, чим я можу вам зарадити. Звичайно, якби я мав вас за генія, то знайшов би якусь іншу раду. Однак, ви не геній, Додде…

— Гадаю, без цього зауваження можна було б обійтися, — ображено мовив я.

— Можливо, — сказав Майнер так само рішуче. — Мені здалося, що воно має безпосередніше відношення до стану справ, а крім того, ви, попросивши у мене грошей без будь-якої гарантії, дозволили собі вільність, допустиму лише між близькими друзями, і дали мені підставу відповісти вам тим самим. Але я вас питаю про інше: ви згодні?

— Ні, дякую вам. У мене є ще один вихід.

— Це добре. Проте подумайте, чи він чесний.

— Чесний!.. Чесний!.. — схвильовано вигукнув я. — А чом це ви ставите під сумнів мою чесність?

— Не буду, коли вам це не подобається, — відповів Майнер. — Ви, мабуть, вважаєте: чесність — це щось схоже на гру в піжмурки. А я вважаю не так. Ми по-різному тлумачимо це питання.

Розмовляючи зі мною, Майнер ні на хвилину не відривався від роботи; це теж прикро вразило мене.

Попрощавшися, я подався до майстерні мого колишнього маестро. Це був мій останній шанс, і тепер я надумав використати його: скинути фрак джентльмена і зайнятися мистецтвом в блузі робітника.

— Це ж наш маленький Додд! — вигукнув маестро, побачивши мене. Аж тут погляд його впав на мій зношений костюм, і його обличчя ледь спохмурніло.

Я вирішив розмовляти з ним по-англійськи, бо знав: якщо він чим і пишається, то саме своїми сумнівними досягненнями в англійській мові.

— Маестро, — почав я, — чи не візьмете ви мене до своєї студії знову, цього разу — робітником?

— Але я гадав, що ваш батько дуже багатий, — здивовано сказав він.

Я пояснив, що мій батько збанкрутував і помер, лишивши мене без цента в кишені. Маестро похитав головою.

— Пороги моєї студії оббивають кваліфіковані робітники. Значно досвідченіші за вас.

— Колись вам дещо подобалось у моїх скульптурах, — благально мовив я.

— О так, дещо!.. Дещо мені подобалось! Вони були неабиякі для сина багатія, але для бідного сироти вони кепські. Крім того, я вважав, що ви можете вивчитись на художника, але не думаю, що вам удасться вивчитись на робітника.

На одному з паризьких бульварів, неподалік гробниці Наполеона, стояла тоді лавка, ледь затінена хирлявим деревцем; з неї відкривався вид на брудну бруківку та глуху стіну. Я всівся на цій лавці. Погода була похмура, безрадісна; за три дні я лише раз попоїв; мої черевики промокли, на холоші налипла грязюка. Вся довколишня місцина, події останніх днів і мій понурий настрій гармонували між собою. Яка безвихідь! Я думав про двох людей, які хвалили мої скульптури, поки я був багатий і не потребував підтримки. А тепер, коли я став злидарем, один заявив, що я «не геній», а другий — що «для сироти вони кепські»; один запропонував мені, як убогому іммігранту, квиток до Нью-Йорка, а другий не взяв мене навіть каменярем. Яке знущання з голодної людини! Раніше вони були щирі зі мною, не кривили душею й тепер: нові обставини породили нову оцінку, тільки й того.

Так, вони сказали те, що думали, але вони можуть помилятися! Хіба не траплялося, що художники, довгий час ніким не визнавані, згодом сміялися зі своїх суворих критиків?! Траплялося — й нерідко! Скільки років було Коро, коли він знайшов свою золоту жилу? На нього замолоду сипалось більше кпинів (і цілком справедливих!), ніж на Бальзака, перед яким я схиляюсь, як перед богом! Якщо ж шукати ще разючіший приклад, то досить повернути очі в той бік, де на тлі чорних вируючих хмар сяє золота баня Дому інвалідів [53] , і згадати історію того, хто спочиває під нею вічним сном, — від днів, коли з молодого лейтенанта артилерії кепкували язикаті дівулі, охрестивши його Котом у чоботях, і до днів численних корон та голосних перемог, сотень ревучих гармат та тисяч тяжких копит, що топтали дороги приголомшеної Європи за. вісімдесят миль попереду Великої Армії… То невже я маю повернутись на батьківщину, здатися, визнати себе честолюбним невдахою — ракетою, що злетіла, аби відразу впасти обгорілими уламками? Я, Лауден Додд, котрий зневажав усі інші професії, котрого сент-джозефівська «Санді Геральд» розрекламувала як художника і патріота, — я повернусь до рідного Маскегону, як зіпсований товар? Обходитиму з простягненою рукою всіх батькових знайомих, благаючи місця підмітальника в конторі?! Ні, клянусь Наполеоном — ніколи! Я помру скульптором, раз і назавжди обравши свій шлях, а ці двоє, які так тяжко мене образили, ще заздритимуть моїм успіхам або проливатимуть сльози запізнілого каяття над моєю злидарською домовиною!..

53

Дім інвалідів — відома будівля в Парижі, де знаходиться гробниця Наполеона І.

Тим часом, маючи такі невичерпні запаси мужності, я зовсім не мав чого їсти. Неподалік, за брудною стоянкою екіпажів, за широкою брукованою дорогою, заманюючи

і водночас відлякуючи, стояв мій шинок. Може, мене впустять туди і дадуть попоїсти, а може, саме сьогодні вдарять громи і блискавки і мене виженуть з голосними прокляттями! Та все-таки це був шанс, і я ладен був його використати; але гідність моя зазнала того дня стільки принижень, що я відчув: краще сконати голодною смертю, аніж наразитися на нові знущання. Мені вистачало духу вірити в майбутнє, але як прожити сьогодні, я не знав; мені вистачало сміливості прийняти бій за свій завтрашній день, але забракло відваги взяти приступом візницький шинок. І я сидів на лавці, недалеко від гробниці Наполеона, то поринаючи в дрімоту, то запливаючи в марення, то гублячи здатність міркувати, то відчуваючи тваринне вдоволення від повного спокою, а то починаючи планувати, пригадувати, розповідати самому собі казочки про неждане збагачення, подумки замовляти й жадібно поїдати обіди. Врешті-решт я, мабуть, заснув…

Уже сутеніло, коли мене розбудив раптовий холодний дощ, і я скочив на ноги, аж затрусившись з голоду. Якусь мить я стояв, нетямлячись; в голові ясно і чітко линули всі мої недавні думки і мрії; мене знову, мов мотузками, потягло до візницького шинку, але думка про образу спинила мене й цього разу.

«Qui dort, dine» [54] , — подумав я і, похитуючись від кволості, побрів додому мокрими вулицями, де вже горіли ліхтарі та світилися вітрини крамниць. Дорогою я безперестану мріяв про різні смачні страви.

54

«Хто спить, той обідає» (французьке прислів'я).

— А, мосьє Додд! — мовив до мене швейцар. — Вам був рекомендований лист. Поштар знову принесе його завтра.

Рекомендований лист мені, коли я так давно не отримував ніяких листів? Його змісту я не міг навіть уявити, тому й не став витрачати час на здогади, а тим паче на обмірковування якихось нечесних планів — я просто почав брехати, і то так переконливо, наче все життя тільки це й робив.

— А! — сказав я. — Нарешті я отримаю ці гроші! Жаль, що я спізнився сьогодні. Не позичите ви мені до завтра сотню франків?