Корабельна катастрофа

Якби не постійна тривожна думка про те, щoб очікує нас у кінці плавання, воно було б чудовим відпочинком. Я почував себе якнайкраще, жвава гра хвиль та хмар весь час змушувала мене братися за олівець; до того ж, я був повсякчас зайнятий вивченням суперечливого характеру мого друга капітана. Я називаю його другом тепер, але тоді до цього було ще далеко. Тоді мене надто жахали ті риси, в яких мені ввижалося його варварство; мене спантеличувала мінливість його настроїв, мене. дратували досить безневинні, але часті прояви його марнославства, і я міг дивитись на нього тільки як на свій тяжкий хрест. І лиш поступово, в ті рідкісні години, коли він був у доброму гуморі, коли він наче забував (і змушував забувати мене) про свої вади та слабості, в мені прокидалося почуття, схоже на симпатію. Врешті я вирішив, що вади його можна сприймати як дисонанси в музичному творі, — і я змирився з ними і навіть почав знаходити в них щось привабливе; так на звичному пейзажному тлі нас захоплює вкутана димом вершина вулкану або розкішна гущавина на підступних болотах.

Капітан походив з порядної сім'ї з Нової Англії, мав добру шкільну освіту. Ще змалечку він мав запальну і вперту вдачу; найімовірніше, це була риса спадкова, тож провина за його втечу з сім'ї мала лежати не лише на ньому. Покинувши батьків, він прилаштувався на кораблі; його життя було там жахливе, і це озлобило його душу; він утік з корабля в одному з південноамериканських портів, найнявся на роботу і, бувши ще зовсім хлопчаком, заробив чималі гроші, потрапив до злодіїв, що обібрали його, потім пристав на судно матросом без оплати, аби лиш повернутися на батьківщину, і якось уранці постукався до старої сусідки, в якої ще хлопчаком не раз обривав яблука. Здавалося б, його поява не могла потішити стару, та Нейрс знав, що робить. Уздрівши на порозі свого колишнього грабіжника — виснаженого, в лахмітті, — стара панна розчулилась…

— Я завжди любив цю стару, — розповідав Нейрс. — Навіть коли вона гнала мене геть із свого саду або, теліпаючи сивими кучерями, сварила мене пальцем у наперстку, коли я йшов повз її вікно. Я не сумнівався, що вона добра. Тож коли вона того ранку відчинила мені двері, я так їй і сказав, а ще додав, що сиджу на мілині, і вона відразу повела мене в кімнату й стала пригощати пирогом.

Вона вдягла його, прилаштувала в школу, знову відправила в море, а потім привітно зустрічала після кожного рейсу і, коли помирала, заповідала йому все своє майно.

— У неї була добра душа, — розповідав далі капітан. — І знаєте, містере Додд, — це було смішно, коли ми з нею гуляли по саду, а мій старий супився на нас через штахетник. Вона ж була його сусідкою, і, мабуть, саме тому я до неї й прийшов. Я хотів, аби він знав, що мені тяжко, але я все одно скоріше звернуся по допомогу до диявола, ніж до нього. А йому було ще болючіше, бо він свого часу посварився з сусідкою через мене та через той сад, і тепер він просто казився. Так, замолоду я був неабиякою свинею, але мою стареньку я ніколи не ображав.

Поступово, хоча й не без пригод, він набув досвіду справжнього моряка. Спадщина наче впала йому з неба під час плавання на «Шукачеві», і як тільки вляжуться розмови, збуджені капітаном цього судна, він мав отримати судно під свою команду. Йому було близько тридцяти років, він справляв враження сильної, діяльної людини. Блакитні очі, густе волосся кольору клоччя росте низько над чолом, енергійне підборіддя завжди чисто виголене… Він гарно співав, вправно грав на улюбленому інструменті моряків — акордеоні, мав швидкий розум та бистре око; коли хотів, міг бути винятково люб'язним, та коли щось було не так, перетворювався на справжнього звіра.

Його ставлення до команди, його знущання, залякування та нескінченні прискіпування могли б збунтувати й галерних рабів. Приміром, стерновий на щось задивився.

— Ах ти ж голландський баран! — горлав Нейрс. — Ось піддам тобі коліном, то знатимеш, як тримати курс! Це ж тобі не брудною вулицею брести! Ану встроми очі в компас, або я пожену тебе вздовж борту своїм черевиком!

Чи, скажімо, матрос затримався на кормі.

— Містере Данієлс, коли ваша ласка, відійдіть далі від шкотів, — починав капітан з насмішкуватою ввічливістю. — Спасибі… А може б, ви, ласкавий добродію, сказали мені, якого чорта ви тут тиняєтесь? Я не бажаю, щоб тут стовбичила всяка погань! Чи тобі нічого робити? Миттю до помічника! Не жди, щоб я сам знайшов тобі роботу, бо тижнів зо два і на ноги не зведешся…

Ці висловлювання, тим кривдніші, що капітан знав усі вразливі місця своєї жертви, супроводились таким зловісним виразом обличчя й таким лютим поглядом, що нещасному матросові починали цокотіти зуби. Дуже часто після таких погроз капітан пускав у діло кулака. Я аж закипав, угледівши ті негідні напади — адже матрос, якому руки зв'язані законом, безмовно піднімався з палуби й покірно йшов у кубрик — уявляю, яка зненависть палала в серці упослідженої людини…

Може здатися дивним, що в мені зародилася симпатія до цього тирана. Ще більше може здивувати, що я спокійно споглядав неподобства і не поривався покласти їм край. Але я був не такий наївний, щоб обурюватися привселюдно: я вважав, що краще нехай капітан познущається над кимось із підлеглих, ніж матроси, підбурені мною, здіймуть заколот і вб'ють його, а згодом і самі загойдаються на шибеницях. Та залишаючися з капітаном віч-на-віч, я безперестанку сварився з ним.

— Капітане, — якось сказав я, звертаючись до його патріотичних почуттів, якими він не раз хизувався, — так не можна поводитися з американськими моряками. Невже це по-американському — вважати матросів за собак?

— Американці? — похмуро відгукнувся Нейрс. — Усіх оцих голландців та волоцюг-лінивців [86] ви називаєте американцями? Ось уже чотирнадцять років я плаваю морями і — за єдиним винятком — завжди під американським прапором, проте жодного разу ще не бачив матроса-американця. Таке бувало тільки за старих часів. Хоча тоді в Бостоні платили всього лиш по тридцять п'ять доларів, команди комплектувалися так, як треба. Ті часи давно минули, і нині американські судна тримаються єдине завдяки залізним нагелям [87] . Ви ж нічого не знаєте, ви навіть не уявляєте, до чого ми дійшли… Як можна заступати на нічну вахту чотирнадцять місяців підряд, не забуваючи й про всі інші обов'язки та відповідальність за життя кожного матроса і водночас щомиті ризикуючи наразитися на ножа, коли виходиш із каюти, — або ж дістати удар по голові чи влетіти в трюм через відкритий люк? Ці страхи давно зігнали пиху з нашої братньої любові та віри в царство небесне. Цей млин добре перемолов мене, і я маю більший зуб на кожного морського вовка, що борознить усі моря й океани, ніж сам Каліфорнійський банк. Так, дивитись на це відворотно, але єдиний спосіб тримати команду в руках — це нагнати на неї несусвітного страху.

86

В жаргоні тихоокеанських моряків голландцяминазивають німців і всіх уродженців Скандінавії, а волоцюгами-лінивцями— італійців, Іспанців, французів та уродженців країн східного узбережжя Середземномор'я. (Прим. автора.)

87

Нагель (нім.) — деталь, що з'єднує дерев'яні конструкції судна.

— Але ж послухайте, капітане, — не здавався я, — всьому є межа. Вам відомо, що американські судна мають погану репутацію. Вам дуже добре відомо, що якби не висока платня та пристойний харч, жоден матрос не найнявся б на них. Та й так багато хто воліє плавати на англійських суднах, хоча там погано годують і платять менше.

— А, лимонники… — сказав Нейрс. — Вони теж дають матросам гарту, хоча, справді, трапляються серед них і тюхтії. — Він усміхнувся, мов людина, яка пригадала щось смішне, і повів далі: — Ось послухайте, я вам дещо розкажу — може, ця історія й не на мою користь, але ж вона дуже кумедна. Було це в тисяча вісімсот сімдесят четвертому році, коли я найнявся помічником на англійське судно «Марія», що відпливало з Фріско в Мельбурн. З того часу мені більше й разу не доводилось зустрічати такої паршивої посудини. Їжа була огидлива, така, що й до рота не піднесеш, та ще й лимонний сік — смердючий; коли я бачив, що їсть команда, мене нудило, та й свого обіду не хотілося їсти. Капітан був так собі, тихий старий вайло на прізвище Грін. Але команда — така потолоч, якої в мене більше ніколи не було. Та коли я почав був виховувати той набрід, капітан став на бік матросів!..

Це трапилось у чистому морі. Але будьте певні: я нікому не дозволю їздити на мені! «Командуйте, капітане Грін, — сказав я, — і команди я виконаю, а решта вас не стосується. Свої обов'язки я знаю, і як я їх виконуватиму — це вже моя справа; не народився ще такий чоловік, який повчав би мене». Ну й, звісно, я крив його на всі заставки. А капітан скипів і намовив супроти мене всю команду. І мені доводилося вчити їх кулаками на кожній вахті. Матроси зненавиділи мене так, що зубами скрипіли, коли я йшов повз них. Та якось я помітив, що здоровенний розлючений голландець стусає юнгу. Я кинувся на голландця й відразу поклав його. Він спробував підвестись, але я поклав його знову. «Ну що, — сказав я йому, — будеш іще чіплятися до хлопця? Я ж тобі всі ребра переламаю». Той поклявся, що не буде, і лежав сумирний, як диявол на похороні, аж поки матроси знесли його в кубрик, де він, либонь, не раз пригадав свою милу Голландію. А якось уночі на двадцять п'ятому градусі південної широти на судно налетів шквал. Мабуть, ми всі спали, бо не встиг я зміркувати, що сталося, як у нас зірвало фор-брамсель. Кинувся я на бак, лаюсь послідущими словами, а коли добіг до фок-щогли, раптом щось уп'ялося мені в плече. Я рукою — о боже! — остень… Ті негідники загарпунили мене остенем, як морську свиню [88] . «Кеп!» — кричу я. «Що таке?» — питає він. «Вони мене загарпунили», — кажу я. «Загарпунили? Ну, я цього давно чекав». — «Клянусь богом, — кричу я, — хтось поплатиться за це!» — «Ну ось що, містере Нейрс, — каже він, — ідіть ви краще в свою каюту. Якби я» був матросом, ви не відбулися б так дешево. І щоб я більше не чув на палубі ваших лайок! Ви й так уже обійшлись мені в фор-брамсель. Якщо ви не вгамуєтесь, то зостануться в нас голі щогли». Отак старий Грін захищав своїх помічників! Але зачекайте, ягідки ще будуть… Прийшли ми в Мельбурн, старий каже: «Містере Нейрс, ми з вами не зжилися. Моряк ви, безперечно, першорядний, але такої неприємної людини я ще не зустрічав, і я не маю наміру терпіти надалі ваші лайки та ставлення до команди. Нам краще розлучитися». Повірте, я був не проти й піти, але розлютився і вирішив відплатити тією ж монетою. Тож я сказав, що піду на берег та все обміркую. Подався на берег, дещо рознюхав — наче все складалося непогано, — повернувся на судно і піднявся на місток.

88

Морська свиня — дельфін-пихтун, на якого полювали заради жиру, м'яса й шкури.

«Ну що, збираєтесь ви пакувати свої речі, містере Нейрс?» — питає старий. «Ні, — кажу, — принаймні до Фріско ми з вами не розлучимось. Хоча це вже вам вирішувати: я й радий піти з «Марії», та не знаю, чи зволите ви виплатити мені за три місяці наперед, згідно з договором». Він зразу вийняв скриньку з грошима. «Синку, — каже, — це ще, по-моєму, дешево». Так він іще раз допік мені.

Дивно було слухати цю історію з його власних уст, особливо коли згадати, про що ми постійно сперечались, — але вона цілком відповідала характерові Нейрса. Я так і не зміг вплинути на нього, так. і не відмовився, він од деяких вчинків чи слів, але, як виявилося згодом, він докладно заносив мої доводи до щоденника і там, як не дивно, погоджувався зі мною. Так само, коли капітан розповідав про свого батька, якого ненавидів, він намагався бути справедливим, і це навіть зворушувало мене. Більше мені не доводилось зустрічати людину такої дивної вдачі — внутрішньо настільки справедливу і заразом настільки схильну до дріб'язкових вчинків, що були наслідком миттєвого нервового збудження, а не розумних міркувань.