Корабельна катастрофа
Шрифт:
РОЗДІЛ II
РУССІЛЬЙОНСЬКЕ ВИНО
Батьки моєї матері були шотландцями, тож по дорозі в Париж я мав навідати мого дядечка Адама Лаудена, який, покинувши справу бакалійника, благоденствував в Едінбурзі. Дядько розмовляв зі мною дуже стримано й вельми іронічно. Пригощав він мене чудово; жив я в розкішній кімнаті — але, як мені здалося, дядько відшкодовував кожен цент усіх цих витрат тим, що безперестану потай потішався з мене — окуляри його знай поблискували, а кутики рота знай посіпувались. Ця іронічність, наскільки я зрозумів, пояснювалась лише тим, що я американець. «Та-а-ак! — усміхався він, розтягуючи це слово без кінця-краю. — У вас, мабуть, усе це робиться інакше…»
Всі мої численні двоюрідні брати й сестри при цьому весело хихотіли. Можливо, саме отаке ставлення й породило характерну для американців схильність до розиграшів. Врешті-решт я й сам не витримав — повідомив, що мої друзі влітку ходять голяком, а друга методистсько-єпископальна церква у Маскегоні прикрашена скальпами. Ці злети фантазії прийняли майже так само, як повідомлення про те, що мій батько належить до республіканської партії, а в школі навчають
Як по правді, часом мене охоплювало бажання дати дядькові Адаму міцного стусана; певно, саме цим усе й скінчилося б, якби на мою честь не влаштували званий обід. На нім я відчув себе знаменитістю. Тут, на превеликий подив і радість, я переконався, що неввічливе ставлення до мене не виходить за межі тісного сімейного кола і навіть може свідчити за вияв родинної ніжності. Гостям мене відрекомендовували з гідною повагою, а те, що мовилося про «мого американського зятя, чоловіка маленької Дженні, Джеймса К. Додда, славнозвісного маскегонського мільйонера», звісно, сповнювало серце сина гідністю.
Спочатку моїм гідом по місту був літній клерк мого діда, приємний сором'язливий чоловічок, вельми охочий до віскі. В товаристві цього сумирного, але зовсім не аристократичного супутника я оглянув «Трон Артура» і Колтон-Гілл, послухав, як грає оркестр у саду на Принсез-стріт, подивився на історичні реліквії та на кров Річчіо [25] у могутньому замку на скелі і закохався в цей замок, і в незліченні шпилясті церкви, і в величні будинки, і в широкі проспекти, і в вузенькі залюднені вулички старовинного міста, де мої пращури жили й помирали ще до часів Христофора Колумба.
25
Річчіо — секретар шотландської королеви Марії Стюарт (XVI ст.). Убитий в замку, про який тут іде мова.
Та значно більше цікавила мене реліквія зовсім іншого роду — мій дід, Александр Лауден. Свого часу цей старий джентльмен був простим муляром і, як мені здається, вибився в багатії лише завдяки кмітливості, а не якимось особливим чеснотам. Його зовнішність, мова та манери вказували на незнатне походження, що було джерелом прибутної гіркоти та роздратування для дядька Адама. Під нігтями в діда, попри дбайливий нагляд, постійно з'являвся підозрілий траур, одяг висів на ньому мішкувато, як святковий костюм на плечах робітника-поденника, його мова була грубувата, проста і повільна; тож навіть у кращі хвилини, коли він згоджувався тримати язик за зубами, сама його присутність в кутку вітальні, його обвітрене зморшкувате обличчя, його поріділе волосся, його струджені руки і весела хитрувата усмішка безжально виказували той ганебний факт, що наша сімейка вибилася з простого люду. Хоч би як маніжилась моя тітонька, хоч би як дерли носа мої кузени й кузини, ніщо не могло спростувати вагомої фізичної реальності — старого муляра, котрий сидів у кутку біля каміна.
Те, що я американець, давало мені одну перевагу: я й подумки не соромився діда, і старий одразу це помітив. Він дуже ніжно згадував мою матір — мабуть, тому, що звик порівнювати її з дядечком Адамом, якого зневажав, не. тільки цього не приховуючи, а, навпаки, підкреслюючи, — і вирішив, що шанобливе ставлення до нього я успадкував від його улюблениці. Під час наших прогулянок, які незабаром стали щоденними, він інколи (обов'язково попередивши мене, щоб я не пробовкався Адамові) заходив у який-небудь шинок, де в давні часи бував не раз, і там, якщо зустрічав своїх давніх друзів, зі щирою гордістю представляв мене їм, відпускаючи водночас приховані шпильки на адресу інших своїх нащадків. «Це одиначок моєї Дженні, — хвалився він. — О, він чудовий хлопець!»
Ми не оглядали пам'яток старовини, не милувалися краєвидами — ми лише відвідували похмурі околиці. Старий казав, що саме він був колись підрядчиком, який будував їх, а часом — і єдиним архітектором. Мені не часто доводилось бачити споруди, гірші за них, — здавалось, це від сорому червоніли цегляні стіни й блідли черепичні дахи. Але я таїв свої враження від старого ремісника, і коли він показував мені ще одну потвору, додаючи: «Оцю новину обмізкував я: дешево, гарно і всім сподобалось, а потім цю придумку у мене вкрали, і нині під Глазго є цілі квартали з отакими готичними оздобами». — я чемно висловлював своє захоплення і (помітивши, що це вельми тішить діда) питав, у скільки обійшлася кожна така прикраса. Та найприємнішою і незмінною темою наших розмов був Маскегонський капітолій. Я по пам'яті накреслив усі плани цієї будівлі, а дід з допомогою вузенької книжечки, заповненої цифрами й таблицями (то був, певно, довідник Моулсворта; дід завжди носив його в кишені), складав приблизні кошториси і купував на уявних торгах уявні підряди. Наших маскегонських будівельників він охрестив зграєю пожадливих бакланів, і ця близька для обох тема в поєднанні з моїми знаннями архітектурних понять, теорії деформації та цін на будівельні матеріали в Сполучених Штатах стала надійним грунтом для зближення діда й онука, в усьому іншому зовсім не схожих, і змусила мого дідуся зі щирим запалом називати мене «найрозумнішим дитям». Отож, як ви незабаром упевнитесь, капітолій мого рідного штату вдруге справив могутній вплив на моє життя.
Однак, залишаючи Едінбург, я й не підозрював, яку важливу справу я зробив для свого майбуття, і відчував лише велику полегкість від того, що розлучаюсь врешті з цією досить нецікавою сім'єю і незабаром порину в місто райдужних надій — Париж. Кожна людина прагне створити свій власний роман; мій задум пов'язувався виключно з мистецтвом, студентським життям у Латинському кварталі, бурхливим Парижем, світ якого так вражаюче описав похмурий чарівник — автор «Comedie Humamaine» [26] . І я не розчарувався та й не міг розчаруватися, бо моїм очам являвся не реальний Париж, а той, що віддавна чарував мою уяву. Моїм сусідою в жахливому, затхлому пансіоні на вулиці Расіна був З. Марка; в паскудному ресторанчику я обідав за одним столом з Лусто і Растіньяком; а коли на перехресті мене ледве не збивав з ніг кабріолет, то ним правив, звісно, Максим де Трай. Обідав я в дешевому ресторанчику, а жив
у дешевому пансіоні не тому, що терпів нестатки, а з романтичних спонукань. Батько був щедрий на гроші, і якби мені тільки забаглося, я жив би на Quartier de I'Etoile [27] і щодня їздив на заняття в екіпажі. Але тоді всі чари паризького життя для мене розвіялися б: я залишився б колишнім Лауденом Доддом, а так я перетворювався на студента з Латинського кварталу, спадкоємця Мюрже [28] , і я справді жив у самій гущі того люду, серед якого жили герої його роману, який я запоєм читав і перечитував, над яким мені так мріялось у лісах Маскегону.26
«Людська комедія» (франц.) — серія романів Оноре де Бальзака (1799–1850). Згадувані З. Марка, Лусто, Растіньяк, Максим де Трай — персонажі творів великого французького письменника.
27
Квартал Зірки (франц.) — район аристократичних кварталів Парижа.
28
Мюрже, Анрі (1822–1861) — автор роману «Сцени з життя богеми», в якому змальовується аристократична молодь Латинського кварталу — району Парижа, де мешкали студенти, бідні художники, письменники.
Тоді всі ми, мешканці Латинського кварталу, були трохи схиблені на далеко не першорядному Мюрже. В театрі «Одеон» вистава з життя богеми (нудна й сентиментальна) йшла навдивовижу (як для Парижа) довго і відродила створену Мюрже легенду. Майже в усіх мансардах нашого кварталу розігрувалась в особистому порядку одна й та ж вистава, і чимало студентів з невимовним задоволенням свідомо наслідували Родольфа чи Шонара [29] . Дехто з нас заходив у цьому захопленні далеко, інші — ще далі. Я, приміром, неймовірно заздрив одному з моїх співвітчизників, який наймав майстерню на вулиці Мосьє Принца, носив чоботища, збирав своє довге волосся в сіточку і в такому вигляді плуганився в наймерзенніший шинок кварталу, супроводжуваний любкою — натурницею-корсіканкою, вдягненою в строкате вбрання своєї вітчизни і професії. Треба мати неабияку душевну велич, щоб задовольняти з таким розмахом навіть свої примхи! Що ж до мене, то я задовольнявся тим, що завзято прикидався злидарем, виходив на вулицю в циліндрі сажотруса і намагався, попри численні неприємні пригоди, відшукати хоч одну особу з давно вимерлого виду ссавців — гризетку [30] .
29
Родольф і Шонар — персонажі роману Мюрже.
30
Гризетка — дівчина-робітниця (швачка, квітникарка тощо), ризетки були героїнями роману Мюрже «Сцени з життя богеми»
Найтяжчі жертви приносив під час обідів та вечорів: я був гурманом і тонким поцінувачем вин, тож лише щира відданість омріяній романтиці давала мені силу жувати й ковтати м'ясо чи не самих вівер [31] і запивати його червоним чорнилом з винарень Берсі. Траплялося, після тяжкого дня в майстерні, де я труждався старанно й досить успішно, на мене накочувала хвиля відрази до такого життя; тоді я покидав своє товариство та набридлі шинки й винагороджував себе за довгі тижні самопожертви добрими винами й витонченими стравами. Я сідав на терасі чи в альтанці якогось ресторану, розгортав томик одного з улюблених письменників і, то поринаючи в читання, то відкладаючи книжку вбік, розкошував, аж поки насувалися сутінки і Париж засвічував вогні, а потім прямував додому набережною Сени, під місяцем та зорями, збадьорений поезією та ситістю.
31
Вівера — дика тварина, що нагадує куницю.
Якось, коли я на другому році паризького життя влаштував собі такі розкоші, зі мною трапилась пригода, завдяки якій я познайомився з Джімом Пінкертоном. Ясного жовтневого дня я обідав на самоті. Пожовкле листя обсипалося з дерев і розліталось бульварами. В такі дні вразливі натури схильні і сумувати, і веселитись. Ресторан був не з найпопулярніших, але мав добрий льох, де гостям пропонували досить довгий список вин. Саме його я читав з подвійною насолодою людини, яка кохається і в добрих винах, і в благозвучних назвах, — аж поки натрапив на маловідому марку: «Руссільйонське». Я ніколи ще не куштував того вина, тож замовив пляшку і, визнавши вино пречудовим, випив пляшку до дна, а потім замовив, як завжди, ще пінтову [32] пляшечку. Виявилось, що в невеликі пляшки руссільйонське вино не розливають. «Гаразд, — мовив я, — принесіть ще одну велику». Столи в тому льоху стоять густо, і незабаром, пригадую, я вже голосно перемовлявся з сусідами. Мабуть, мене не задовольнили ті співрозмовники, бо я обводив поглядом залу: всі стільці розвернулися в мій бік, всі обличчя усміхались до мене. Я навіть пам'ятаю, про що вів мову, і хоча відтоді спливло вже двадцять років, вуглинки сорому все ще печуть мене, і я докину вашій уяві лише запевнення, що моїм натхненням керував патріотизм. Я вирішив продовжити нашу бесіду в кав'ярні, та, вийшовши на вулицю, побачив, що я сам. Ця обставина й тоді мене майже не здивувала, а тепер дивує ще менше; зате мені стало вельми прикро, коли я помітив, що намагаюсь пройти крізь кіоск. Я подумав, чи не зашкодила мені остання пляшка, і вирішив відсвіжитися чашечкою кави з коньяком. У кав'ярні «Джерело», куди я подався, сяяв водограй, і (що мене вкрай здивувало) вітрячок та інші механічні фігурки, щойно налаштовані, строїли неймовірні міни. У кав'ярні було незвично жарко й ясно, і кожна деталь, починаючи з облич відвідувачів та кінчаючи літерами в газетах на столах, виступала напрочуд чітко, а вся зала м'яко й приємно погойдувалась, і я навіть подумав, що ніколи не намилуюся тією картиною, — та враз мене пойняв сум, а потім так само раптово я зробив висновок, що я п'яний і що мені треба лягти спати.
32
Пінта — англійська міра об'єму, приблизно 0,57 літра.