Королівська обіцянка

Уймі було просто – він переступав з каменя на камінь. Мені заважав посох, і, якщо чесно, ноги були короткуваті. В одному місці я не втрималася й сповзла по слизькому каменю майже на самісіньке дно.

Людожер, на мій жах, одразу не став мене витягати. Він, навпаки, зістрибнув, перелетів через мою голову й приземлився на дні – беззвучно.

Присів. Торкнувся чорного каменя.

– Тут був вогонь, – у голосі його звучало задоволення. Звук відбивався від низької стелі, від скель і від стін рову – здавалося, сама печера говорить свистячим багатоголоссям. – Для дурнів, значить.

– По-твоєму, дурні гірші за інших? – запитала я дратівливо.

– Ні, – Уйма почухав бородище. – Там, з другого боку, взагалі незрозуміло що. Дірка. Порожнеча. Для боягузів, значить, – довго летіти.

– Отже, боягузи – найгірші?

Уйма подивився на мене з підозрою. Хотів відповісти, але щось привернуло його увагу. Він нахилився й витяг із кам’яного кришива тьмяний погнутий меч із рештками кисті, що в нього вчепилась.

Струсонув кістки разом зі зотлілим рукавом. Із задоволенням примірявся до меча, змахнув і так, й отак – аж повітря засвистіло.

– Це що, теж залишилося від мертвих? – у мене занило під ложечкою.

– Це вже потім, коли живі тут ходили, – сказав Уйма вдоволено. – До Печатки йшли. Хотіли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву.

Я спробувала вилетіти на уламок скелі. Нічого не вдавалося.

– Уймо, ми що, так і будемо в ямі сидіти?

– Не будемо.

Він подав мені цупку п’ятірню, і я вчепилася в неї майже з полегшенням.

– Важко бути мертвим… – бурмотів Уйма, допомагаючи мені вибратися на протилежний край рову. – І без того важко, а тут ще й некроманти. Попався б мені хоч один…

– Звідки ти знаєш, хто такі некроманти?

– Звідки? А у нас на островах вони тисячу років гніздилися, та от лихо – їх жерти незручно…

– Отруйні?

– Не те щоб таке. Непристойно їх жерти. Один раз некроманта з’їси – потім усе життя тицяти пальцями будуть.

Я заглянула у волохате обличчя Уйми. Через оту кущувату бороду й не зрозумієш – каже він правду чи знущається.

* * *

Ще приблизно через півгодини ми вибралися на вузький кам’яний карниз. Печера залишилася позаду – над нами було чорне небо без місяця й зірок. Вітер смердів димом. Попереду, схоже, простяглася рівнина – я побачила багато вогнів, що стікали до одного великого пожарища.

Конец ознакомительного фрагмента.