Королівська обіцянка

– Стежу.

– Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відчинись», – відчиниться підземний хід, – Гарольд опустив долоню на валун, що поріс мохом. Земля під ногами здригнулася. Камінь піднявся; це виглядало так, ніби величезна черепаха стала дибки… Із чорної щілини внизу потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками.

– Нам туди?

– А що – тобі не подобається? Вибач, у нас іще метро не проклали! – трохи дратуючись сказав він.

Гарольд скрючився у три погибелі й поліз під камінь, а я з цікавістю подумала: він особисто встиг у метро покататися, чи король йому розповідав?

Жорстка трава відбилася на долонях. Намагаючись дихати ротом, я стала навпочіпки і вповзла в щілину слідом за Гарольдом. Очиська його блищали двома зеленими вогниками на блідому обличчі, губи видавалися чорними, а зуби – хижими (і хто б міг подумати, що ця злюща фізіономія належить моєму найдобрішому і наймилішому другові…).

Я мовчки всміхнулась.

Підземний хід був справді «не метро»: Гарольду доводилося протискуватися боком. Звисало зі стелі товстелезне коріння, постійно норовило вхопити за волосся. По стінах повзали гидкі мокриці, подеколи за комір капала вода. В одному місці стіна всуціль поросла мерзенними на вигляд грибами. (Мені здавалося, вони повертають капелюшки нам услід. Наглядають. Стежать.)

– Гарольде, ти наш світ хоч устиг роздивитись? Краєчком ока?

– Ну… – Гарольд покректуючи пролізав крізь особливо вузьке місце. – Так собі. Трішки. Мені було не до прогулянок – сама розумієш, я тебе шукав.

– Хочеш, я тобі згодом усе покажу?

– Ну… згодом. Може…

Я на секунду уявила, як веду Гарольда… Куди? До зоопарку? Та він таких звірів у своєму житті бачив, поруч із якими навіть слон – нічим не примітна, звичайна тварина. До супермаркету? Дурниці, не годиться, треба гарненько обмізкувати, що є в нашому світі такого, чим можна бойового мага здивувати…

– Гарольде… А як сина назвали?

Він глянув на мене через плече й чомусь засопів. Я вже думала – він не відповість, і стала припускати, як могло таке просте запитання його збентежити? Аж тут він кинув на ходу не обертаючись:

– Елін…

Я спершу не зрозуміла:

– Як?

– Еліном назвали. Ім’я таке. Елін.

Я спіткнулася об камінь і мало не впала.

– Але ж це… Адже це більше схоже на жіноче ім’я!

– Хто сказав? – запитав Гарольд задирливо. – Де це написано? Де є такий закон?

Я зупинилася. Гарольд пройшов кілька кроків і оглянувся:

– Ну, ти чого?

Я сама не знала, що зі мною… (Невже він назвав сина на мою честь?)

– Сумував… – зізнався Гарольд, дивлячись на вологу земляну стіну. – Коли люди – із різних світів… Їм ліпше не дружити. Потім тільки сумота і прикрість лишаються.

Далі ми йшли мовчки. Незабаром тунель потягся вгору. Мені здавалося, я чую, як коріння пробивається крізь землю й глину. Шурхотить, розсуває дрібне каміння. Шукає воду. Шукає підземних подорожан, що заґавилися.

Про всяк випадок я наздогнала Гарольда і пішла близенько – мало не наступаючи йому на п’яти.

Плавний підйом змінився на досить-таки круті сходи. Вони були подекуди викладені з каменю, а подекуди витесані прямо в скелі. Закінчилося коріння, а також мокриці (я зітхнула з полегшенням). Підземний хід перетворився на коридор без вікон, зі стінами з темно-жовтої цегли. Змінився і запах: тепер пахло, як у шкільній бібліотеці під час ремонту. Мокре вапно, свіже дерево і пилюка, пилюка… Ап-чхи!

Ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима без ручки. Гарольд приклав руку до місця, де на дверях зазвичай буває замок:

– Відчинись…

Я чекала скрипу, але двері розчахнулися в повній тиші. І знову змінився запах: посвіжішало, потягло лісом і морем, трішки димком і ледь-ледь – трояндовою олією.

Ми навшпиньки увійшли до незнайомої кімнати. Я кліпнула, прощаючись із нічним баченням, тут було світло і навіть барвисто – завдяки вітражам, вбудованим у вузькі стрілчасті вікна. Замок Оберона! Коли я йшла з Королівства шість років тому, він і наполовину не був збудований…

Двері так само безшумно зачинилися за нами. Зі зворотного боку їх ховав гобелен: повз руїни, що то тут, то там підіймалися з-під піску, ішов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні.

Я пригледілась:

– Гарольде! Це ж Оберон! Це ми, Королівство в дорозі, так?

– Зачекай, будь ласка…

Гарольд перевірив, чи щільно зачинилися двері. Я роззирнулася уважніше. Ми стояли в коридорі – довгому, широкому, вигнутому, наче лук. На увігнутій стіні горіли сонячним сяйвом вітражні вікна. Стіна, з якої ми вийшли, була завішана гобеленами, я б чимало віддала, щоб роздивитися їх уважніше!

– Це галерея історії, – Гарольд говорив упівголоса. – Сто вишивальниць трудились сто тижнів. Тільки зараз зовсім немає часу.

– Ну, будь ла-аска, хоч хви-илиночку…

– Послухай, король не знає, що ти тут. Я не хочу, щоб він нас схопив, як змовників. Мені потрібно його підготувати. Ходімо!

Він потягнув мене за руку – коридором ліворуч, потім угору гвинтовими сходами, та так швидко, що у мене запаморочилось у голові. Внутрішня обстановка палацу зливалась у яскраву стрічку картин, скульптур, розкішних тканин, ліпних і кованих прикрас, але скільки б я не крутила головою навсібіч – нічого як слід не могла роздивитися.

Нарешті Гарольд заштовхнув мене в маленьку кімнатку з єдиним, щільно завішеним вікном.

– Зачекай тут. Розвідаю, який настрій у короля. Останнім часом він чомусь часто гнівається…

І він вийшов.

Я огляділась – у кімнатці не було меблів. Двоє дверей – одні навпроти інших – нещільно зачинялися. Я виглянула з-за одних – довгий коридор, тиша. З-за других – сходи, тиша, пахне димом і трояндовою олією. А замок же, мабуть, великий, підеш гуляти – напевне заблукаєш…

Цікаво, де всі? Де слуги, стражники, сторожа, де, зрештою, його милість комендант? Чи в них обідня перерва?

Я підійшла до вікна. Тихцем розсунула парчеві штори; кольорова сонячна смужка лягла мені на обличчя. Я знайшла серед вітражних скелець одне – найпрозоріше і, примружившись, подивилась крізь нього.

Піді мною лежало залите сонцем місто (трішки жовтеньке, бо я дивилася крізь блідо-жовте скло). Черепичні дахи, димарі та флюгери, дерева, вулиці, площі, статуї, мости і над усім цим, як ялинкова прикраса, – срібний купол у формі краплі. Цікаво, що це – храм? Чи палац якогось місцевого багатія?