Котигорошко

Ясно світив місяць, до того ж місце страти підсвічувалося потужними прожекторами з військових автомобілів. Вітер розвівав прапори — державні жовто-блакитні та енквізиторські: криваво-червоні з чорною емблемою «павук» у білому колі.

Привели катів — двадцятьох кримінальних злочинців, вбраних у червоно-чорні хламиди і каптури з прорізами для очей. За участь у страті їм було обіцяно зменшення терміну ув'язнення. Кожен з них тримав у лівій руці кошик з камінням, не меншим за гусяче яйце.

Біля стовпа, до якого мали прив'язати злочинця, стояв суддя у синьо-жовтій мантії.

Чекали на засудженого.

Телесія везли у джипі. Його вбрали у чорну сутану, на грудях якої білою фарбою було намальовано скошений хрест з «галочкою» — емблему телесіянства. Біля нього сидів Котигорошко у енквізиторському строї без знаків розрізнення та в масці. Коли вони під'їхали до місця страти, Котигорошко звелів усім своїм підлеглим вийти з авта і пересвідчитися, що дверцята міцно зачинені, а у вікна ніхто не зазирає, витягнув з нагрудної кишені невеличкий нікельований футлярчик. Поклавши на коліна, він відчинив його і взяв шприц з голкою.

— Через п'ять хвилин ви помрете безболісною легкою смертю, — сказав Котигорошко Телесію і зробив йому ін'єкцію у вену лівої руки. Після цього він сховав шприц і, вийшовши з авта, дав команду своїм енквізиторам. Чотири бійці у масках підвели Телесія до стовпа, сяк-так прив'язали його і відійшли вбік. Суддя швидко зачитав вирок. Тадепівець у цивільному дав команду катам, які стояли за шість кроків від стовпа з Телесієм. Коли перший камінь розкроїв йому голову, Телесій був уже мертвим.

Котигорошко сидів у своєму джипі, курив і, не заїдаючи, чарку за чаркою пив текілу — екзотичну ацтекську горілку з кактусів.

XVII На все приходить час розплати

Після усіх цих подвигів і потрясінь Котигорошко ще раз зробив для себе переоцінку цінностей і вирішив просто доживати. Він більше нічого не хотів у цьому житті. Навіть пускати в хід Яблуненків «заповіт». Єдине знав: мусить довести до пуття своїх дітей — двох синів і дочку та допомогти Небославі якось підтримувати той рівень життя, до якого звикла його родина. А для цього Котигорошко, уже генерал-полковник, відстояв від спроб ліквідації свою спецслужбу — НКВЗ, яка, перебазувавшись у Київ, все більше і більше входила в силу. Відразу ж після страти Телесія Тріумвірат, а особливо прем'єр-міністр Крутивус, наполягали, аби НКВЗ було або влито як структурний підрозділ в ТАДЕПО, або взагалі розформовано. Але Котигорошко не стільки через жадобу влади, скільки через природну впертість і дух суперечливости просто сказав — ні. А що ти мені зробиш — ТАДЕПО напустиш на НКВЗ чи поліцію, а може, — ВНУ? Хочеш громадянської війни між силовиками? Га, прем'єр-міністре? Така заповзятість Крутивуса в намаганні знищити НКВЗ насторожила президента Вернидуба, і він став на бік Котигорошка. Цей епізод не минув марно для енергійного Крутивуса: його найкращий друг і колега по Тріумвірату — президент України пан Вернидуб щось запідозрив. Він викликав до себе генерала Котигорошка і почав дуже здалеку незрозумілу розмову, мовляв, так і так, Вишнеславе, чи не думаєш ти, що наш любий друг і колега якось змінився, чи не задумав, бува, чогось лихого? Котигорошко відразу втямив, чого хоче від нього президент, і вирішив категорично, що не буде допомагати павукам у слоїку пожирати один одного. Він сказав без натяків, до того ж прямо дивлячись у вічі президентови, що не його це робота, тобто не буде він допомагати Вернидубови позбуватись друга-конкурента, чому не буде, — а тому, що не хоче, розбирайтеся, мовляв, самі. Котигорошко ризикував, але він перебував у такому стані, що цілком байдуже міг би прийняти як найпекучішу прикрість, так і запаморочливий успіх, — він прагнув одного: аби йому дали спокій. Щоправда, він пообіцяв президентови, що НКВЗ не буде заважати ТАДЕПО нищити Крутивуса і не стане на бік останнього.

Котигорошко свідомо самоусунувся від закулісної політичної вовтузні і пильнував лише за двома речами — своєю спецслужбою і своїм спокоєм. НКВЗ із страшної каральної установи, якої боявся увесь український світ, перетворилася на елітарний інтелектуальний центр, що займався вишуканою аналітикою. Генерал Котигорошко в роботу НКВЗ без особливої потреби не втручався, а цілком покладався на своїх заступників. Сам же він наблизив своє життя до рослинного існування: вставав вранці, мився, але ніякої зарядки не робив, коли мав апетит, снідав, коли ні — то ні, їхав на службу, там, переборюючи апатію, пересвідчувався, що в НКВЗ лад і спокій, потім сидів у себе в кабінеті за робочим столом, перекладав з купи на купу свіжу пресу і так аж до обіду, за обідом генерал Котигорошко випивав пляшку вина, а потім трохи спав, у надвечір'я він ще раз опитував своїх заступників, чи в НКВЗ усе гаразд і, задоволений тим, що новин, які би порушували його спокій, нема, починав збиратися додому; вдома він теж через силу цікавився в Небослави справами дітей, а потім вирушав у офіцерський клуб, там Котигорошко мав свого улюбленого артиста Кобзо-Кобзаренка — співака, що виконував тужливі українські пісні у супроводі бандури. Котигорошко запрошував Кобзо-Кобзаренка за свій столик, щедро частував його напоями та наїдками, слухав пісень і пив, слухав пісень і пив… Так минуло десять років.

Упродовж цього часу Котигорошко хвилювався лише у тих випадках, коли хтось намагався порушити його табу: згадати особу на ім'я — Ярина Савойська і коли погіршувалась якість кельтського напою під назвою «віскі». Все решта генерала Котигорошка не зачіпало. Щоправда, він трохи пожвавився напередодні Нового року, коли завершувалося тисячоліття, тим більше, що йому мало виповнитися сорок років, але все минуло буденно: світ вступив у нове тисячоліття, він розміняв п'ятий десяток і — нічого не змінилося. Котигорошко все більше і більше спав, навіть пити алкоголю змушений був менше, бо це часом вибивало його зі сну, все менше і менше цікавився подіями поза собою і чекав кінця. А позаяк він був чоловіком фізично міцним і цілком здоровим, то чекання передбачалося тривалим.

А тим часом Україна повним ходом змінювалась. Як водиться, тональність задавалася згори. Президент Вернидуб активно узурповував владу. Одного холодного весняного ранку всі засоби масової інформації України повідомили прикру звістку: прем'єр-міністр України пан Крутивус виявився підлим негідником. Упродовж довгих років він обманював шановного пана президента Вернидуба і весь український нарід, прикидався патріотом і щирим українцем, а насправді був казнокрадом, прихованим українофобом, завзятим шкідником і шпигуном Атлантиди. Це дуже хитрий і підступний ворог, такий пролаза, що навіть зумів перехитрити звитяжних лицарів ТАДЕПО і вислизнути з їхніх сталевих рук у їжакуватих рукавицях. Втік, зараза, у свою Атлантиду. Щоправда, це була дивна втеча, бо пан Крутивус вилетів на своєму персональному літаку під назвою «Гусак-Л» з бориспільського аеропорту, попередньо завантаживши в цей літак весь свій архів, усі вартісні речі аж до колекції мисливських рушниць і ножів, а також родину — жінку, дітей і тещу. Подейкують, що пана Крутивуса, поки ще не було оголошено страшної правди, проводжав його колега по Тріумвірату голова Верховної Ради України пан Вернигора, але ці дані офіційно не були підтверджені, як також і — спростовані. Кажуть, що пан Крутивус сказав на прощання пану Вернигорі:

— Що ж, брате, я від'їжджаю до наших лютих ворогів, мушу ставати зрадником батьківщини, бо інакше мені місця на землі не буде. Через кілька годин за наказом нашого брата Вернидуба на мене розпочнеться полювання, і будь-який офіцер поліції зможе мене безкарно вбити. Лише в Атлантиді я можу бути в якійсь безпеці.

— Ти сам винен, брате, — нібито відповів Крутивусови Вернигора, — ми чесно розділили Україну на три сфери впливу, а ти почав зазіхати на чуже.

— Ех, брате Вернигоро, — буцімто сказав на це Крутивус, — невже ти не розумієш, брат наш Вернидуб задумав сам правити Україною. Усією! Тому, позбувшись мене, він візьметься за тебе.

— Та що таке кажеш, брате, — ніби обурився Вернигора, — я сумлінно дотримуюсь угоди, маю свою прибуткову справу, свою частку політичної влади, на чуже не позираю, за що ж йому мене нищити?

— Як, за що? — засміявся, розповідають, Крутивус, — а за те, що він задумав бути сам, а ти заважаєш.

— А що робити?

— Поки не пізно, брате Вернигоро, об'єднуйся зі мною, поки ще мене не оголошено зрадником і я маю якусь владу, ми обоє скидаємо Вернидуба, оголошуємо його винним у всіх негараздах, розстрілюємо після чесного і справедливого, але швидкого суду і залишаємося самі. Ділимо Україну на двох!

— Ні, брате Крутивусе, — подейкують, хоча й цього ніхто не чув, що саме так відповів «брат» Вернигора «братови» Крутивусу, — за моїми розкладами поки злапаємо Вернидуба, аби його судити, він нас з тобою по десять разів розстріляє. Кожного! Мені його не шкода, я би його з насолодою відправив на поживу Змієви Підземному, але наразі він увійшов у велику силу, і ми чисто його не здолаємо. Тому прощай, брате, тішся, що дозволив тобі летіти отако на літаку своєму «Гусакови-Л» з усім добром і родиною, а не віддав тебе тадепівським живодерам. А я залишусь. За моїми розрахунками, нищити ще й мене не входить у його плани. –

— Прощай, наївний, я би сказав навіть дурний, брате Вернигоро, — чутки доносять, що саме так сказав на прощання колишній олігарх і тріумвіарх своєму колезі Вернигорі, але того ніхто не чув.

Після того, як Крутивус вилетів в Атлантиду, пан Вернигора, прочитавши у газетах, ким був насправді його колишній колега (зрадник, злодій, шпигун-отруйник, збоченець-маніяк, підлий аморальний тип, до того ж по крові не українець, а вавилонець, і справжнє його прізвище не Крутивус, а — Крутипейс), зрозумів, що йому теж пора втікати у світ за очі. Поки не пізно.