Ковчег Всесвіту

— Жди від них! — лютував Ендрю. — Макаров їх розбестив і підкупив спецліжками… Ну, й дівчатками з ката-комбів. Академіки — співучасники його злочинів.

— Лі Чунь і Кривошеєв також?..

— Я цього не сказав.

— У нас немає інших академіків, друже. Мусимо шанувати тих, які є… Без згоди Кривошеєва й Максима я за цю справу не візьмуся.

Ендрю аж зблід від обурення:

— Слухай, філософе недорікуватий! Хіба ти забув, де вони зараз? їх спершу треба визволити, а тоді вже з ними радитися… Гаразд, я тобі обіцяю, що не перегризу Макарову горлянку. Бо якби я це зробив, Герд знищив би Кривошеєва. Стосовно Максима… Може, й не наважився б. За ним стоїть Галактична Варта… Словом, діємо в такий спосіб. Нехай Макаров звільняє Кривошеєва й Максима, а тоді вже разом вирішимо, як бути далі. Але повір… Якщо твої академіки не виженуть Макарова геть з колонії… Куди завгодно… Я його задавлю оцими руками! І хай тоді мене четвертують.

Дві п’ятірні, якими можна обхопити стовбур піввікового дерева, моторно демонстрували свої можливості перед очима вчителя.

— Що ж, на таке я пристаю. Та чи погодиться Президент звільнити…

— Погодиться! — безапеляційно процідив крізь зуби Ендрю. — Ми його гарненько попросимо.

Прокопа довго умовляти не довелося. Так само без зайвих балачок пристали до їхньої змови Лі Чунь, а також Сільвія, котра почувалася в обсерваторії, мов у себе вдома. І, мабуть, ми не виявимо нескромності, якщо скажемо, що вона не так уже й рідко прибирала вранці Прокопове ліжко.

Отож, якось посеред ночі в колонії всюди погасло світло. В палаці Президента цього ніхто не помітив, бо всі спали. Сад здобув не властиву йому таємничість, зорі набули дивної яскравості. А проте їхнього світла було не досить, вони ледь-ледь розріджували темряву під величезною пластмасовою сферою. І якби двоє чоловіків і маленька рухлива жіночка не так добре орієнтувалися на садових алеях, їм би довелося йти навпомацки.

Попереду, прокрадаючись поміж кущами, впевнено просувалася Сільвія. За нею від дерева до дерева, часом падаючи і знову підводячись, перебігали Ендрю й Семен. Унеза-барі всі вони опинилися у спальні Президента, яку без жодного звуку відчинила Сільвія своїм ключем. Звідки він у неї взявся, зрозуміло без пояснень. Сільвія знала, що Президент звик спати сам — облюбована наложниця покидала спальню тоді, коли він починав позіхати. Отож трійка месників діяла без вагань.

Макаров не встиг і повіками кліпнути, як Ендрю миттєво заштовхав у його рота якусь ганчірку, а Семен зав’язав йому руки. Хвилин через десять Президента легко (бо важким тут не був ніхто) внесли до обсерваторії й майже чемно посадили у Прокопове крісло. Сам Прокіп лишився на чатах, а Лі Чунь попросив замкнути його в бібліотеці. Операція вдалася навіть краще, ніж розраховував Ендрю.

Відтак Макарова запхали у скафандр. Кляпа з рота, звичайно, витягли, але наказали мовчати. Підштовхуючи, наче більярдну кулю до лузи, спрямовували Президента до відомої нам печери. Сільвія повернулася до президентського палацу, де мала помешкання. І лише тоді, коли операція успішно завершилась, термоядерна електростанція знову подала струм.

Опинившись у штабі братства, Президент дав волю своєму гніву. З лютим подивом спиняючи погляд то на екранах, то на кам’яних стінах добре обжитої печери, вигукував:

— Та це ж зрада, зрада! — І, втупившись в обличчя Ендрю, волав: — Ага! Тепер ясно, чому не діяв екран зовнішнього огляду. Тебе я пам’ятаю, злочинцю. Лише ім’я твоє забув. Та це не має значення. Твоє місце у в’язниці. Накажу Гердові протягом тижня висмоктувати повітря з вашої камери. Потроху, щоб надовше вистачило. Ти задихатимешся, але померти не зможеш… А це що за печера? Звідки вона взялася? Яка ж бездарність — цей Герд! У нього під носом споруджують… Гм-м, як це назвати?.. Ні, ви тільки подумайте! Розв’яжіть мені руки, босячня нещасна! Я вам перелічу зуби…

Ендрю, вдоволено посміхаючись, споглядав, як сіпалося від люті видовжене обличчя Макарова. Семен виглядав пригнічено.

— Так, пане Президенте, — мовив нарешті Ендрю. — Ось що, шановний, вам належить зробити. Я викличу до відеосе-лектора Герда, а ви накажете негайно звільнити академіка Кривошеєва й нашого гостя. До речі, Варта вам не подарує насильства над їхнім колегою.

— Я накажу Гердові відшукати оцей притон і живцем здерти з вас шкіру.

Скрипнувши зубами, Ендрю звернувся до вчителя:

— Семене, погуляй з півгодини. В мене є інтимна розмова з Президентом… Власне, ти можеш вирушати просто до в’язниці. Наші друзі будуть звільнені, можеш не сумніватися. Приводь їх сюди. І якомога швидше.

Тим часом у в’язничній камері також не спали. Кривошеєв і Максим, лежачи на голих матрацах, неголосно перемовлялися. Те, що їхню розмову, безумовно, записували на плівку, довелося ігнорувати.

— Спробую зв’язатися з нашим головним. Він мусить знати, що мене затримано, — задумливо дивлячись у стелю камери, сказав Максим.

— Як ви зв’яжетесь? — здивовано запитав Кривошеєв. — Хіба у вас є рація? Але ж нас роздягали наголо. Як вам вдалося її пронести? — Зненацька спохопившись, Іван затулив рота долонею. — Дурень! Я не повинен був цього казати.

Максим засміявся:

— Моєї рації вони не відберуть. Я вмію проходити крізь стіни.

— Вам можна позаздрити, Максиме: ви ще здатні жартувати.

— Які там жарти? Хто не володіє цим умінням, той для Галактичної Варти не годиться. До речі, ця властивість людської природи, так звана медитація, була відома ще нашим далеким предкам.

— Для кого далеким — для вас чи для мене? Тут-бо наші з вами уявлення не співмірні.

— Ще б пак! Для мене ви також далекий предок. Але не про це мова, пане Кривошеєв… Мені треба зосередитись.

Максим заплющив очі. У Кривошеєва було таке враження, ніби він раптово заснув. Так тривало кілька хвилин. А прокинувшись, Максим підвівся з ліжка й почав швидко ходити по камері. На обличчі проступала заклопотаність, у рухах з’явилися рвучкість і нетерпіння.

Кривошеєв мовчав, очікуючи, що Максим сам пояснить причину свого раптового збудження. Нарешті гість-полоня-ник спробував заговорити:

— Вони зважились на таке… Цікаво, що їм це вдалося… Ми не довго тут засидимось.

— Не розумію, — невдоволено буркнув Іван. — Говоріть ясніше.

Максим підвів очі до стелі: мовляв, нас підслуховують. Відтак заговорив тоном професора, що читає лекцію студентам:

— Коли ми дивимося на людину й думаємо, що бачимо її такою, якою вона є насправді, — ми дуже помиляємося. Наші очі споглядають не власне людину, а лишень білкового робота, котрим послуговується людина. Саму ж її ми не бачимо, бо в сутності своїй вона зовсім не тіло… Я хочу сказати: не речовинне утворення. Власне, людина — організм астральний. Деякі люди вміють жити на двох планах — на речовинному й астральному водночас. Чули про таке?..

— Чув, — починаючи розуміти, про що йдеться, відповів Кривошеєв. — Мені ще на Землі доводилося про це чути. Індійські йоги запевняли, що вміють жити поза тілом. Тіло при цьому можна покласти в труну й засипати землею. На цілий місяць. А через місяць відкопували — й воно оживало.

— Йоги справді дещо знали про життя в астралі. Але то був тільки буквар, не більше.

Після паузи Максим поважним тоном звернувся до Кривошеєва:

— Мені треба порадитися з нашим керівником.

— Але чим я можу допомогти? — безпорадно знизав плечима Кривошеєв.