Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Поривав туди очі й Пилип.
Бо ж там десь, там, на заході, в Нормандії, в Руані, була і його неня, яку він пригадав саме в ту мить.
Там десь жила його далека батьківщина, що поворот до неї був йому заказаний.
Він аж заплющився, подумавши про свій Париж.
Ось лілові марева Сени…
Новісінька церква Сорбонни, що біля неї жив, поки вчився в Парижі…
Одна шалена дівчина, котра йому заморочила голову, тоді ще… давно… до хвилинної зустрічі з Кармелою…
I раптом її погляд блиснув, сяйнув перед ним…
I раптом страшно закричав Михайлик:
— Вогонь! Вогонь!
43
I
— Знов десь горить хвигура, — сонно сказав він. — Знов спати не дають, анахтеми!
— Господи ж боже мій! Та це ж уп'ять війна! — і святому Петрові вже й спати розхотілось. — В Європі воювали цілих тридцять літ. Там голландці з ангелянами зчепились. Там поляки й шведи воловодились. А тут…
— Війна, — бурчав господь… — Усе війни та війни… мов скажені собаки! I нащо я їх наплодив! — і бог, одвернувшись у темний куточок хмарини, безмрійно захріп.
Але святий Петро не спав. Змагали невеселі мислі.
I він дивився в той бік, де в степу одна за одною займалися сторожові хвигури, перші знаки нової війни.
44
— Вогонь! — волав Михайлик.
А вогонь. вогонь, буйний та зловісний, бурхав-таки в небо з дальньої могили, на котрій стовбичила сусідня хвигура, і десь там, поза обрієм, далі та далі, ще та й ще.
Степ оживав.
— Вогонь! — ахнув і Пилип-з-Конопель.
— Війна-таки… знову! — зітхнула й Михайликова матінка, знаючи, що не мине вона, проклята, на цей раз і єдиного сина її, бо ж, як слушно сказав колись Горацій, війни — осоружні матерям.
Не встигли наші подорожні отямитись, як Пилип-з-Конопель, сповняючи козацьку службу, вже викресав вогню й миттю підпалив добре виварений у міцній селітрі віхоть.
Полум'я пойняло смоляні бочки мигцем, загуло, завило, облизало чорнісіньке небо, сполохало птаство, і гайвороння, зачувши близьку поживу війни, закружляло над хистким стовпом вогню.
Хвигура палала, і на цьому ділі вартова служба коло неї кінчалась, а тим трьом козакам уже треба було поспішати до рідної неньки, до далекої за порогами Січі.
I Пилип, і старий Гордієнко, і той рудий довгаль, вони вже були кинулись до стриножених коней, що попаски ходили поблизу.
Заходились кульбачити й своїх — Мамай з товаришами.
Явдоха, неня, похапцем пакувала харчі й куховарський припас.
Михайлик помагав їй.
А Пилип-з-Конопель, підступивши на мить до Козака, спитав:
— Хто з ким воює?
— Самозваний гетьман Гордій Пихатий, — відповів Мамай, і його висока ліва брова піднялася ще вище, і ворухнувся, розпушившись, вус, і проти полум'я хвигури він здавався рудим аж червоним. — Воює гетьман Однокрил.
— Але з ким?
— 3 нами. 3 ним і з ним. I з нею, з ковалевою матінкою. 3 тобою, хлопче. 3 Україною.
— Порушив-таки присягу, — сердито буркнула Явдоха.
— Яку присягу? — запитав Пилип.
— Переяславську, — сказав Михайлик.
— Порушив, сучого сина стерво! — і Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни. ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна?
Щось дотепне
й кумедне — на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти — в травах, забризканих кров'ю?Хай і так…
Саме так.
Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: — Земляк мій часом, — мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал «Гамлета» абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…
I оцей сміх крізь сльози — в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б'ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт — навіть у горі, — і саме це на протязі століть ставало в житті України — чи не головною прикметою її національного характеру? — тож і тепер нам не буде, може, великого гріха — показати щось химерне, дотепне на трагічному тлі чергової війни, що початку її ми з вами не ждали в цю мить…
— Еге ж, — задумливо говорив Мамай французові, — кривоприсяжець-гетьман вирушив-таки проти народу.
— 3 яким же військом? — питав Пилип.
— 3 найманим, парубче.
— Хто ж там у нього?
— Крім українців, збитих з пантелику гидкою балаканиною, там і пани-ляшки з татарами, угри й серби з хорватами, німецьке рейтарство, що, як стара повія, продається кожному…
— Хто тільки добре платить… — додав француз, який уже й тоді чудово знав — що таке німецька вояччина.
Вони хутенько впоралися з кіньми.
Студений вітер подихнув зненацька, і стало зимно, а може, дрижаків хапали всі од напруження, що мирних людей охопило, як тільки спалахнув на дальній вежі вогонь небезпеки.
Коли прийшла пора рушати, Мамай спитав:
— Ти — небіж де-Боплана?
— Син його сестри.
— Рушаючи звідси в Париж, Боплан обіцяв повернутись на Вкраїну… років через три.
— А через два — помер.
Знявши свій шлик, Козак перехрестився, а щоб хто не вздрів супроти полум'я хвигури вологих його очей, Мамай хутенько підтягнув попругу і скочив на Добряна.
Кинулись на коней і всі інші.
Мамай сказав:
— Рушайте без мене. Поїду назад. Пильна справа.
— А де ж? — поспитала Явдоха.
— У гетьманському війську.
— Надовго?
— На одну ніч. А потім…
— А там вас не вб'ють? — стурбувався Михайлик, бо* не хотілося розлучатися з Козаком.
— А ти — куди ж? — посміхнувся Мамай.
— Ми — з мамою, — мовив Михайлик.
— Як ми, Козаче, й поспішали за тобою, — кивнула матінка. — До міста Мирослава.
— А ти? — спитав Козак француза.
— Супроти гетьмана, — сказав Пилип. — На Січ.
— До Січі, товариство, вам уже не добутись, — заперечив Мамай. — Схоплять однокрилівці.
Француз якось там по-своєму вилаявся. I спитав:
— Куди ж нам їхати?
— До Мирослава. Всі разом рушайте туди.
— А що там?
— Ті, хто не зрадив народу.
I додав задля самого тільки Сганареля:
— Там дівчина, що ти її шукаєш.
— Рушили! — хутко сказав Пилип. I поспитав у Козака Мамая: — Побачимось? У Мирославі?