Крізь час. Темна Вежа II

І знову зайшов у двері.

5

Монета в'язня була на місці, надійно затиснута в кулані, що був у кишені. Стрільцеві навіть не треба було виходити вперед, щоб перевірити, чи є гільза, — він і так знав, що її немає.

І все одно він на короткий час виступив уперед, бо було дещо, про що мусив дізнатися. Точніше, що повинен був побачити.

Тож він повернувся, наче для того, аби поправити якусь маленьку паперову штуку на спинці крісла (стрілець готовий був заприсягтися усіма богами, що будь-коли існували, — у цьому світі папір був буквально скрізь), і глянув крізь дверний прохід. Він побачив своє тіло, розпластане, як і раніше, але тепер зі свіжої ранки на щоці стікала цівка крові (мабуть, він поранився каменем, коли залишив своє тіло і пішов до дверей).

Патрон, який він тримав разом із монетою, лежав на піску біля дверного порогу.

І все ж потрібну відповідь було отримано. В'язень міг Пройти Митницю. Їхні вартові могли обшукати його з ніг до голови, від дірки в дупі до рота і назад.

Нічого їм не знайти.

Задоволений, стрілець відступив назад, навіть не здогадуючись (принаймні, зараз), що він досі не усвідомлює собі масштабу своєї проблеми.

6

«Боїнг-727» низько і плавно пролетів над солончаковими болотами Лонг-Айленду, залишаючи позаду шлейф відпрацьованого пального. Ось шасі торкнулося землі, і почувся шум та глухий удар.

7

3А — чоловік з очима двох кольорів — випростався, і Джейн побачила (справді побачила) у нього в руках короткоствольний автомат «Узі», а вже потім збагнула, що це всього лише його митна декларація і невеличка барсетка з застібкою-блискавкою, у яких чоловіки часом тримають свої паспорти.

Літак приземлився м'яко, як пір'їна.

Перечекавши, поки минеться судомна хвиля, що пройшла всім тілом, Джейн закрутила червону кришку термоса.

— Можеш назвати мене кретинкою, — тихо мовила вона до Сюзі, застібаючи паси безпеки, хоча потреба в цьому вже відпала. Коли літак заходив на посадку, вона розповіла Сюзі про свої побоювання, щоби та була готова. — І матимеш на це повне право.

— Ні, — відповіла Сюзі. — Ти все зробила правильно.

— Я переборщила з пильнуванням. З мене обід.

— Аякже. І не дивися на нього. Дивися на мене. Посміхайся, Джейні.

Джейн посміхнулася. Кивнула. Подумала: «Що, в ім'я всього святого, зараз відбувається?»

— Ти стежила за його руками, — сказала Сюзі і розсміялася. Джейн теж. — А я помітила, що сталося з його сорочкою, коли він нахилився дістати сумку. У нього там стільки добра, що можна у «Вулворті» цілий галантерейний відділ спорядити. Тільки я сильно сумніваюся, що він везе на собі товар, який можна купити у «Вулворті».

Джейн відкинула голову назад і знову розсміялася, почуваючись маріонеткою.

— І що нам тепер робити? — Сюзі була на п'ять років досвідченіша за неї, і Джейн, котра ще хвилину тому відчувала, що ситуація перебуває під бодай якимось її безрозсудним контролем, тепер тихо раділа тому, що Сюзі поруч.

— Нічого. Розповісти капітанові, коли ми вже будемо на землі. А капітан скаже митникам. Наш приятель стане в чергу, як усі інші, тільки потім його висмикнуть із черги кілька чоловіків і відпровадять до маленької кімнатки. І по-моєму, це буде його перша кімнатка з нескінченної анфілади маленьких кімнаток.

— Господи. — Джейн посміхалася, але відчувала, що її проймає то жар, то холод.

Коли реверси почали зупинятися, вона розстебнула пас безпеки, передала термос Сюзі, потім підвелася і постукала в двері кабіни.

Не терорист, а контрабандист наркотиків. Подякуймо Господові за невеличку милість. І все одно їй було якось не по собі. Справді симпатичний хлопець.

Не так уже щоб дуже, але все ж таки.

8

«Він і досі не бачить, — розлючено подумав стрілець. Його почав охоплювати відчай. — О боги!

Едді нахилився, аби взяти папери, потрібні йому для обряду, а коли підвів очі, то жінка-військова витріщалася на нього — очі широко розплющені, щоки бліді, як паперові штуки на спинках крісел. Срібна трубка з червоною кришкою, яку він спочатку прийняв за якусь флягу, вочевидь була зброєю. Зараз жінка тримала її між грудями. Роланд подумав, що за одну-дві миті вона або кине її, або відкрутить червону кришку і вистрелить у нього.

А потім вона розслабилася і застебнула ремінь, хоча вже пролунав глухий удар, з якого і стрілець, і в'язень зрозуміли, що повітряний диліжанс приземлився. Вона повернулася до іншої військової, біля якої сиділа, і щось сказала. Та друга жінка розсміялася і кивнула, але якщо це щирий сміх, подумав стрілець, тоді він річкова жаба.

Роланд із подивом подумав, як чоловік, чия свідомість стала тимчасовим притулком для стрільцевого власного ка, міг бути таким тупим. Звісно, частково це пояснювалося тим, що він вводив собі в організм… один із різновидів чортового зілля, які існували в цьому світі. Частково, але не повністю. Він був не такий неспостережливий тюхтій, як інші, але з часом, можливо, стане таким.

«Вони саме тому такі, бо живуть у світлі, — зненацька спало на думку стрільцеві. — У тому світлі цивілізації, яке навчали обожнювати понад усе. Вони живуть у світі, який ще не зрушив з місця».

Але якщо в цьому світі люди ставали такими,то Роланд починав замислюватися, а чи не більше йому до вподоби темрява. «То було, коли світ ще не зрушив з місця», — казали люди у його світі тоном, у якому завжди бриніли нотки безнадійного смутку… але, мабуть, той смуток був бездумний, несвідомий.

«Коли я/він нахилився взяти папери, вона подумала, що я/він збираємося дістати зброю. А коли побачила папери, то розслабилася і зробила те саме, що й усі перед тим, як диліжанс опустився на землю. А тепер вони з подругою перемовляються і сміються, але з їхніми обличчями — особливо з її обличчям, тієї жінки з металевою трубкою — щось не так. Так, вони розмовляють, але тільки вдають, що сміються… а все тому, що розмовляють вони про мене/нього».

Повітряний диліжанс тепер рухався уздовж довгої забетонованої дороги, яких тут було безліч. Стрілець переважно дивився на жінок, але кутиком ока помічав на інших дорогах інші повітряні диліжанси. Деякі з них їхали повільно, незграбно, інші ж, готуючись стрибнути в повітря, мчали з неймовірною швидкістю, зовсім не як диліжанси, а як снаряди, випущені з гармат. І попри всю безнадійність ситуації, у якій він опинився, частково стрілець жадав вийти вперед і повернути голову, щоби на власні очі побачити, як ці махіни злітають у небо. Вони були витвором людських рук, але так само фантастичним, як і казки про Великого Крилача, що, подейкували, жив колись у далекому-далекому (і, мабуть, міфічному) королівстві Ґарлен. Але ці диліжанси були навіть казковіші саме тому, що їх зробила людина.

Жінка, що принесла йому брутербот, розстебнула ремінь (не минуло й хвилини відтоді, як вона його застебнула) і попрямувала до якихось маленьких дверцят. «Там сидить візник», — подумав стрілець. Але коли двері відчинилася і вона ступила через поріг, він збагнув, що диліжансом правлять не один, а троє візників, і навіть того побіжного погляду, на який вистачило часу, було досить, аби зрозуміти, чому всередині був мільйон циферблатів і важелів та блимало безліч вогників.

В'язень дивився на все це, але нічого не бачив. Корт би на таке спочатку презирливо скривився в усмішці, а потім добряче гепнув би його головою об найближчу стіну. Свідомість в'язня була всуціль зайнята тим, аби забрати сумку з-під сидіння й куртку з багажної полиці… і пройти жахливе випробування, яке чекало на нього попереду.