Крізь час. Темна Вежа II

Люди вже вставали зі своїх крісел, діставали речі з багажних полиць і намагалися придумати, куди б подіти пальта, які, згідно з оголошенням пілота, можна не одягати, бо надворі занадто тепло.

Візьми свою сумку. Куртку. А потім знову йди до вбиральні.

Вби…

Ох. Туалету. Голова.

Якщо еони вважають, що у мене наркота, то вирішать, що я намагаюся спустити її в унітаз.

Та Едді розумів, що це не має значення. Двері ніхто не ламатиме, бо це може налякати пасажирів. І їм відомо, що нікому не вдасться спустити два фунти кокаїну в унітаз літака, не залишивши жодних слідів. А раптом голос казав правду… про те, що є безпечне місце? Але як таке може бути?

Не думай про це, чорти б тебе забрали! ЙДИ!

І Едді пішов. Бо нарешті збагнув усю серйозність ситуації. Він не бачив того, що було відкрито поглядові Роланда, котрий упродовж багатьох років вправлявся у спостережливості (і вправи ці були мішаниною тортур і вправності), але розгледів обличчя стюардес — справжні обличчя за масками посмішок, — що допомагали пасажирам, передаючи сумки й коробки зі стінної шафи для зберігання багажу. Він бачив, що вони поквапливо блимали на нього, знову і знову.

Він узяв сумку і куртку. Двері, що вели до трапу, вже були відчинені, й люди помалу просувалися проходом. Двері в кабіну пілотів були відчинені, і в отворі стояв Капітан. Він теж посміхався… а ще дивився на пасажирів першого класу, які досі збирали свої речі, помітив його — ні, знайшов його, — а потім знову відвів погляд, кивнув комусь, скуйовдив волосся якомусь малому.

Зараз йому було холодно. Не через ламку, просто холодно. І холодно йому стало зовсім не від голосу в голові. Холодно — часом це буває добре. Просто треба слідкувати за тим, аби не замерзнути.

Едді рушив уперед, дійшов до місця, де можна було повернути ліворуч і вийти до трапу… а потім раптом затулив рота долонею.

— Мені недобре, — пробурмотів він. — Вибачте. — Він причинив двері кабіни, що трохи перекривали прохід до переднього відсіку першого класу, і відчинив двері туалету праворуч.

— Боюся, вам слід вийти з літака, — різко мовив пілот, коли Едді відчинив двері. — Зараз…

— Здається, мене зараз знудить, і не хотілося б, щоби блювотиння потрапило на ваші черевики. Або на мої, — сказав Едді.

Секундою пізніше він був уже в туалеті, за замкненими дверима. Капітан щось говорив. Едді не міг розібрати слів, та й не хотів. Важливим було те, що він просто говорив, а не кричав, він був правий, ніхто б не зчинив бучу, поки двісті п'ятдесят пасажирів чекають своєї черги зійти з літака через одні-єдині двері в передньому відсіку. Він був усередині, тимчасово в безпеці… але який у цьому сенс?

«Якщо ти там, — подумав він, — то роби щось, і швидше, хай там хто ти є».

Якусь жахливу секунду-дві не було взагалі нічого. Мить була короткою, але в уяві Едді Діна вона розтяглася до вічності, ніби та турецька іриска, що їх Генрі часом купував йому влітку, коли вони були ще дітьми. Якщо малий Едді поводився погано, Генрі лупцював його до нестями, а якщо ж добре, то Генрі купував турецьку іриску. Таким чином Генрі справлявся зі своїми обов'язками, яких на час літніх канікул більшало.

Боже, о Боже, мені це все приверзлося, о Ісусе, яким же я був ідіотом…

«Приготуйся, — сказав грізний голос. — Я не можу зробити це самотужки. ВИЙТИ ВПЕРЕД я можу, а от змусити тебе П РОЙТИ — ні. Ти мусиш зробити це разом зі мною. Повернися».

Зненацька Едді почав бачити двома парами очей, відчувати двома нервовими системами (не всі нерви тієї, іншої людини були задіяні, якісь частини тіла були втрачені, зовсім недавно, вони ще кричали не своїм голосом), відчувати десятьма чуттями, думати двома розумами. Кров пульсувала у двох серцях.

Він повернувся. У стіні туалету була діра, схожа на дверний отвір. Крізь неї він побачив понуре непривабливе узбережжя і хвилі кольору старих спортивних шкарпеток, що накочували на нього.

Чув шум прибою.

Відчував запах солі, гіркий; наче сльози в носі.

Проходь.

Хтось грюкав у двері туалету і наказував йому негайно вийти з туалету і літака.

Проходь, хай тобі чорт!

Стогнучи, Едді зробив крок до дверей… перечепився через поріг… і опинився в іншому світі.

13

Він повільно звівся на ноги, розуміючи, що порізав праву долоню об край мушлі. Тупо глянув на струмок крові, який перетинав лінію життя, а потім побачив іншого чоловіка, що повільно спинався на ноги праворуч від нього.

Едді подався назад, відчуття дезорієнтації й примарна мішанина в голові поступилися місцем сильному страху: цей чоловік був мертвий, але не знав про це. Обличчя виснажене, шкіра натягнута на вилицях, наче ганчір'я — на тонких металевих кутиках, так сильно, що будь-якої миті може порватися. Шкіра чоловіка була мертвотно-блідою, тільки лихоманкові червоні плями виднілися на вилицях і на шиї нижче лінії щелепи з обох боків, а між очей було кружальце, що нагадувало спробу дитини відтворити кастовий символ індусів.

Але його очі — сині, з рішучим поглядом, не божевільні — були живими і сповненими невситимої жаги життя. На ньому було темне вбрання з якоїсь домотканої матерії. Сорочка з закатаними рукавами колись була чорною, а тепер вигоріла мало не до сірого кольору. Штани нагадували джинси. Стегна опоясували патронташі, але майже всі гнізда для патронів були порожні. У кобурах були револьвери — на вигляд сорок п'ятого калібру, — але неймовірно древньої моделі. Гладеньке дерево рукояток неначе сяяло якимось внутрішнім світлом.

Едді не знав, що збирається щось сказати — взагалі розтуляти рота, — проте почув власні слова.

— Ти привид?

— Поки що ні, — прохрипів чоловік із револьверами. — Чортове зілля. Кокаїн. Чи як ти його там називаєш. Знімай сорочку.

— Твої руки… — Едді їх побачив.

Руки чоловіка, що виглядав як екстравагантний стрілець із вестерна якогось макаронника, були всуціль помережані зловісними яскраво-червоними смугами. Едді дуже добре знав, про що свідчать такі смуги. Зараження крові. Вони свідчили про те, що диявол не просто дихає тобі в дупу. Він уже пробирається трубами, що ведуть до твого насосу.

— Забудь про мої трикляті руки! — наказало мертвотно-бліде привиддя. — Знімай сорочку і позбався його!

Він чув шум хвиль, тоскне завивання вітровію, що не знав перепон. Бачив цього божевільного помираючого чоловіка і більше нічого, одна безвихідь; і все ж за спиною розрізняв слабкий гомін голосів пасажирів, що виходили з літака, і безупинне приглушене грюкання в двері.

— Містере Дін! — «Той голос, — подумав він, — іде з іншого світу». Насправді він у цьому не сумнівався, а просто намагався вдовбати це собі в голову так само, як вбивають гвіздок у товсту дошку червоного дерева. — Вам уже час…