Країна розваг

– А що означає «носити шкуру»?

Батя Аллен розплився в усмішці й сперся руками на стійку своєї будки.

– Скажіть мені, юна леді, а ви маєте здогади, що це може бути?

– Ну… так.

Усмішка стала ще ширшою, у роті керівника нашої нової команди показалися обидва жовтуваті ікла.

– Тоді ви, мабуть, на правильному шляху.

* * *

Що я робив у «Джойленді» того літа? Та все. Продавав квитки. Штовхав тачку з попкорном. Продавав порції торта «Мурашник», цукрову вату, видав трильйон хот-доґів (які ми називали веселими догами – та ви, мабуть, здогадувалися про це). Власне, саме веселий дог і призвів до того, що моє фото з’явилося в газеті, хоча той злощасний цуциколик продав не я. То був Джордж Престон. Я працював рятувальником, як на пляжі, так і на Озері щастя – басейні, в який спускалася гірка «Плюсь-Хрясь». Я танцював у лінію в селі Виляй-Крути з іншими учасниками команди «Біґль» під «Пташиний біт», «Чи втратить твоя жувальна гумка свій смак на стовпчику ліжка за ніч», «Ріппі-Реппі, Зіппі-Зеппі» та купу інших безглуздих пісеньок. А ще я відпрацював (здебільшого з радістю) нянькою без ліцензії. У Виляй-Крути існував ухвалений бойовий клич для зустрічі з зарюмсаною дитиною: «Ти оце всміхаєшся губами донизу, а треба губами догори!» – і я не лише обожнював це казати, я досяг у цьому певної майстерності. Саме у Виляй-Крути я вирішив, що мати дітей у майбутньому – це хороша ідея, а не мрія, приправлена смаком Венді.

Я (разом з іншими привітними помічниками) навчився блискавично перебігати з одного кінця «Джойленду» в інший – або завулками за будками, павільйонами, атракціонами й кіосками, або одним із трьох службових тунелів: Нижнім Джойлендом, Нижньою Дорогою Гінчаків та Бульваром. Я тоннами вивозив сміття, зазвичай на електромобілі по Бульвару, затемненій і зловісній магістралі, яку освітлювали флуоресцентні лампи-трубки, що сичали й блимали. Кілька разів я навіть працював так званим роуді – вивантажував апаратуру: підсилювачі й монітори, коли один виконавець прибув пізно й без своєї команди.

Я навчився говорити говіркою. Деякі слова й фрази (наприклад, шаром – для безкоштовного шоу чи зійшов на покидь – про атракціон, який зламався) були суто карнавальними й старими, як світ. Інші ж, приміром, кнопки – про гарненьких дівчат і фумпи – про хронічних скигліїв, були суто джойлендівським жаргоном. Я думаю, в інших парках є свої варіанти говірки, проте переважно вони завжди карні-від-карні. Молоточавка – це ховрашок (зазвичай фумп), який ниє, коли доводиться стояти в черзі. Остання година дня (у «Джойленді» з десятої до одинадцятої вечора) називалася здувом. Ховрашок, який програвав у котрійсь будці й вимагав назад свої бабки, був баблочавом. Донікер – це туалет. Наприклад: «Гей, Джонсі, збігай-но в донікер біля «Ракети на Місяць», там якийсь тупий фумп наригав у раковину».

Усі ми легко навчилися продавати різні товари («стояти на точках»), бо штовхати візок з попкорном чи працювати за прилавком сувенірної крамнички може кожен, хто вміє видати покупцеві решту. Керувати атракціонами було не набагато важче, проте попервах лячно, бо від тебе залежали життя, і серед них чимало дитячих.

* * *

– На урок прийшов? – поцікавився Лейн Гарді, коли я підійшов до «Колеса Кароліни». – Це добре. Саме вчасно. Парк відчиняється за двадцять хвилин. Ми робимо все так, як на флоті, – побачив, зробив, навчив товариша. Той пухкий парубійко, біля якого ти стояв…

– Том Кеннеді.

– Так. Оце саме Том Кеннеді вивчає «Диявольські вагончики». Скоро – може, навіть сьогодні вдень, – він передасть тобі свої знання, а ти навчиш його керувати колесом. До речі, це австралійське колесо, тобто повертається воно проти годинникової стрілки.

– А це важливо? – спитав я.

– Нє. Але я подумав, що тобі буде цікаво. Їх таких декілька штук усього на всі Штати лишилося. У нього є дві швидкості: повільно і дуже повільно.

– Бо це старенький атракціон.

– В яблучко. – Він продемонстрував, як працює довгий важіль, який пересував у мене на очах того дня, коли я отримав роботу, а потім сказав, щоб я взявся за гумову ручку важеля. – Відчуваєш, як він клацає, коли перемикається?

– Так.

– А так зупиняєш. – Він накрив мою руку своєю і перевів важіль уперед до кінця. Цього разу клацнуло відчутніше, і велетенське колесо одразу ж зупинилося. Кабінки легенько гойдалися. – Поки що все зрозуміло.

– Здається, так. Слухайте, а мені не потрібен дозвіл чи якась ліцензія, щоб керувати цією махиною?

– Але ж права в тебе є?

– Так, видані штатом Мен, але…

– У Південній Кароліні від тебе не вимагається нічого, крім чинних водійських прав. Згодом введуть якісь обмеження, так завжди буває, але цього року принаймні достатньо і прав. А тепер будь уважний, бо я розказуватиму про найважливіше. Бачиш ту жовту смугу на боці корпуса?

Я бачив. Вона була якраз праворуч від пандуса, що вів до атракціону.

– На дверцятах кожної кабінки є перевідна картинка з зображенням веселого песика. Коли побачиш, що песик порівнявся з жовтою смугою, зупиняй, і кабінка стане так, щоб люди могли зійти. – Він знову пересунув важіль вперед. – Бачиш?

Я підтвердив.

– Поки колесо не нахнябиться…

– Що?

– Не заповниться. «Нахняблений» означає повний. Не питай чому. Так от, поки колесо не нахнябиться, ти перемикаєш з «дуже повільно» на «стоп». А коли в усі кабінки наб’ється люду – а так воно й буде, якщо літо виявиться хорошим, – переводь важіль на звичайну повільну швидкість. У них є чотири хвилини. – Він показав на радіоприймач у валізі. – Це мій брехунець, але правило таке: коли керуєш атракціоном, контролюєш музику. Дивись тільки, щоб не було гучного року – ну там, «Ху», «Зеп», «Стоунз», – поки сонце не сяде.

– Зрозуміло. А як їх висаджувати?

– Так само. Дуже повільно, стоп. Дуже повільно, стоп. Завжди вирівнюй жовту смужку з веселим песиком, і кабінка опинятиметься чітко навпроти пандуса. У тебе повинно виходити десять повних обертів на годину. Якщо колесо щоразу буде повне, це майже сімсот відвідувачів, тобто майже д-нота.

– А по-нашому?

– П’ятсот.

Я невпевнено подивився на нього.

– Мені ж не доведеться тут стояти, правда? Тобто це ваш атракціон.

– Малий, це атракціон Бредлі Істербрука. Як і решта. А я лише працівник, хоч і служу тут уже кілька років. В основному цим підйомником керуватиму я, але не весь час. Слухай, не парся ти так. Є парки, де колесом правлять напівп’яні байкери, з ніг до голови вкриті татуюваннями, і якщо вони на це здатні, то ти й поготів.

– Якщо ви так вважаєте.

Лейн махнув рукою.

– Ворота вже відчинені, от-от ховрашки юрбою ринуть по Джойленд-авеню. Перші три заїзди ти побудеш коло мене. Потім навчиш решту своєї команди, з голівудською кралечкою включно. Добре?

Нічого доброго я навіть близько не бачив – я мусив відправляти людей на висоту сто сімдесят футів [27] після п’ятихвилинного навчання? То було божевілля.

Гарді взяв мене за плече.

– Джонсі, у тебе все вийде. Тому ніяких «якщо ви так вважаєте». Скажи «добре».

27

51 м.

– Добре, – сказав я.

– Хороший хлопчик. – Він увімкнув радіо, під’єднане до гучномовця на корпусі колеса. Під акомпанемент пісні «Висока показна жінка в чорній сукні» гурту «Холліз» Гарді витяг із задньої кишені джинсів рукавички із сирицевої шкіри. – І візьми собі пару таких – знадобляться. А ще вже вчися зазивати народ. – Він схилився, витяг із всюдисущого помаранчевого ящика мікрофон, поставив ногу на ящик і заходився розігрівати натовп.

– Підходьте, не журіться, на колесі прокотіться, бігом-бігом, поки літо кругом, підніміться нагору, де повітря прозоре, веселощів не цурайтесь, на колесо всідайтесь.