Країна розваг
Шрифт:
Я розреготався, і місіс Еммаліна Шопло мене в цьому підтримала.
Ми спустилися зовнішніми сходами.
– Як там Лейн Гарді? – спитала хазяйка вже внизу. – Досі носить свій дурнуватий ковпак?
– Мені здалося, що то котелок.
Вона знизала плечима.
– Котелок, ковпак – яка різниця?
– З ним усе добре. Але він мені дещо розказав…
Вона примружила око і нахилила голову. На її губах грала примарна усмішка.
– Він сказав, що в кімнаті страху в Джойленді – він назвав її «Домом жаху» – водиться примара. Я спитав, чи він мене розігрує, а він похитав головою. Сказав, що ви знаєте більше.
– Так і сказав?
– Так. Каже, що про «Джойленд» вам відомо
– Що ж. – Вона полізла в задню кишеню штанів і витягла пачку «Вінстона». – Я чимало знаю. Мій чоловік працював там головним інженером, поки з ним не стався інфаркт і він віддав Богу душу. Коли виявилося, що його страхування життя нічого не варте, та ще й позики під нього він брав чималі, я стала здавати горішні два поверхи будинку. А що мені лишалося? Дитина в нас була тільки одна, а тепер вона в Нью-Йорку, працює в рекламній агенції. – Вона підкурила сигарету, затяглася і пирхнула димом від сміху. – І над собою працює, щоб здихатись свого паскудного південного акценту, але це зовсім інша історія. Цей завеликий будинок-монстр був іграшкою Гові, та я ніколи йому не дорікала. Принаймні він окупився. Мені подобається мати зв’язок із парком, бо так мені здається, що я досі маю зв’язок із ним самим. Ти розумієш?
– Авжеж.
Місіс Шопло пильно подивилася на мене крізь димок від сигарети, всміхнулася і похитала головою.
– Нє. Ти так кажеш від доброти. Але ти ще замолодий, щоб розуміти.
– Чотири роки тому я втратив маму. Тато досі горює. Він каже, що слова «жінка» і «жити» недарма починаються на одну літеру. У мене принаймні є навчання й дівчина. А тато тиняється завеликим для нього будинком на півночі Кіттері. Він розуміє, що треба його продати й переїхати в якийсь менший, поближче до роботи, – ми обидва це розуміємо, – але він лишається на місці. Тому я вас чудово розумію.
– Співчуваю. Коли-небудь я розтулю рота занадто широко і випаду в дірку. Твій автобус, він о п’ятій десять приходить?
– Так.
– Тоді ходімо на кухню. Зроблю тобі гарячий бутерброд з сиром і розігрію в мікрохвилівці миску томатного супу. Час іще є. А поки їстимеш, розкажу сумну історію про джойлендську примару. Якщо схочеш послухати.
– То історія з примараю – не вигадка?
– Я в тій клятій кімнаті страху ніколи не була, тому напевно не скажу. Але вбивство точно було. У цьому я впевнена на сто відсотків.
Суп був із бляшанки, «Кемпбелз», зате розтоплений сир на тості виявився мюнстерським (моїм улюбленим) і на смак був божественним. Місіс Шопло налила мені склянку молока й наполягла, щоб я випив. «Ти ростеш», – сказала вона. Потім сіла навпроти мене з власною мискою супу, але без сендвіча («Бережу дівочу фігуру»), і розповіла історію. Частково вона реконструювала її за газетами й телевізійними репортажами. Втім, найсоковитіші шматки отримала від знайомих із «Джойленду», котрих у неї було сила-силенна.
– Це сталося чотири роки тому, тобто десь приблизно тоді, коли померла твоя мама. Знаєш, що мені завжди першим спадає на думку, коли я згадую цю історію? Сорочка того типа. І рукавички. Від самої думки про ті речі мене пересмикує. Бо це означає, що він усе спланував.
– По-моєму, ви почали зсередини, – зауважив я.
Місіс Шопло засміялася.
– Ага, напевно. Звуть твою примару Лінда Ґрей, і була вона з Флоренс. Це у Південній Кароліні. Вона зі своїм хлопцем – якщо то був її хлопець, поліція перевірила все, що так чи інакше було пов’язано з її життям, але не знайшла й натяку на нього, – провела свою останню на цьому світі ніч у «Луна-Інн» – це мотель за півмилі на південь звідси на узбережжі. У «Джойленд» вони зайшли близько одинадцятої ранку наступного дня. Він купив їм денні перепустки, розрахувався готівкою. Вони покаталися на атракціонах, потім пообідали в «Печерному лобстері» – рибному ресторані біля концертної зали. То було
щойно по першій. Що стосується часу смерті, ти, мабуть, знаєш, як його визначають… за вмістом шлунка і таке інше…– Ага. – Сендвіча вже не було, і я перейшов до супу. Мого апетиту ця історія нітрохи не зіпсувала. Не забувайте, що мені був двадцять один рік, і у душі я був переконаний, що ніколи не помру, хоч уголос цього б і не сказав. Навіть смерть матері не змогла похитнути цю мою основоположну віру.
– Він погодував її, потім покатав на «Колесі Кароліни», а це повільний атракціон, сприятливий для травлення, а потім повів у «Дім жаху». Зайшли вони разом, а вийшов він сам. Десь на середині маршруту, який займає хвилин дев’ять, він перетяв їй горло і викинув тіло біля монорейки, по якій ходять вагончики. Викинув, як зіжмакане сміття. Напевно, він знав, що крові буде багато, бо на собі мав дві сорочки й заздалегідь надів жовті робочі рукавички. Верхню сорочку – ту, на якій було найбільше крові, – знайшли за сто ярдів від тіла. Рукавички валялися трохи далі.
Перед моїм внутрішнім зором постала дуже чітка картина: спершу тіло, досі тепле й пульсуюче, далі сорочка, далі рукавички. А вбивця тимчасом сидить спокійно і їде до кінця. Місіс Шопло мала рацію: було моторошно.
– Коли поїздка скінчилася, падлючий син просто вийшов і пішов собі геть. У вагончику він усе повитирав – сорочка, яку знайшли, була мокрюща, – але трохи крові все одно лишилося. Один із помічників помітив її на сидінні перед наступним заїздом і, не подумавши, витер. Кров на атракціонах у парку розваг – не таке вже й незвичне явище. У дітлахів од надмірного хвилювання часом іде кров носом. Сам побачиш. Тільки рукавички надівай, коли прибиратимеш, щоб уберегтися від хвороб. Вони є на станціях невідкладної допомоги, а станції невідкладної допомоги є по всьому парку.
– І ніхто не помітив, що він вийшов з атракціону без дівчини?
– Нєа. То була середина липня, розпал сезону, у парку була сила-силенна відвідувачів. Тіло знайшли тільки о першій годині ночі, після того як парк зачинили і ввімкнули робоче освітлення «Дому жаху». Ну, для нічної зміни. У тебе ще буде нагода дізнатися, що це таке. Усі команди привітних помічників раз на місяць отримують завдання протягом тижня прибирати вночі. Краще відіспись наперед, бо працювати у дві зміни – це гаплик.
– Люди проїжджали повз неї, аж поки парк не зачинився, і не бачили тіла?
– Навіть якщо бачили, то думали, що це експонат. Проте я думаю, що труп не помічали. Не забувай, що «Дім жаху» – це темний атракціон. Єдиний у «Джойленді», до речі. В інших парках таких більше.
«Темний атракціон». Від цих слів щось здригнулося всередині, проте навіть це не завадило мені доїсти суп.
– А як щодо опису його зовнішності? Може, офіціанти, які їх обслуговували в ресторані, змогли його описати?
– У них було дещо краще. Знімки. Повір мені, поліція зробила все необхідне, щоб вони з’явилися на телебаченні та в газетах.
– Але звідки?
– Голівудські кралечки, – сказала місіс Шопло. – У парку їх завжди працює з півдесятка, коли сезон розкручується на повну. Ніяких салонів розпусти у «Джойленді» ніколи й близько не було, але старий Істербрук не даремно стільки років провів, мандруючи з ярмарками. Він знає, що на додачу до атракціонів і сосисок у тісті люди хочуть бачити щось сексуально привабливе. У кожній команді помічників є одна кралечка. У вас теж своя буде, і вашим, хлопці, обов’язком буде наглядати за нею по-братському, щоб ніхто, бува, не скривдив. Вони бігають у коротеньких зелених суконьках, зелених туфельках на високих підборах і симпатичних капелюшках, які завжди мені нагадували Робін Гуда і його веселих друзів. Тільки це веселі ціпоньки. Вони тягають із собою фотоапарати «спід-ґрафік», такі, як ото в старих фільмах показують, і знімають лохів. – Місіс Шопло замовкла на мить. – Хоча я тобі не раджу так називати відвідувачів.