Країна розваг

– Ви тепер у розважальному бізнесі, юний містере Джон, – сказав мені новоспечений бос. – Це, звісно, не мандрівний цирк, нині ми вже від цього трохи відійшли, але не те щоб і дуже далеко. Ви розумієте, що це означає – бути у розважальному бізнесі?

– Ні, сер, не дуже.

Погляд у нього був урочистий, проте в кутиках рота сховалася усмішка.

– Це означає, що лохи мають виходити звідси усміхненими. І до речі, якщо я почую, що ти звеш відвідувачів лохами, вилетиш звідси так швидко, що й не знатимеш, звідки той копняк узявся. Я маю право їх так називати, бо я в розважальному бізнесі відтоді, як голитися почав. Лохи вони і є лохи – нічим не відрізняються від того села неасфальтованого з Оклахоми й Арканзасу, яке лазило з роззявленими ротами по кожному ярмарку, де я працював після Другої світової. Люди, які приходять у «Джойленд», може, і вдягнені краще, і їздять на «фордах» і «фольксвагенах» замість пікапів, та однаково тут вони перетворюються на лохів з роззявленими ротами. Якби було інакше, ми б тут не сиділи. Але поза очі ти маєш звати їх ховрашками. Коли вони почують це слово, то подумають, що це про тваринок, яких десь показують. Але ми ж знаємо. Вони ховрашки, містере Джонс, гарненькі пухкенькі ховрашки, які люблять розваги й скачуть з атракціону на атракціон, від палатки до палатки, як від нірки до нірки.

Він мені підморгнув і потис плече.

– Ховрашки мають виходити звідси задоволеними, бо інакше потік відвідувачів вичахне і ми швидко вилетимо в трубу. Я вже бачив таке раніше. Усе відбувається дуже швидко. Це парк розваг, юний містере Джонс, тож пестьте ховрашків і якщо вже тягаєте за вушка, то робіть це дуже ніжно. Словом, розважайте їх.

– Добре, – сказав я… хоч і не знав, наскільки весело буде відвідувачам, коли я поліруватиму «Диявольські вагончики» – джойлендівську версію електромобілів, – чи вестиму підмітальну машину Дорогою Гінчаків після того, як ворота зачинятимуть на ніч.

– І не здумай залишити мене з носом. Ти мусиш бути тут у погоджений день і за п’ять хвилин до погодженого часу.

– Добре.

– У шоу-бізнесі є два важливі правила, малий: стеж за своїм гаманцем… і показуйся вчасно.

* * *

Коли я пройшов попід великою аркою, на якій неоновими літерами (наразі вимкненими) було написано «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ДЖОЙЛЕНДУ», і вийшов на паркувальний майданчик, де майже не було машин, то побачив Лейна Гарді, який стояв, спершись на ятку зачиненої каси, й курив сигарету, що раніше була в нього за вухом.

– Курити на території тепер заборонено, – пояснив він. – Нові правила. Містер Істербрук каже, що ми будемо першим парком в Америці, який їх запровадив, але не останнім. Отримав роботу?

– Так.

– Вітаю. Фредді просвітив тебе щодо ярмарків і мандрівних цирків?

– Щось типу того.

– Про те, щоб пестити ховрашків, казав?

– Ага.

– Фред буває діставучим дядьком, але в розважальному бізнесі він уже віддавна, все бачив по два рази, і він не помиляється. Я думаю, у тебе все вийде. Є в тобі щось таке ярмарково-карнавальне, хлопче. – Він махнув рукою на парк із його принадами, що вирізьблювалися на тлі безхмарного блакитного неба: «Громовиця», «Скажена трясучка», химерні вигини й повороти водяної гірки капітана Немо та – авжеж – «Колесо Кароліни». – Хтозна, може, цей парк – твоє майбутнє.

– Може, – сказав я, хоча вже точно знав, яким буде моє майбутнє: я писатиму романи й оповідання з тих, які публікують у «Нью-Йоркері». Я все ретельно спланував. Звісно, весілля з Венді Кіґан я теж ретельно спланував, як і те, що ми дочекаємося, коли нам стукне по тридцять, а тоді народимо пару дітлахів. Коли тобі двадцять один, життя – це карта доріг. Уже в двадцять п’ять ти підозрюєш, що тримав карту догори дриґом, у сорок тебе опановує цілковита впевненість у цьому. А на той час, коли тобі виповнюється шістдесят, повірте мені на слово, ти розумієш, що ти, бляха, заблукав.

– А Роззі Ґолд ошелешила тебе фортунівськими побрехеньками?

– Е-е…

Лейн усміхнувся.

– І нащо я питаю? Просто запам’ятай, хлопче: дев’яносто відсотків того, що вона каже, – це справді брехня. Інші десять… скажімо так: бувало, вона казала людям таке, що в них волосся ставало сторч.

– А вам? – поцікавився я. – Вам вона повідомляла щось таке, від чого волосся ставало сторч?

Він розплився в усмішці.

– Той день, коли я дозволю Роззі прочитати щось на моїй долоні, стане днем, коли я знову подамся в мандри, стану атракціоністом-посадником у «свинячому поясі» [12] . Син місіс Гарді не визнає спіритичних дощок і магічних кристалів.

12

Колективна назва місць для виступів різних виконавців у східних, південних та північно-західних регіонах США, безпечних для афро-американських музикантів, коміків та інших артистів розважального жанру в часи расової сегрегації від початку ХІХ століття до 1960-х рр.

«Ви бачите в моєму майбутньому вродливу жінку з темним волоссям?» – спитав я.

«Ні. Вона в твоєму минулому».

Гарді дивився на мене уважно.

– Що таке? Муху проковтнув?

– Та нічого, – сказав я.

– Колися, синку. Вона нагодувала тебе правдою чи туфтою? Наживо чи «Меморекс» [13] ? Скажи таткові.

– Туфтою, я впевнений. – Я глянув на годинник. – У мене автобус о п’ятій, не хочу на нього спізнитися, бо не встигну на поїзд до Бостона о сьомій.

13

Рекламне гасло компанії «Меморекс», виробника плівок для запису, з відомих телевізійних роликів 1971 року, у яких знялася Елла Фіцджеральд. У роликах співачка брала ноти, від яких тріскалося скло, і спів записували на плівку. Потім плівку відтворювали, скло так само тріскалося і звучало гасло «Наживо чи “Меморекс”?»

– Та часу ще повно. Де жити збираєшся влітку?

– Я про це якось не думав.

– Можеш дорогою на автостанцію зайти до місіс Шопло. Літній обслузі багато хто в Гевенз-Беї здає житло, але в неї найкраще. За всі ці роки вона багатьох привітних помічників прихистила. Її дім легко знайти, він у кінці Мейн-стрит на узбережжі. Велике ранчо, стіни в сірий колір пофарбовані. На ґанку висить табличка. Ти її не пропустиш, бо вона викладена з мушель, що потроху відвалюються. «ПЛЯЖНИЙ ГОТЕЛЬ МІСІС ШОПЛО». Скажи їй, що ти від мене.

– Добре, скажу. Спасибі.

– Якщо винайматимеш кімнату там, зможеш ходити сюди по пляжу й замість бензину витратиш гроші на щось корисніше. Наприклад, на танці сходиш у вихідний. Приємно починати ранок із прогулянки пляжем. Хай щастить, хлопче. Приїжджай, попрацюємо. – Він простягнув руку. Я потис і ще раз йому подякував.

Гарді заронив у мені цю думку, і я вирішив назад до містечка прогулятися пляжем. Так я зберіг би двадцять хвилин очікування на таксі, яке однаково не міг собі дозволити. Я вже був майже біля дерев’яних сходів, що вели до піску, коли мене гукнув Гарді.

– Гей, Джонсі! Хочеш знати те, про що тобі не розкаже Роззі?

– Авжеж.

– У нас є моторошний атракціон, називається «Дім жаху». Стара Розола не підходить до нього ближче, ніж на п’ятдесят ярдів. Вона терпіти не може страхіття, які там вискакують, і кімнату тортур, і записані голоси, але чого вона насправді боїться, то це примари, яка там водиться.

– Навіть так?

– Отак-от. І не лише вона. Півдесятка людей, які тут працюють, стверджують, що вони її бачили.

– Ви серйозно? – Але то було лише одне з тих риторичних запитань, які ставлять ошелешені люди. Я бачив, що він не жартує.

– Я б розповів тобі цю історію, але моя перерва скінчилася. Маю поміняти кілька струмоприймачів на «Диявольських вагончиках», а десь о третій прийдуть інспектори перевіряти «Громовицю» на предмет безпеки. Які ж вони геморойні, ці хлопці. Ти спитай у Шопло. Що стосується «Джойленду», Еммаліна Шопло знає більше за мене. Вона, можна сказати, знавець. Порівняно з нею я новачок.

– А це не розіграш? Не якась туфта, яку ви підкидаєте всім новоприбулим?

– Хіба схоже, що я жартую?

Не схоже було, однак я бачив, що йому весело. Він навіть мені підморгнув.