Країни свiту. Азія

Спроба реформування державного устрою на конституційних засадах, започаткованого Кан Ювеєм, одним іх патріотично налаштованих відомих діячів Китаю, зазнала певної поразки. За наказом колишньої імператриці Цисі, яка влаштувала державний переворот і повернула собі владу, шість представників реформаторів було страчено, інші разом з Как-Ювеєм втекли за кордон. Китайська інтелігенція зрозуміла, що їй тепер нічого не залишається, як стати на революційний шлях боротьби. Розвиток революційних подій посилило «боксерське повстання». Воно спалахнуло наприкінці 1890 року. У 1900 р. повстанці зайняли столицю Пекін, але незабаром їх було розбито за допомогою військ Німеччини, Японії, Великої Британії, США, Франції, Росії, Італії та Австро-Угорщини.

«Боксерське повстання» організувало таємне товариство, яке називалося «Кулак, піднятий в ім’я справедливості та примирення» (Іхецюань). Китайською це означає «боксер». Пізніше повстання одержало іншу назву - Іхетуань, тобто «Загін справедливості та примирення».

Повстання налякало Цисі, і вона сама зайнялася реформами, зокрема у сфері освіти. Втім, це тільки прискорило падіння імператорської влади. Студенти, яких держава направила на навчання до Японії, привозили звідти нові ідеї. У 1905 р. студенти Токіо створили Революційну лігу (Тунменхой). Її лідером був Сунь Ятсен, якого вважають батьком китайської революції. Поряд із цим імператорське оточення, яке прагнуло конституційних реформ, утворило Всекитайську конституційну асамблею, яка планувала в 1917 р. ввести у країні конституцію і парламентське правління.

Старовинна фортеця

У 1909 р., після смерті імператриці Цисі, коли імператорський трон посів малолітній Пу І, влада в країні сильно послабшала. Тому, коли 10 жовтня 1911 р. в провінції Хубей офіцери і солдати, яких підбурювали студенти, підняли повстання, воно швидко переросло в революцію. Невдовзі була утворена Китайська республіка, тимчасовим президентом якої 29 грудня 1911 р. був проголошений Сунь Ятсен. Він об’єднав партію Тунменхой і деякі дрібні партії у єдине партійне об’єднання Гоміндан. У Китаї почали діяти парламент і кабінет міністрів. У 1916 р. у Китаї почалася так звана «ера мілітаристів», під час якої кілька воєначальників боролися один з одним за владу. Безлад у державі, важке становище народу та революція в Російській імперії сприяли зростанню комуністичного руху. У червні 1921 р. в Шанхаї було створено комуністичну партію Китаю. Сунь Ятсен фактично утворив союз китайської опозиції з СРСР. Він також направив до Москви свого молодого прибічника Чан Кайші. До того ж структуру Гоміндану було перебудовано на зразок РСДРП(б). Був проголошений курс на союз Гоміндану з комуністичною партією Китаю.

До 1927 р. в Китаї тривала запекла громадянська війна між правителями окремих провінцій. Територіальна цілісність країни була відновлена лише в 1927-1928 роках. У той час найвпливовішим політичним лідером країни став Чан Кайші. Він установив контроль над Національним урядом Китаю у Кантоні і почав боротьбу за одноосібну владу. Навесні 1927 р. Чан Кайші провів чистку проти комуністів у підлеглому йому Шанхайсько-Нанкінському районі.

Натомість комуністи взялися за формування власних збройних сил. Скориставшись виступами селян, вони створили у гірських районах провінції Цзянсі Червону Армію, яка у 1930 р. почала наступ у долині Янцзи. Усі спроби гомінданівського уряду приборкати повстання не дали результатів. У 1933 р. армія Чан Кайші оточила бази комуністів у Цзянсі, але повстанці спромоглися вирватися з кільця. Звідси вони почали свій знаменитий «Великий похід» у Північно-Східний Китай, пройшли 9600 км і знайшли прихисток у провінції Шансі. На чолі походу стояв Мао Цзедун.

Владу Чан Кайші великою мірою підточила війна з Японією, яка у 1931 р. захопила Маньчжурію і створила на її території державу Маньчжоу-го. У 1937 р. Японія почала відкриту війну, спрямовану на захоплення всього Китаю. В цих умовах гомінданівці і комуністи виступили з заявою про примирення і утворили єдиний фронт опору агресорові. Втім між гомінданівцями і комуністами почалися чвари за контроль над територіями, які залишили японці. Обидві сили не спромоглися домовитися щодо майбутнього політичного устрою Китаю. Гомінданівців підтримували США, а комуністів - СРСР. 30 червня 1946 р. в країні спалахнула масштабна громадянська війна, яка закінчилася перемогою комуністів. Чан Кайші зі своїми прибічниками втік на Тайвань, а комуністи під керівництвом Мао Цзедуна 1 жовтня 1949 р. сформували в Пекіні Центральний народний уряд. Нова держава дістала назву Китайська Народна Республіка (КНР). Конституція 1954 р. проголосила її державою «народної демократії, яка керується робітничим класом». Нарешті Китай набув цілісності, але Зовнішня Монголія, що була частиною колишньої Китайської імперії, перетворилася на самостійну державу - Монгольську Народну Республіку.

Головною метою комуністичної партії Китаю (КПК) було оголошено побудову соціалізму і комунізму. Земельні ділянки, які нова влада віддала в користування селянам, дуже скоро були колективізовані. В лавах КПК проводилися «партійні чистки», тобто виключення з лав КПК осіб, які протидіяли офіційному курсу партії. Їх звинувачували в «антисуспільних буржуазних звичках».

Головним союзником Китайської Народної Республіки в перше десятиріччя її існування став Радянський Союз. СРСР допомагав сусідові, коли той у жовтні 1950 р. напав на Корею. Коли Китай у 1953 р., за прикладом «старшого брата», приступив до виконання першого п’ятирічного плану, Радянський Союз погодився допомогти у будівництві 141 китайського підприємства, а в 1954 р. надав йому кредит у 300 млн доларів. Ще 130 млн держава одержала у 1958 році.

Втім, коли в Радянському Союзі до влади прийшов М. Хрущов, за ініціативою якого було засуджено сталінський режим, китайське керівництво не сприйняло його дій. Відносини між двома країнами почали хутко погіршуватися. Мао Цзедун і його оточення заявили, що подальший економічний розвиток країни здійснюватиметься шляхом «спирання на власні сили». При цьому Китай розглядався як лідер світового революційного руху. Дипломатичні відносини з багатьма країнами були розірвані. Водночас було посилено боротьбу проти «реакційної ідеології». У серпні 1966 р. на пленумі ЦК КПК було проголошено курс на «велику культурну революцію». Для її реалізації Мао та його однодумці використали молодь. Із числа школярів старших класів і студентства були сформовані загони «червоних охоронників» (хунвейбінів), потім - «революційних бунтарів» (цзаофанів). Молодь завжди мала при собі збірки цитат із творів і висловів Мао Цзедуна - дацзибао - своєрідні молитовники. Її нацьковували на політичних і громадських діячів, діячів культури, якими була незадоволена офіційна влада. «На перевиховання» до сільської місцевості були вислані науковці, інженери, представники творчої інтелігенції. З часом політика «культурної революції» призвела до хаосу в управлінні країною і поглибила кризу в народному господарстві. З 1969 р. КПК вирішила повернутися до політики мирного співіснування з іншими країнами. У 1971 р. Китай став членом ООН. Але політична ситуація в країні не змінилася на краще. Як і раніше, під тим чи іншим приводом у Китаї проводилися політичні чистки, розквітав «культ особистості» Мао Цзедуна.

Деякі переміни у Китаї відбулися тільки після смерті комуністичного лідера, яка сталася у 1976 р. Цзян Цін, дружина Мао Цзедуна, та ще троє найближчих до нього помічників були кинуті за грати, «банда чотирьох» була звинувачена у всіх негараздах, що їх пережила країна. Відразу були зроблені кроки до покращення відносин з Японією і США. Сполучені Штати навіть погодилися з тим, що Тайвань є частиною Китаю, але застерегли уряд країни від будь-яких спроб визначати майбутнє провінції насильницькими методами.

З 1979 р. у Китаї почалися економічні реформи, ініціатором яких став відомий китайський політичний діяч Ден Сяопін. Він надав можливість розвиватися приватному бізнесу і децентралізував контроль над промисловими підприємствами. Вздовж південно-східного узбережжя Китаю були створені «особливі економічні зони», де діяли закони вільного ринку. Ці реформи виявилися дуже ефективними. Але в країні посилилася інфляція, а серед урядовців і партійної еліти значного поширення набула корупція. Все це, а також політичні зміни у переважній більшості соціалістичних країн сприяли розвиткові в Китаї демократичного руху. У 1978-1979 рр. студентство та інтелігенція об’єдналися в рух «Демократична стіна». Вони наполягали на демократизації політичного життя в країні і почали організовувати демонстрації та використовувати інші форми громадянської непокори. Наприкінці квітня 1989 р. в багатьох містах Китаю пройшли потужні демонстрації студентів, до яких приєдналися робітники. У Пекіні молодь влаштувала голодівку і понад місяць займала площу Тяньаньмінь - головний адміністративно-політичний центр Пекіна. Щоб придушити протести, 4 червня 1989 р. за наказом Ден Сяопіна та його оточення армія і поліція знищили більшість демонстрантів.

Один з нових районів Пекіна

Відтоді в Китаї триває послідовне проведення економічних реформ, спрямованих на лібералізацію економіки, проте жорстко стримуються будь-які демократичні перетворення у сфері політики та ідеології. Серйозними проблемами залишаються корупція, високий рівень безробіття тощо. Втім, становище в Китаї характеризується як стабільне. Триває розвиток економіки.

Сучасна Китайська Народна Республіка, згідно з чинною конституцією 1982 р., проголосила себе як «соціалістичну державу демократичної диктатури, керовану робітничим класом і засновану на союзі робітників та селян». Її вищим органом державної влади є Всекитайські збори народних представників (ВЗНП), які переобираються кожні 5 років. Постійно діючим органом цих зборів вважається Постійний комітет ВЗНП. Саме він здійснює законодавчу владу в країні. Всекитайські збори обирають Голову КНР, який представляє державу на міжнародній арені. Його повноваження не перевищують терміну дії щойно обраних Всекитайських зборів. Утім, він не може бути на цій посаді більше, ніж два терміни поспіль.

За виробництвом значної кількості сільськогосподарських продуктів та культур (м’яса, яєць, цукру, бавовни, чаю та ін.) Китай посідає перше місце у світі. Втім, 35 млн китайців досі злидарюють, а 150 млн є неписьменними.

Виконавчою владою держави є Державна Рада КНР, яку очолює прем’єр-міністр. Його кандидатуру подає Голова КНР, а затверджують ВЗНП. Повноваження прем’єр-міністра теж обмежені десятиліттям.

Уся величезна територія Китаю поділена на 22 провінції, 5 автономних районів і 4 муніципалітети (маються на увазі міста центрального підпорядкування - Пекін, Шанхай, Тяньцзінь та Чунцін). У 1997 р. до них додався особливий адміністративний район Сянган, більш відомий за назвою Гонконг. Крім цього, існує велика кількість адміністративних одиниць другого та третього рівнів: округи, автономні округи, аймаки, повіти, автономні повіти, ходуни, автономні ходуни тощо. Органами державної влади у цих адміністративних одиницях є місцеві збори народних представників і народні уряди.