Крах чорних гномів

Вони пили густий лікер, і Карл після другої чарки удав, що сп’янів. Хільду раптом наче прорвало, хміль ударив їй в голову. Певно, дівчина забула, для чого все це, — налила собі півсклянки і випила за одним духом. Підперла руками підборіддя і втупилась у Карла синіми очима. Нараз знову заплакала.

— Ненавиджу!.. — погрозила кулаком чи то Карлові, чи то комусь іншому і розтерла сльози на щоках. — Усіх вас ненавиджу!..

— Чому ж усіх? — не втримався від іронії Кремер.

Хільда осмислено подивилась на нього.

— Що буде з нами? — запитала. — Руді дивиться на все так легковажно, а в мене голова розламується.

“Бідний, легковажний Руді!” — подумав Кремер, згадавши, як Рехан учора розпитував його про американця.

— Рудольф — офіцер СС, і йому буде не так-то й просто виплутатися, — роздумливо мовила Хільда.

Карл мовчав. Дівчина спритно запудрила сліди сліз на щоках.

— Скажіть хоча б щось… — грайливо округлила губи. Кремерові хотілося сміятися, та він загасив посмішку.

— Фройляйн Хільда Браун поки що не дружина оберштурмфюрера СС Рудольфа Рехана, — одповів серйозно. — І все залежить від вас, чарівна Хільдо…

— Вам легко казати, — зітхнула дівчина, — у вас така наречена і такі перспективи…

— Що перспективи!.. — махнув Кремер рукою. Сказав і зиркнув скоса, яке справив враження. — Перспективи сидіти в золотій клітці!

Хільда зраділа, але не подала вигляду, лише схилилась над столом і пересмикнула плечима так, що кнопки на халаті порозліталися, оголивши плече. Удала, що не помітила цього, різко присунулась до Карла, обняла.

— Бідненький мій, — гаряче дихнула в щоку, — від цієї Ернестіни справді можна збожеволіти!..

Карл залишився в Хільди до третьої. Не згадував про справи, дівчина сама нагадала про них на початку четвертої. Коли Кремер уже взявся за ручку дверей, запитала:

— Ти не забудеш про мене?..

Лежала на тахті з розкуйовдженою зачіскою, в пом’ятому халаті.

— Звичайно, — відповів Карл. — Завтра ти матимеш на двадцять тисяч брильянтів.

У Хільди сіпнулась губа, та стрималась. Подивилася з ніжністю.

— Ти привезеш їх сам? — не то попросила, не то наказала. — Завтра ввечері…

— Я подзвоню, — ухильно відповів Кремер. Не звертаючи уваги на сердите буркотіння служниці, вискочив на вулицю і, не надягаючи плаща, побіг під дощем до машини.

Стартер загарчав, але мотор не заводився. Карл потяг за ручку дросельної заслінки — автомобіль немов заворожили. Під дощем не хотілося копирсатись у моторі, та що вдієш — підняв комір і вже відчинив дверцята — раптом стукнув себе кулаком по лобі, вилаявся крізь зуби. Адже ж вони з Хільдою були в кімнаті, вікна якої виходять у сад, і за цей час можна не лише зіпсувати щось у машині, а й поміняти двигун. Певно, Хільда зараз дивиться на нього з-за штори і сміється. Кремер мимоволі глянув на вікна, та нікого не побачив.

Довелося чимчикувати до найближчого перехрестя, аби перехопити якогось шофера, — з Карловим досвідом годі й думати знайти несправність. Навіть старий водій чаклував над “опелем” з півгодини, поки знайшов, у чому заковика. Перетерся дріт у трамбльорі — чорта з два доведеш, що його оголили навмисне…

Дощ ущух, і їхати було приємно. Кремер гнав машину швидко, зрізаючи повороти так, що рипіла гума. Нетерпеливилось дізнатися, чи все вдалося Дузеншенові.

Фон Вайганг працював у своєму кабінеті. Побачивши Кремера, зробив пісне обличчя.

— Ми пригріли на грудях змію, — не втримався, аби не зіграти, — Рехан учинив опір, і, — розвів руками, — нічого не залишалося, як пристрелити його…

— Американець? — коротко запитав Карл.

— Відразу дав газу і втік.

— Рехан розмовляв з ним?

Це найбільше цікавило Кремера. Адже Руді міг повідомити американців, ким є насправді уповноважений групенфюрера.

— Мої люди слідкували за Дузеншеном, — розсміявся фон Вайганг. — Невже ви думаєте, що можна було покластися лише на шарфюрера? Та хлопець виявився спритним. Він пустив у Рехана дві кулі, перш ніж той зміг розкрити рота. Вже сьогодні ввечері Управління імперської безпеки знатиме про зраду оберштурмфюрера. Втім, — посуворішав, — зараз їм не до того…

Карл співчутливо похитав головою.

— Російські армади на підступах до столиці…

Фон Вайганг кивнув на карту:

— Армії генерала Конєва почали штурм Берліна. Не виключена можливість, що вони повернуть і на південь. Нам слід поспішати, мій хлопчику!

— Так… — роздумливо протяг Кремер. — Але ж дивізії Венка пробиваються на схід. Генерал Венк має достатньо сил, аби не тільки зупинити росіян, але й розбити Конєва.

— Ти це чув по радіо чи вичитав у газеті? — примружився групенфюрер. — Отут і тут, — тицьнув пальцем у невеличкі населені пункти на карті, — ми маємо три дивізії. А тут — ще чотири. Звідси можлива танкова атака.

Кремер не відривав очей від карти.

— Основні сили зосереджені тут, — Відполірований ніготь фон Вайганга зупинився на маленькій цяточці. “Герліц”, — прочитав Карл. — Вважаю, що, на кращий випадок, ми лише трохи відстрочимо кінець. Зв’язок з Берліном ось-ось перерветься. Отже, — підвищив голос, — нам слід уже готуватися до гм… евакуації. Я розпорядився поставити у дворі п’ять грузовиків. їх обслуговуватимуть віддані мені люди. Тепер дивись, — групенфюрер знову повернувся до карти. — Оця дорога йде через гори. Вона виведе до американців.

Кремер стривожився — це зовсім не входило в його плани.

— Але ж, — почав здалеку, — цей район повністю контролюється нашими військами. Не забувайте про групу армій “Центр” генерал-фельдмаршала Шернера.

— Будучи Шернером, я б відкрив фронт американцям. — Фон Вайганг невдоволено засопів, наче фельдмаршал скривдив його особисто. — Наші військові іноді не відчувають політичної перспективи…

— На жаль, це не залежить од вас, — мовив Кремер нахабно. Інтуїція підказувала йому, що саме так і слід зараз розмовляти з групенфюрером. — Фронт може стабілізуватись, і ми потрапимо в незручне становище. Як би швидко не наступали генерали, ми завжди встигнемо випередити їх принаймні на два — три дні.

— Так, так… — Фон Вайганг уточнив: — То грузовики стоятимуть під флігелем. Прослідкуйте, аби все було упаковане і підготовлене до евакуації. Шарфюрер Дузеншен допомагатиме вам. Я зроблю відповідні розпорядження. До речі, — затурбувався, — цей інцидент з Реханом не злякає Хокінса?

— Хокінс не такий дурний, аби совати голову в зашморг… Він сидить у Парижі чи Швейцарії, але вже завтра знатиме про те, що сталося в нас. Його помічник зв’яжеться зі мною, і я заспокою його.