Крах чорних гномів

Карл озирнувся на Ернестіну і навіть у мерехтливому світлі од пожежі побачив, як розширились у неї од жаху зіниці. На роздуми не було часу, за кілька кроків позаду палав будинок, і туди вже не було шляху. Вперед!

Може, він і вимовив це слово, та Ернестіна або не почула, або не послухалась. Висмикнула руку і безвільно сіла просто на бруківку. Затулила долонями обличчя, підняла плечі, негарні плечі, гостроту яких не приховувало навіть хутро шубки.

— Швидше! — загорлав Карл у нестямі. — Скажена, тут — смерть!

Ерні не ворухнулась, закам’яніла. Карл озирнувся, мов шукав допомоги. Враз підняв дівчину, майже не відчувши ваги, побіг просто туди, де клубочився пил від заваленої стіни. Певно, йому пощастило, бо не спіткнувся, лише розідрав рукав пальта, зачепившись за сталевий прут залізобетонного перекриття.

Потім бігли бруківкою, намагаючись триматись подалі від кам’яних велетнів. Коли добігли до перших дерев, гахнуло зовсім поруч — Карлові здалося: земля вислизнула з-під ніг і він летить у безодню. Обличчя обпекло гарячою хвилею — і тиша, і спокій…

Карл поворухнувся. Наче живий, руки та ноги цілі, і ніщо не болить. Підняв голову, і перше, що побачив, — великі злякані очі Ернестіни. Дівчина погладила його по щоці і раптом заплакала.

— Чого ти? — не зрозумів Кремер.

— Живий…

— Звичайно, живий…

— А мені здалося… — Ерні не договорила, та Кремерові нічого й не треба було пояснювати. Душевний порух дівчини розчулив його, зробилось боляче, що вимушений грати не дуже-то й привабливу роль. “Треба врятувати її за будь-яку ціну”, — вирішив. Одразу підвівся й огледівся. За кілька десятків метрів палав будинок, освітлюючи темні стовбури дерев, а з вулиці до парку бігли люди. їх маленькі постаті на мінливому червоному тлі здавалися жалюгідними; люди нагадували мурах, які безладно метушаться навколо розворушеного мурашника, не знаючи, що сталося і що слід робити. Раптом перед цими маленькими постатями виріс вогняний вихор — він розкидав людей, з коренем вирвав величезне дерево, яке повалилося на чавунну балюстраду.

Карла знов кинуло на землю, але тепер він не втратив свідомості. Лежав на голій землі, не відчуваючи холоду. Зрештою, куди ще бігти?

Ернестіна принишкла поруч, накривши голову маленькою сумочкою, і Карлові чомусь стало смішно: сумочка не захистила б від удару кулаком. Дівчина підібгала ноги. Лише тепер Кремер помітив, що вона загубила одну туфлю, панчохи порвалися. Хутро шубки обгоріло й згорнулося — Ернестіна нагадувала нещасну бездомну кішку.

Кремер зняв шарф, обгорнув босу ногу дівчини. Лише тепер згадав, що в середині парку є відкрите місце з фонтаном. Води там нема, басейн викопаний у землі — він може стати непоганим укриттям — хіба що бомба впаде зовсім поруч.

Вони вже добігали до басейну, коли позаду, за кілька метрів, щось важко гупнуло об землю. Карл штовхнув, дівчину, вона покотилася на цементне дно басейну, і Кремер, падаючи за нею, встиг помітити, як Ерні знову схопилась за голову.

Минула секунда… дві… три… А може, він просто не почув вибуху? Карл ущипнув себе за руку. Боляче. “А-а… — здогадався, — вона не вибухнула…”

Відчуття того, що поруч лежить, можливо, бомба уповільненої дії, не злякало Карла. Певно, тепер його ніщо не злякало б: гострота сприйняття притупилась — Карл лише присунувся ближче до стінки басейну, подумавши, що в разі вибуху хвиля пройде над ними…

Ерні уткнулась обличчям йому в груди і дрібно-дрібно тремтіла. Кремер погладив її по розпатланій голові; ця ласка трохи заспокоїла дівчину.

…Бомбардування закінчилося десь перед світанком; припинили стрілянину зенітки, і небо вже не розколювало гудіння потужних моторів. Карл обережно висунув голову з укриття: весь час пам’ятав про бомбу, що не вибухнула й лежала поруч, — безглуздо було б загинути саме тепер.

Місто палало. Палало всюди — біля входу до парку Карл не помітив жодного цілого будинку. З вікон ресторану, де. вони колись обідали з Реханом, виривались червоні язики, і Кремер подумав, що непогано було б хоч трохи зігрітись. Ноги замерзли так, що не відчував пальців, а Ернестіна цокотіла зубами. Карл допоміг дівчині підвестись.

— Тепер швидше! — наказав. — Бо та клята бомба…

Ернестіну не треба було підганяти, та ноги не несли її. Карл підставив дівчині плече і потяг її, перебираючись через повалені дерева.

Біля виходу з парку було жарко. Ерні сперлася спиною на чавунну огорожу і простягла до вогню задубілі пальці. Затуляла ліктями обличчя від жару, та руки все не відходили. Почало займатися хутро шубки, а пальці на ногах ще не слухались.

Карл дивився, як тягнеться до вогню дівчина, і думав — коли б він був художником, намалював би велике полотно: палає місто, руйнуються цілі квартали, вогонь сягає темного неба, а дівчина простягає до цього пекельного вогнища задубілі руки.

Не можна було й думати пройти вулицями палаючого міста, і Кремер прийняв рішення пробиратись до Ельби — в одному місці лише кілька кварталів відділяли парк від набережної. Берегом річки Карл розраховував спуститись униз до околиці, звідки не так уже й далеко було до вілли фон Вайганга.

На березі до них приєднались ще кілька обірваних, обпалених, брудних людей, і разом вони дісталися до передмістя. Тут усі виходи перекривали есесівські патрулі. Карл сказав офіцерові кілька слів, і той надав у їхнє розпорядження свою машину.

…У віллі ніхто не спав. Карла та Ернестіну зустріли у вестибюлі. Сюди вийшов навіть фон Вайганг. Побачивши, як просвітліло його обличчя, Кремер упевнивсь: групенфюрер по-справжньому тривожився за нього. І лише Руді Рехан, як не намагався зобразити радість, розчаровано кривився. Кремер ніколи не розраховував на дружні почуття оберштурмфюрера, але, побачивши, як той кліпає очима і нервово потирає руки, зрозумів, що Руді зараз готовий до будь-якої підлоти і скористається з найменшої нагоди, аби позбутися Карла Кремера.

Рехан то бурмосився на Карла, то був вкрай улесливий. Кремерові набридло це, і він вирішив поставити оберштурмфюрера на місце. Випадок допоміг: Руді приховав від Карла папери, які передала фон Вайгангові одна з машинобудівних фірм.

Кремер перестрів Рехана в алеї чорних гномів. Руді неохоче підійшов до нього, явно не бажаючи давати будь-які пояснення. Карл передбачав це і сказав без церемоній:

— Мені набридли ваші гримаси, Руді. Вас більш влаштувала б моя смерть, та я живий, і вам доведеться рахуватися з цим беззаперечним фактом.

— Що вам стукнуло в голову? — зробив спробу образитись Рехан. — Ми працюємо в контакті, і я завжди інформую вас…

— А папери фірми Ліндера?

Вузьке обличчя Рехана зжовкло.

— Звідки ви дізнались про них?

— Це — не ваша справа. Я слідкую за кожним вашим кроком і колись зверну вам шию.

Руді закліпав очима. Сів на лавку, рішуче поплескав по мокрих дошках поруч себе.

— Нам треба поговорити, Карле.

— Я ніколи не відмовлявся від спасенних розмов, — одповів Кремер, але не сів. — То що ви хотіли мені сказати?