Крилаті слова

Тіткина дочка, дівка Маруся, стоїть, схилившись на стіл, зажурилась, а малий хлопчик, Матвійко, що був у своєї мами дуже мазаний,- тому байдуже, жирує на подушках та вигукує, аж у вухах лящить.

Кілька разів йому казали:

– Не пустуй, Матвійку, бо в мами головка болить!

Матвійко й вухом не веде.

– Годі, Матвійку,- вже кажуть йому з серцем,- бо як будеш жартувати, то мама вмре.

– То що? Хай умирають,- озивається Матвійко.

– А як же будеш жити без мами: хто тобі випере сорочку, їсти наварить?

– Ми собі другу купимо.

Тоді друга жінка, та, що доглядала недужої, зітхнула, похитала головою та й каже:

– Ні, сину, не купиш: немає тих яток, щоб продавали рідних маток.

– І на базарі немає?

– Немає, сину.

– І на ярмарку?

– І на базарі, і на ярмарку, і на всьому світі не знайдеш рідної мами, як цю втеряєш.

Почувши цеє, дочка Маруся припала головою до столу й почала гірко плакати.

Примовк і Матвійко, задумався, а далі підійшов до матері, дав того бублика, що дали йому за гостинця:

– Нате, мамо, та не вмирайте.

Недужа мати звела на нього стражденні очі і ніби осміхнулась.

ДОБРІ ОЧІ

На нашому кутку був хлопець Архип. З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий.

Пішов той Архип до своєї бабусі - кликати в гості, а бабусі вдома нема. Він тоді знайшов ключа, одімкиув комору, нагибав у скрині глечик із медом і впорав його мало не ввесь. На другий день бабуся зустріла його серед вулиці, питає:

– Нащо ти, Архипе, виїв мій мед?

– Їй-богу, я не їв! Їй-богу, я не їв!
– божиться Архип, а в самого очі так і бігають то сюди, то туди.

– Хоч би ж ти не божився вже даром,- каже йому бабуся,- дивись, он у тебе й досі рукава в меду.

Архип зирк: справді, рукава його вимазані медом. Нема вже чого йому казати, то він стоїть мовчки та тільки очима лупає.

– Оце й не сором тобі у вічі мені дивитись?
– соромить його бабуся.

А старий Кутувенко городив лісу коло свого двору, чує те та й каже:

– Добрі очі все перелупають.

Побіг після того Архип на майдан, знайшов хлопців, хвалиться:

– От у мене очі, так очі. Все перелупають!

Хлопці, почувши теє, та в регіт:

– То ж на злодія тільки кажуть так, дурний ти. То ж так із злодія сміються.

ДАЛЕКА РОЗЛУКА

Наш дядько Микита виїздив на поселення кудись аж на Зелений Клин. Виряджати його зібрався увесь рід. Ходили й ми прощатися - всі: великі й малі. Коли прощалися, дядько казав:

– Оце дивіться, діти, на вашого дядька, надивляйтеся, бо вже, мабуть, більш не побачите ніколи.

Його почали розважати:

– Гора з горою не зіходиться, а людина з людиною зійдеться.

Я був замітливий: почув теє та й питаюся у мами:

– Нащо вони ото так кажуть?

– Так, сину, годиться казати, коли далека розлука.

Я того не забув і колись упалив таке.

Одного ранку, тільки-тільки вставши з постелі, я шмат хліба в руки та й тягну з хати.

– Куди це ти летиш спозаранку?
– кажуть мені мама.- Це як майнеш з дому, то й до вечора тебе не побачиш.

А я на порозі:

– Не журіться, мамо, гора з горою не зіходиться...

СИРІТСЬКЕ СОНЦЕ

Поніс я колись сокиру до нашої сусідки, що осталась того року з малими дітьми вдовою,- кригу треба було їй коло криниці обрубати. Увіходжу в хату - сидить на лавці якась жінка, а сусідки немає, у льох пішла по картоплю. Сів і я на лавці, дожидаюсь.

В хаті холодно: вікна понамерзали, стіни змокріли, з рота йде пара. Двоє менших дітей - Катруся й Гриць - сидять в одних сорочечках на полу. Од холоду аж посиніли, мох на їх устав, а зуби аж бринять. Понапинали вони сорочки на колінця, позгиналися, боязко в щось граються. Прислухаюсь: одно заплющить очі, підійме головку, а друге питається:

– А тепер що ти бачиш?

– Бачу квітки, а по квітках літають метелики, рожеві, сині, золотенькі.

– Тепер - я! Тепер - я!
– перебиває першого друге. Далі також заплющує очі і підводить головку вгору.

– А я бачу літо, ростуть яблучка рясно-рясно, та такі червоні, та солодкі-солодкі...

– Тепер тобі тепло?
– питається більшеньке.

– Те-епленько...- одказує друге, а само аж цокотить зубами.

А та жінка, що сиділа на лавці, зітхнула, повернулась до мене та й каже:

– Ой леле! Правду ото кажуть: сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється...

ЖАЛЬ

Прийшла на село звістка з війська - вдовиного сина на війні вбито. І малі, й великі ходили до вдови слухати того листа. Казали, що той лист прийшов з полку та й так його хороше там склали, що всякий плаче, коли його слухає. Побіг і я з хлопцями.

В хаті на лаві вряд, сиділи сусіди, мовчали. На полу заплакана вдова Власиха підперлась рукою. Лист лежав розгорнутий на столі. Читав усякий, хто вмів читати.

Збились ми гуртом коло стола, потихеньку читаємо.

– Читайте, хлопці, голосно,- прохали нас люди. Ми почали читати уголос.

Тільки почали читати, зразу виявилось, що лист писали товариші вдовиного сина. «Скиньмося, браття, по копійці та пошлемо лист до матері про її сина, про Івана»,- такими словами починався той лист. Далі товариші писали про те, де його було вбито, як його ховали, як йому музики до гробу грали. Наостач була приписана якась пісенька, що здалася мені за весільну. До чого вона тут, я не знав.

Приходжу додому. Мама шиють сорочку, а бабуня мичку мичуть. Розказав я їм все, що в тому листі було написано, а кінця ніяк не пригадаю.

– Спершу писали,- кажу,- що його вбито, а вкінці про якесь весілля написали.

– Про яке весілля?
– дивуються мама.- Ти щось не вчитав гаразд, сину.

– Ні, добре вчитав, пишуть про весілля,- завіряю.

А бабуся з припічка:

– Я ж уже знаю, яке то весілля. Може, отаке - ось послухайте...

Бабуня поклала гребінку, обтерла губи та й далі чи то заспівала, чи заголосила жалібно-жалібно, що ніби аж пече: