Крилаті слова

Дядя засміявся.

– Буває й так,- каже він,- тільки у цій пісні не про таку дівчину співають.- Далі повернувся до неї, починає розповідати: - Це, може, так було. Ішли двоє дорогою, дивляться - щось червоніє в лузі.

Один каже:

«Це калина спіє».

А другий каже:

«Коли ж це вона тут виросла? Це, мабуть, щось інше».

Підійшли ближче, придивилися, аж то дівчина така гуляла там: рум’яна та гарна - ну, зовсім як калина.

З того часу, тільки де виросте дівчина хороша та рум’яна, то про неї й кажуть: «Та дівчина, як калина».

– А то ще кажуть: «Дівчина, як повная рожа»,- пригадала Таня.

– Кажуть і так - різно, що кому личить.

– А мені що личить?
– жартуючи, спитала Таня.

– Тобі?
– подивився дядько на неї, а вона така повненька та кругленька.- А на тебе скажуть: дівчина, як качанчик...

Сказав дядя і сам засміявся.

СОН

Сон кучерявий, пелехатий, легусінький, як пух...

Мені і досі здається, що його бачив очима.

Це було вночі, коли всі в хаті спали. Я був тоді невеликий хлопчик, а наш Петько ще лежав у колисці. На той час він нездужав. Ніч була ясна й видна, тихая. Чогось я пробудився серед ночі та й не сплю, впало мені в вічі, що поверх мене на рядні якогось гілля понакидано. А то - тінь од ясеня, що росте в нашому городчику під вікном. Чудно мені чогось. Озирнешся по хаті - хата ніби не наша: не наша, та й годі, хоч буди тата або маму. Аж ось у колисці заквилила зо сну дитина. Дитина заплакала, і зараз же за тим мамина невсипуща рука загойдала в темряві колиску. Мені зразу здалося, ніби темрява в хаті розсунулась, стало радісно і спокійно: мама в хаті, то й хата мусить бути наша. Дитина не втихала, дедалі плакала все дужче й дужче.

Тоді мама якось чудно кашлянула, ніби орган серед ночі забринів, і заспівали. Дивний мені здається і той серед ночі голос, і той тихий спів. Я нишком зводжу трохи голову, вслухаюся. Мама розповідають стиха:

Ой ходить сон по вулиці У біленькій кошуленці, Тиняється, хитається, До хатоньки питається...

Мені аж жарко стало, і я прожогом схопився з постелі. Мені здалося, що справді хтось у білому тиняється коло нашої хати.

– Ти чому не спиш?
– голосніше обізвалася до мене мама.

А я до них тихесенько, ще й пучкою показую:

– Я піду побачу.

– Кого побачиш?

– Того хлопчика.

– Якого, сину?

– А що в біленькій кощуленці...

Мама трохи помовчала, а далі я почув уже не той ночний, потаємний голос, а такий, як завжди буває вдень:

– Лягай, дурнику, спи! Хто тепер поночі буде ходити?

Мені здалося, що мама не хочуть мені, більшому, того сказати, що нишком розповідають маленькому Петрусеві.

– Та то ж тільки так співають про сон малим дітям, а ти великий та й повірив. Лягай, кажу, та й спи!
– велять мені мама.

Я послухався, ліг. Мама перестала співати. Коли згодом, коли я вже почав дрімати, знову заграло, тільки вже так тихенько, мов десь далеко-далеко, в сопілку:

Ой ходить сон коло вікон, А дрімота коло плота.

Під вікном, де росли у нас квіти, здалося, зашелестіло щось. Ніби аж у шибку постукало. Я притаївся, дослухаюсь. Але той спів лише од мене все далі й далі, а надо мною ніби стиха шумить тільки дерево рясне. Дерево шумить, а мене вода несе та все поміж зеленими лісами... А там усякі квітки процвітають: блакитні, жовтогарячі, червоні, спершу маленькі, а далі все більші й більші. Я вже все забуваю, тільки на квітки дивлюся.

Відразу ніби струна увірвалась, і знову посунула звідкілясь темрява. Прокидаюсь: «Що це?» В хаті тихо - мовчить дитина, не співають мама. Я хочу повернутись - аж хтось держить, борюсь - не пускає. Ні голосу подати, ні очей розплющити. І тоді, коли я став засинати, здалося, що швидко й без усякого рипу одчинилися двері, а звідти, з темряви ніби біла хмаринка плине... Ближче: у білій льолі хлопчик. Очі йому заплющені, руці розставлені, кучері, мов із льону. Ступає полегусіньку-полегусіньку, мов боїться на що-небудь спіткнутися. Хитається, водить руками, полапки наближається до колиски, тихо, як пух.

Хтось знишка шепнув мені:

– Це сон...

Пробудився тільки тоді, як припекло сонце. У нас уже всі давно повставали. Протираю очі, а тато питають, мене:

– Ну, то якого ти хлопчика бачив уночі?

«Як це вони знають?» - попершу я здивувався.

Коли бачу - коло печі осміхаються мама. Десь уже всім розказали, що було вночі.

ЧАРІВНА КНИЖКА

Дечого багато забулося з того часу, а про те, як уперше завітав у нашу хату отой селюк, що його намальовано в кожусі та в шапці, про те пам’ятаю й тепер.

Вечір. Зайшло якесь свято. Батько за столом читають з книжки «житіє». Обік їх, склавши руки на грудях, сидять на лавці за день наморені мати. Не слухають - своє щось думають. Тихо-тихо хлюпоще водою коло печі сестра - косу миє. А нас троє малих хлопців - на печі - поринули в казки, аж вуха горять.

...Гудуть по хаті нудьгою дрімотні з святого письма слова, а на печі казки, аж шумлять:

Бур-ку-ку, сестро моя, Бур-ку-ку-ку - вийди сюда, Бур-ку-ку-ку - щось тобі дам, Бур-ку-ку-ку - на, заховай.

Коли це - рип двері - озивається в хату щось чуже. Ми - голови на комина, придивляємось.

Сива шапка набакир, керея наопашку, в одній руці суко-ватий ціпок, у другій - в синіх палітурках книжка. Струшує з себе мряку. Неясно горіло в нашій хаті світло - ніхто зразу не впізнав. Тільки ж розслухали мову, так усі в один голос і загомоніли:

– Хома! Хома приїхав.

Кидаємо недоказану казку,- з печі.

Хома - наш брат у перших, високий, стрункий парубок, що служив в економії десь під Миргородом.

Веселий Хома, співучий та балакучий, що завжди, як прибуде в гості, то відразу і в хаті повиднішає.

Так і тепер: тільки Хома на поріг - всі ті святі дрімоти, як вітром, із усіх звіяло.

Батько - «житіє» набік, сам із-за столу, радий-радий:

– А-а, Хома Аксентович!..

Мати, сестра заметушились:

– Проходь, Хомо! Сідай, Хомо! Розказуй, Хомо!

Незабаром хата ніби голосніша стала.

Нас, малих, знову на піч загнали - долівка холодна, а ми босі, то щоб не достали кашлю. Сідаємо ми, як і сиділи, спинами до комина, поганяємо далі: