Кришталеві дороги

Сергій побачив учителя ще здалеку — той порався в садочку біля хати. Змінився старий, дуже змінився! Схуд. Волосся — біле-білісіньке. А очі й досі блакитні, спокійні, мудрі.

Помітивши Сергія, пішов назустріч йому з розкритими обіймами.

— Приїхав, шибенику?! Сумління загризло, так?

— Ой, Олександре Макаровичу, десять літ гризло, а я йому про одне: “Справи! Справи!” Познайомтесь, прошу: гість з Америки, доктор Курт Гешке. Захотів на власні очі пересвідчитись, що наша Ліщинівка справді найкраща в світі.

— Та звичайно ж! — підхопив старий жартівливо. — А коли так, то прошу до господи: там у мене є пляшечка еліксиру, який ще дужче загострює відчуття прекрасного!

Сергій нишком поглядав на німця. Видно було, що тому сподобався старий — до таких симпатичних людей мимохіть відчуваєш довіру.

— Оце сам порядкую, — сказав старий, лаштуючи на стіл. — Жінка до онуки поїхала. Отож не лайте, що погано частуватиму.

Звичайно ж, він прибіднявся, бо наставляв стільки наїдків та напоїв, що вистачило б на справжній бенкет.

Спочатку гомоніли про се про те, — німецькою мовою, звісно, хоч Сергієві часом доводилося перекладати. А потім він поступово перевів розмову на німецьку окупацію.

Учитель, певно, догадався, що це за гість у нього в хаті, тому говорив аж надто стримано, уникаючи гострих визначень. Але він переказував факти, які були красномовні самою своєю суттю.

Власне кажучи, і Сергій оце вперше почув повну розповідь про страшні злочини гітлерівців у Ліщинівці: люди не любили згадувати часи окупації, щоб навіть думкою не повертатися до того страхіття, а в його дитячій пам’яті не збереглися деталі і не лишилося цілісної картини тих днів. І ось тепер йому аж мурашки по спині повзли: виявилося, що окупанти за три роки свого панування повісили й розстріляли сорок дев’ять чоловіків і жінок, при відступі живцем спалили дев’ятнадцятеро в’язнів, посікли з кулеметів та розчавили гусеницями танків усіх мешканців хутірця Вільшанка, — головним чином, дітей та старих, — висадили в повітря школу, лікарню і клуб, підпалили Ліщинівку з чотирьох боків.

— А ви не пам’ятаєте часом прізвища першого німецького коменданта? — запитав Сергій, коли вчитель закінчив свою сумну розповідь.

— Як не пам’ятати! Він панував тут цілий рік!.. — старий зиркнув на німця, схилив очі. — Якщо вас цікавить той період, можна зазирнути до нашого шкільного історичного музею.

Сергій бачив: доктор Гешке пополотнів, міцно стиснув щелепи. Зрозумів, звичайно, що на приємну звістку чекати не випадає.

— То, може, якось іншим разом? — Альошин дав німцеві можливість відступити.

— Ні, ні, це дуже цікаво! — сказав той уперто. — Покажіть нам, прошу.

І дорогою не промовили й слова один до одного, і до великого шкільного залу зайшли мовчки. “Краще один раз побачити, аніж сто разів почути”. А тут було на що поглянути. Ще півстоліття тому, посівши місце директора Ліщинівської, — тоді ще семирічної, — школи, Олександр Макарович Молодожон заснував історико-краєзнавчий шкільний музей. Під час гітлерівської окупації було знищено й пограбовано найцінніше з раритетних знахідок сивої давнини. Та зате й розділ сучасності поповнився унікальними експонатами: на стендах, стелажах, вітринах можна було побачити все, починаючи з оригіналів цілком таємних наказів гітлерівських генералів і кінчаючи пробитими кулями комсомольськими квитками. На одному з чільних місць висів наказ військового коменданта містечка Ліщинівки обер-лейтенанта Рудольфа Гешке. Всі дванадцять пунктів наказу кінчалися загрозою смертної кари тому, хто їх не виконає.

Блідий доктор Гешке довго не зводив очей з цього бляклого від часу папірця. Потім смикнувся праворуч, до фотографії сцени публічної страти.

На передньому плані, поруч ката в формі українського поліцая, стояв обер-лейтенант Рудольф Гешке.

— Не може бути! — вражено прошепотів німець.

Сергій з учителем перезирнулися. Старий скорботно похитав головою.

А німець, уже не приховуючи свого хвилювання, перебігав від фотографії до фотографії. Майже на кожній із них був зображений його батько, подеколи навіть з пістолетом у руках, — німці дуже люблять фотографуватись.

— Господи, але ж сам він нікого не розстрілював?! — німець глянув на старого мало не з благанням. А той замість відповіді зітхнув і схилив очі.

— Розумію… Розумію… Скажіть, а ви не чули такого прізвища: “Фріц Бітнер”?

— Не пам’ятаю, гер доктор. Адже це було так давно.

— А Тшеботарьоф?

— Теж, здається, ні. А чого вони вас цікавлять?

— Професор Чоботарьов тут загинув, — втрутився Сергій. — Його розстріляв на околиці Ліщинівки обер-ефрейтор Фріц Бітнер.

— Дивно! — знизав плечима старий. — Не чув про таке. А хто він був, отой професор?

— Видатний фахівець скловарної справи. З Києва.

— Так це, може, той, що збирався на мій виклик приїхати сюди, щоб дослідити скло з нашої “кришталевої дороги”? — пожвавішав старий. — Та тільки не приїхав він, бо почалась війна… А який був з виду той професор?

— Нестарий, бородатий, у мужицькому вбранні, — сказав німець, що пильно прислухався до діалога. — Не зустрічали такого?

— Майже всі партизани були такі, гер доктор. А прізвищ тоді не питали.

— Якщо хочете, гер доктор, ми поцікавимося ще в когось. Може, натрапимо на людину, яка була зв’язана з партизанами безпосередньо.

— Не варто, гер Альйошін. Я хотів би якнайшвидше повернутися до Києва.

— Прошу.

Доктор Гешке замкнувся в собі і за весь час дороги назад не промовив і слова. Тільки прощаючись з Альошиним, запитав:

— Скажіть, а чи не могли б ви справді розшукати слідів обер-єфрейтора Фріца Бітнера?

— А чому ж? Спробую! — відповів Сергій. Він не відчував зловтіхи з приводу того, що цьому німцеві зараз так зло на душі, але мимохідь подумав, що нащадкам часом не гріх замислитися над вчинками своїх батьків. Для науки.

РОЗДІЛ X НИТОЧКА ДО КЛУБОЧКА

Цілком можливо, що навіть коли б не було тієї знаменної зустрічі, Віктор Марчєнко все одно незабаром схаменувся б, зрозумів, що треба негайно і круто змінити спосіб життя, бо інакше скотишся у провалля, звідки вороття нема. Йому був потрібен тільки енергійний збудник, який прискорив би внутрішній процес боротьби за становлення, та зразок для наслідування. А людина, яка несподіваним чином трапилася на життєвому шляху хлопчини, повністю відповідала його хай ще невиразному, та все ж ідеалові. Вже навіть буденність фаху — силікатна цегла! — не бентежила Вітю після розповіді інженера про кришталеву дорогу Івана Чумака: хлопець уперше поглянув на речі, не з точки зору байдужого споживача, а очима їхнього натхненного творця.

І, звичайно ж, насамперед подумалося, що ідея талановитого кріпака, мабуть, не така вже й безглузда. Справді: адже загальновідомо, що прокласти дорогу — справа марудна, повільна і дуже дорога. Мало того, що доводиться пересувати з місця на місце мільйони й мільйони кубометрів землі для насипу, так треба ж ще й привезти аж ген звідки щебінь, гравій, асфальт та бетон. То чи не дешевше буде сконструювати величезний дорожній комбайн, який виконуватиме всі потрібні операції, включно аж по заливання поверхневого шару автостради розплавленим склом, яке готуватиметься на ходу в спеціальних печах?