Кривава осінь в місті Лева

— Так... я знаю. Пробач, мабуть, я таки зробив дурницю.

— Маєте можливість спокутувати її, — холодно відповів Олег. — Якщо знаєте, в якій клініці ваша дружина робила переривання.

— Звісно, знаю. Я ж постійно був з нею, сам відвозив. Клініка називалася, якщо не помиляюся, «РепроМед», розташовувалася на розі Козельницької та Панаса Мирного. Тільки зараз її там уже немає.

— Тобто? — перепитав Сокіл. — Чому немає?

— Не знаю. Після того я, сам розумієш, більше туди не потикався. Але за кілька місяців проїздив повз і побачив, що у приміщенні ведеться капітальний ремонт. Може, прогоріли, може, продалися, чи, там, рейдерська атака... Все може бути.

— Дякую, Петре. Це все, що я хотів знати. — Сокіл розвернувся і попрямував до дверей. Чорт забирай, якби старий розповів про це ще позавчора, він би не згаяв учорашній день, витягаючи крупиці інформації з Мирослави Стецюк, котра все одно так і не згадала, куди саме зверталася її сестра, не мотався б дарма по місту, об’їжджаючи всі комерційні клініки, не прогавив би Ніну і, відповідно, не сталося б подальшої ганьби з італійським маестро. Ех, якби, якби...

Ратушний покликав його на половині шляху.

— То увесь цей кошмар через аборти? — запитав. — Думаєш, то може бути хтось із клініки?

— Я не знаю, пане Ратушний, — відказав Олег через плече. — Можливо. Наразі можу сказати одне: я прийду до вас знову, тільки якщо знайду вбивцю. На все добре.

І вийшов геть.

На вулиці зателефонував Борису. Той, як виявилося, вже був у курсі останніх новин — Ніна доповіла про нове вбивство. Олег переказав результат розмови з Ратушним і почув у слухавку, як Лупибатько від душі грюкнув кулаком по столу.

— Чорт забирай, босе, ми таки генії! Значить, усе сходиться, і мотив є!

— Еге ж. Чекай на мене, зараз підскочу до агенції і вирушимо копати інформацію по тій клініці. Може, доведеться декого брати за дупу.

— Завжди готовий! — радісно рявкнув Боря і вимкнувся.

Сокіл сів у машину і завів двигун. Почуття, що обраний ним напрям вірний, було дуже сильним.

Глава 12

За вказаною Ратушним адресою ніякої клініки дійсно більше не було. Замість неї приміщення займав якийсь бутік, увесь у рожевих кольорах, вітрини якого виблискували різним елітним непотребом, а ціни — багатьма нулями. Директриса бутіка, манірна панянка з волоссям кольору мідяного дроту, заявила, що нічого не знає ні про яку клініку, а це приміщення придбала на аукціоні, і якщо пани не бажають чогось придбати для своїх леді, то вона зачиняється на ланч. Що й зробила, щойно Олег з Борисом перетнули поріг її офісу у зворотному напрямку.

— Клятий капіталізм, — пробурчав Лупибатько і всівся на капот «б’юїка». — То що, босе, куди тепер? Клініка репродуктивної медицини тут точно була, я перевірив у старому довіднику. Ця сама адреса. Залишилося пробити, кому вона належала.

— Борисе, облиш цей пацанський сленг. Ми не будемо нічого пробивати. — Обличчя Сокола раптом осяяв якийсь здогад укупі з усмішкою. — Ми зараз відвідаємо певну досить неприємну установу, там розшукаємо одну не менш неприємну особу і ввічливо запитаємося про колишніх власників у неї. І не бути тобі більше Лупибатьком, якщо вона не піддасться моєму шарму, підкріпленому хабарем, і не розповість усе. Чи я дарма три роки в Оксфорді сидів?

«Хабар» вони придбали в супермаркеті, на шляху до пункту призначення, і вже за сорок хвилин були біля податкової адміністрації. Нахабно припаркувавши «б’юїк» на стоянці, де на в’їзді висіла табличка «Тільки для авто співробітників ДПА», Сокіл заглушив мотор і коротко виклав Борису план подальших дій: він говорить, Лупибатько мовчки всміхається. Боря погодився, хоча перспектива йти усередину установи, котра являлася йому в нічних кошмарах за часів вимушеного бухгалтерування, його явно не тішила.

Олег мав на гадці відшукати їхню вчорашню екзекуторку, Ірину Димар, і, добре підмасливши, через неї вийти на інспектора, що курирував підприємства в потрібному їм районі, з метою отримання необхідної контактної інформації. Але дошка оголошень у холі піднесла приємний (якщо це слово було тут доречним) сюрприз — шуканим інспектором виявилася та сама Ірина Димар. Схоже, ця залізна леді була почесним карателем тутешньої зондер-команди, бо тримала у страху ледь не половину міста. Попри це, Сокіл вирішив, що впорається.

Коли Олег зазирнув до кабінету двісті дванадцять на другому поверсі, де сиділа Ірина, і назвався, замість зустрічного вітання пролунало льодяне:

— Чого ви прийшли? Акт ще не готовий! Я ж казала вашій хитромудрій працівниці, що прийти треба буде через день!

Сокіл зробив Борі знак рукою залишатися в коридорі, на який той відреагував сповненим полегшення видихом, а сам граціозно прослизнув у кабінет.

— Не хвилюйтеся, будь ласка, — якомога м’якше почав Сокіл. — Я прийшов зовсім з іншої причини. Моя справа потребує вашої кваліфікованої допомоги.

— Це ж якої? — хижо поцікавилася Ірина, і від цього голосу в кабінеті відчутно похолодало.

— Дрібничка, нічого особливого. Та спершу я хочу вибачитись за те, що перевірка нашого підприємства відняла у вас стільки часу, і як компенсацію дозвольте презентувати цей маленький продуктовий кошик.

Інспекторка прийняла місткий пакунок насторожено і навіть зробила слабку спробу відмовитися, але, зазирнувши всередину, відразу пом’якшала. Температура повітря миттєво стала плюсовою.

— О, що ви, не варто було так витрачатися... А це що?.. О, «Бейліз»! Я, взагалі-то, не дуже полюбляю ці штучні стимулятори, але... Що, ви казали, вас цікавить?

— Суща мізерія. Я хотів би сконтактувати з власниками приватної клініки «РепроМед», яка пару років тому працювала на розі вулиць Козельницької та Панаса Мирного, але зараз вже, на жаль, не існує.

— «РепроМед», кажете... — замислено почухала загострене підборіддя Ірина. — Я маю перевірити. Та ви присідайте! — вона кивнула на стілець для відвідувачів.

— Дякую. — Сокіл присів. Інспекторка тим часом, заховавши пакета з гостинцями в сейф, зникла в сусідній з офісом кімнаті, куди вели двері з табличкою «СХОВИЩЕ». Її не було досить довго, а коли нарешті з’явилася, то відразу повідомила:

— Згоріла ваша клініка.

— Тобто як? — не зрозумів Олег.

— У вогні. Взимку дві тисячі п’ятого. Розслідування, пригадую, тривало досить довго, але страховку директор таки отримав.

— Директор?

— Він же власник, він же головний лікар. Хірург, здається, за фахом. Ясинський Олексій Дмитрович. Я вам його контакти та адресу записала. Але все це, як ви розумієте, повинно лишитися поміж нами, — застерегла Ірина. — Цю інформацію ви знайшли десь в іншому місці.

— Безумовно. — Олег прийняв з її рук аркуш паперу, пробіг очима, згорнув і заховав до кишені. — Дуже вам вдячний, пані Ірино.