Кривава осінь в місті Лева

— Пусте. До речі, — знову посуворішала вона, — ви все ще маєте прийти до мене завтра, щоб забрати свій акт.

* * *

Спочатку Ніна сиділа за своїм робочим столом і розважалася тим, що складала літачки зі списаних папірців. Вона рішуче не мала чим зайнятися. Випила вже три філіжанки кави, з’їла три таблетки валідолу — така дивна суміш викликала в секретарки Ради несхвальну гримасу — і, почуваючись розбитою, немов сторічна бабця з артритом та варикозом, врешті-решт просто вляглася на стільницю. В голові у Ніни невтомно працювали ковалі. Підкувати вони встигли, здається, цілу кінну армію, коли нарешті втрутилася Рада — від мовчазного незадоволення вона перейшла до вербальної атаки. Войовничо виставивши вперед бюст, що вже тридцять з гаком років уперто ігнорував закон земного тяжіння, Рада посунула вперед, мов танк.

— Довго ти ще киснути збираєшся?

— Я не збираюся киснути. Я хочу померти. Вся.

— Ну-ну, — саркастично мовила секретарка. — Було б через що.

— Якщо ти про Олега, то справді — він того не вартий. Але я думаю про свою матір...

— А що — матір? — Рада, яка вже була в курсі того, що сталося, з Ніниних же слів, підсіла до неї поближче і співчутливо погладила по плечу. — Як не прикро мені таке казати, але тим воно й мало скінчитися. Твоя матір дуже хвора, Ніночко, і на те немає ради — не мене, звісно, якраз я — є.

Ніна слабко усміхнулася.

— Знаєш, а той Пасків хотів повісити на мою неню всі ті три вбивства. Не те щоб я так сильно її любила — але це не її робота. Четверте вбивство це довело.

— Та то майор від безвиході таке брякнув, — авторитетно ствердила Рада. — Він у глухому куті, а для таких кар’єристів це гірше від катівні. Ось і подумав, що нагода випала і рибку з’їсти, і кісточкою не вдавитися. А шеф що на це сказав?

— Що в моєї матері алібі виключно з моїх слів, та й то на один епізод.

Секретарка від обурення аж рота роззявила. Толерантність до боса боролася в ній з почуттям жіночої солідарності. Толерантність програла.

— От зараза! Та нічого, тепер вони всі побачили, правда ж? Я, власне... Боже борони мені тішитись тому жаху, однак з матері твоєї всі підозри знято. Ти ж була там, Ніно?

— Де?

— На місці злочину.

— Ні. Я була підмісцем злочину. Я ж на вулиці шефа чекала. Вже коли в агенцію поверталися, він мені милостиво переказав у двох словах, що там було. І здається мені, що щось тут купи не тримається.

— Тобто? — зацікавлена Рада гайнула до кавоварки і за хвилю повернулася з черговою чашкою напою — для себе, а у відповідь на жадібний погляд Ніни зітхнула, ще раз встала і принесла тій зелений чай. — Ти щось помітила цікаве?

— Ну ось, дивись. — Ніна відсьорбнула чаю, скривилася, але мужньо, задля свого здоров’я, зробила ще ковток. — Маємо трьох жінок, уже навіть чотирьох, а спільного між ними — тільки те, що кожна робила аборт за медичними показаннями. Про четверту жертву мені Олег сказав по дорозі сюди, а щодо пані Ратушної — я в цьому впевнена, що б там не стверджував її чоловік. — Розгорнувши пожмаканий літачок, на його чистому боці Ніна заходилася малювати схему. — Питання: де вони усі могли здибатися?

— Ну, в лікарні, де аборт робили.

— Правильно. Питання друге. Якщо вбили їх усіх саме через аборти, хто це міг зробити?

Рада знизала плечима.

— А я знаю? Лікар-вар’ят. Медсестра, що працює в такому місці через грубі гроші, але ненавидить своїх грішниць-пацієнток. Або така сама неборака, як вони. Дах зі свистом зірвало, і вона...

— Ось. Ти сказала те, про що я думаю увесь цей час. Зараз я більш ніж певна цього. Це робота жінки.

— Маєш докази?

— Тільки відчуття. І перше з них говорить мені, що навряд чи чоловік аж так перейметься проблемами дітонародження та переривання вагітності, щоби убивати за це жінок. А друге стверджує, що вбивця, ймовірно, сама зробила це колись. І дуже-дуже про це пошкодувала. Я не знаю чому. Може, їй діагноз невірно поставили, може, ще щось... І зараз вона вважає вимушений аборт гріхом, куди більшим за добровільний.

Раду аж пересмикнуло.

— Щось мене від цієї логіки дрижаки беруть.

— Не дивно. І тепер нам саме час повернутися на місце останнього вбивства. Що ми маємо там? Дві жінки, одна з яких мертва, але не оброблена так, як усі попередні. Причина нібито проста — убивці завадили це зробити. Друга жіночка порізана, але жива.

— І що тут не так?

— Усе не так, Радочко, — Ніна, користуючись зацікавленням секретарки, вхопила її чашку і одним махом проковтнула рештки кави, але та цього навіть не завважила. — Усе, від початку до кінця. Чому вбивця не дорізала ту, другу жертву? Нащо їй груди розтинати, коли значно швидше та безпечніше горло перетяти? — Ніна торкнулася лейкопластиру на своїй шиї і здригнулася. — Це дуже швидко і надійно, повір мені. Тепер ще одне. Першого небажаного свідка наш маніяк намагається прибрати. Від другого чомусь тікає, так і не завершивши справи. Сумнівно. Звісно, убивця міг — чи могла — вирішити, що до хати прийшла не одна людина, що, може, хтось навіть міліцію викликав — можливо, та знову ж таки, навряд чи. Бо двері та секретарка, що нібито сполохала вбивцю, відкрила своїм ключем. Так сказав Олег, а він це почув від когось із ментів.

— Ну то й що?

— Значить, двері були замкнені, Радо. Не зламані, а замкнені зсередини. Отже, маніяк не міг вломитися до квартири! Його впустили, і впустила, скорше за все, господиня. Власноруч відчинила двері своїй смерті. А тепер — найпростіше. Арифметичне рівняння з усіма відомими: у закритому приміщенні дві пані. Одна мертва, друга — ні. Хто з них убивця?

— Ні, постривай. Міг бути хтось третій. Чому ти певна, що покійна господиня не могла впустити ще когось, також сама?

— Бо вона була ворожкою. Чи, принаймні, так називалася. І навряд чи захотіла б перервати сеанс задля сусіда, що прийшов за сіллю. Втім, все може бути, але, як на мене, це той випадок, коли третій — зайвий.

— Тобто ти думаєш... а як же поранення тієї жінки?

— Вона могла сама собі їх завдати, — припустила Ніна. — Коли зрозуміла, що втекти не встигне, то вирішила замаскуватися під недобиту жертву вбивці. І сполосувала собі шкіру на грудях.

Рада замислено почухала кінчик носа.

— Свербить, — радісно повідомила вона. — Або пити буду за нашу перемогу, або по носі дадуть. Розкажи це все шефові, Ніно. Він тебе послухає.

— Я не знаю. Не впевнена, що послухає, але я з ним поговорю. Може, я чогось не знаю, щось проґавила. Може, є якісь деталі. Але я гадаю, що...

— Ти на вірному шляху. Можеш навіть не гадати, — урочисто запевнила Рада. — Так воно і є. З’єднати тебе з босом? Я подзвоню йому на мобільний.

— Він вимкнеться, щойно почувши, що це я. Та й не телефонна це розмова. Але дякую за підтримку, Радо.

— Тобі дякую, Ніно. І що б тобі Олег не казав, ти його не слухай. Ти просто молодець. Голова в тебе варить, як то має бути. Не лише для капелюшків.

— Так, авжеж. — Ніна зітхнула. — І хто це цінує?

* * *

Ясинський Олексій Дмитрович мешкав на першому поверсі в старезному будинку на вулиці Богдана Хмельницького. Та опинившись перед дверима до квартири номер два, як було вказано в аркуші, Сокіл засумнівався, а чи за вірною адресою вони потрапили. Судячи з вигляду дверей — обдертих, зі звисаючими клаптями дерматину (місцями чимось пропаленого) та наскрізною діркою на місці відсутнього замка, — тут міг жити у кращому випадку хіба що пропащий пияк.

— Шефе, ми правильно приїхали? — перепитав собі й Боря. — Це якась бомжарня, а не квартира. Щось не схоже на оселю директора клініки, хай і колишнього.

— Принаймні, він тут жив. — Олег натиснув на кнопку дзвінка, але, почувши у відповідь тишу, заходився стукати в двері, там, де оббивку здерли аж до голої деревини. — Будемо витискати все, що зможемо. Так чи інакше, це наразі єдина зачіпка.

— Хлопці, ви з міліції? — проскрипів хтось у них за спиною.

Вони синхронно озирнулися. Позаду як із-під землі виріс низенький дідок у болотного кольору плащі, з чепурною артистичною борідкою та з чорним беретом художника на маківці.