Крок вікінга

Він знав, куди поцілити. Ігор ладен був іти світ за очі, аби лиш не займатися камералкою, — тож суперечка всохла на пні. Другого дня, деручись козячою стежкою слідом за Миколою, він почувався хлопчаком, який втік з нуднючого уроку.

…Миколу переймало дивне почуття. Воно не зникало ні від тверезого аналізу, ні від втоми, ні від порожніх балачок, ні від усвідомлення відстані. Здавалося, навіть коли б їхня партія повністю згорнула свою роботу і, повернувши до господарства взятих на тимчасове користування коней, подалася до залізниці, незрима ниточка все одно тримала б його на припоні до цих гір, висотуючись із захованого в надрах клубочка. Нічого собі клубочок! Міг поклястися, що то було величезне родовище, й відкрити його — рідкісне везіння, яким може похвалитися дуже небагато геологів. Ніби якийсь нерв озивався в ньому на невідоме випромінювання: холодно — тепліш — іще тепліш… — гаряче! Але чому прилади майже нічого не показують? Якась особлива аномалія, чи що?

— Ти задоволений? — спитав Ігор, сідаючи на плаский камінь у затінку гори, що низько нависала над стежкою. — Як там твоя інтуїція — мовчить? Пора б уже й відпочити.

— Може, й задоволений, — повільно мовив Микола. І несподівано для себе додав: — Слухай, ти справді відпочинь тут трохи, а я все ж таки зазирну за он той шпичак. Зазирну й хутенько повернусь.

— Про мене… — Ігор витягнувся на повен зріст, підклавши під голову рюкзак, і запалив цигарку.

Микола зрадів, що він так легко позбувся товариша. Те, що ціла геологічна партія шукала стільки днів, аж дихало на нього жаром, й хотілося скоріш лишитися на самоті, віч-на-віч із таємницею, яку мали йому відкрити гори. Дивовижна розпростореність, що її відчував у собі звідтоді, як врятував голуба, робила тіло майже невагомим, а рухи напрочуд точними: незчувся, як вибіг на невеличкий перевал. Зблизька шпичак був масивний і не такий гострий, як здавалося здаля.

Внизу лежала весела полонинка, посеред якої стриміло щось схоже на колону античного храму. Знайоме урочище — він уже підходив до нього з протилежного боку, та чомусь одразу загубив дорогу: здавалося, що й кущ деревоподібної півонії на виступі ущелини, й рожеві, розмаяні вітром по траві пелюстки йому примарились, як білий кінь, що зненацька з’явився серед хмар у промінні призахідного сонця.

Видовище й зараз було фантасмагоричним; тримаючись за шпичак, Микола нахилився, намагаючись запам’ятати всі деталі, й раптом помітив червону ниточку струмка, зав’язану навколо схожого на колону каменя. До нього вела звірина стежка, що тягнулася з кущів багна, які буйно росли на схилі: спуститися вниз було зовсім легко.

Червона глина, налипнувши на долоні, мовби пофарбувала їх у ритуальний колір якогось таємничого дійства. Не обтираючи рук, Микола сів на траву, з насолодою вбираючи в себе її свіжість.

От і знайшов. Хребет мав залізне серце, і, припавши вухом до землі, можна було вловити його биття. От І знайшов… Чи не була передчуттям цієї ось хвилини та радість, що цвіла в ньому останнім часом?

«Знайшов ти, а почесті, а премії, а нагороди дістануться всім і насамперед начальнику експедиції, — раптом майнула думка. — Хіба це справедливо?»

«Звичайно, справедливо, бо ж ми разом шукали».

Але чужий, надто тверезий голос не вгавав:

«Досі ти був рядовим геологом, котрого із столичного вузу послали в глушину, тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу до життєвого успіху. Який це мізерний шанс — щасливий випадок… Та ось він трапився, і що буде, коли не скористатися ним сповна? На другий такий випадок годі сподіватися, й ти загубишся серед сірячків, проживеш своє життя мляво та непомітно й будеш у тому винний сам, бо ж не зумів до везіння докласти розуму й життєвої тактики».

«Що ж робити?»

«Та дуже просто! Нехай начальник напише свою доповідну, а ти свою напишеш… трохи згодом».

«Це майже підло!»

«Ну, ну… Той, хто прагне успіху, такими категоріями не мислить. Просто — розважливо.»

— Миколо! Де ти там? Миколо-о!

Луна, відбившись од скель, заметалась поміж кам’яними стінами й врешті, знайшовши вихід, відкотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізнрї руди, погнав Миколу вгору по схилу вузеньким коридором поміж кущами багна.

— Добряче це в тебе виходить — стрибаєш, як гірсь кий козел, — сказав Ігор, подаючи руку. — Здорове серце… То що, вертаємося?

— Та іншої ради, мабуть, немає. Вертаємося! — полегшено зітхнув Микола.

Належало б нанести цей маршрут на карту, але далекоглядний переможець у боротьбі з самим собою стримався: а що як ця карта потрапить комусь на очі? Та й навіщо, власне? Прив’язана до його нервів, незрима ниточка висотувалась із залізного клубка, захованого в гірських надрах. Ниточка Аріадни, що мала провести крізь лабіринт звіриних стежок та випалених сонцем скель.

Стежка попереду світилася, немов полита фосфором, і Микола не помітив, як опинився попереду товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над цілою землею, ніс його, немов пушинку кульбаби: міг іти і день, і два, не спиняючись, увесь розчиняючись у насолоді від того, що дихає, що живе, що світ набув незнаної раніш об’ємності, й за кожною лінією вгадується нова, ще гармонійніша, за кожною барвою — ще соковитіша.

— А цього ламу темним не назвеш, — уже далеченько пролунав Ігорів голос. — Я не здивуюся, дізнавшись, що він по бібколектору виписує собі найновітніші наукові видання.

— Таж має доволі часу, чому б і не зайнятися етнографічною роботою? — відповів Іван Кирилович.

— Як ви гадаєте, він справді вірить у ті дари сузір’я Оріона? — спитав Ігор.

— Навряд…

Микола спинився, притамувавши радісне відчуття польоту. «Нічого ви не розумієте, — подумав він. — Ще й як той лама вірить!»

Він уже й сам повірив. Чому б тому маленькому диву й справді не акумулювати космічні випромінювання* та не підсилювати у якийсь поки що незбагненний спокч сіб творчі здібності того, хто його знайшов? Чи ж мав він чудові властивості, які зараз відчуває в собі, до того, як підняв довгастий, у тріщинах, схожий на старовинні письмена, камінець? Був звичайнісіньким хлопцем, а тепер ось став подібний до смолоскипа, що нестримно й тихо палахкотить, розкидаючи навсібіч світляні відблиски, йому впокориться усе, чого торкнеться його рука, він знайде нове родовище, а коли схоче, то й напише прекрасні вірші або ж намалює картини — стане тим, ким запрагне стати, й скрізь досягне висот.

«Більше ні слова про посланця Оріона нікому, — озвався в ньому вже знайомий тверезцй голос. — У вищому дарунку немає особистої заслуги, а феномен, викликає водночас і цікавість, і недовіру, як і все, що відхиляється від природної норми. Та й хто тобі повірить, окрім буддистєького лами? Тим часом — ти відчуваєш? — камінець з Оріона підсилив у тобі й практицизм. Це прекрасно, що ти не роздзвонив одразу про родовище: ось начальник відішле свою депешу, й тоді настане твій час діяти… Ти маєш найкоротшим шляхом досягти того, до чого люди йдуть ціле життя, ти маєш встигнути набути такого авторитету, щоб він безвідмовно працював на тебе й тоді, коли ти втратиш феноменальні здібності. Навряд чи вони даровані тобі назавжди, тож треба взяти від них усе можливе…»

— От і спустилися, — вже зовсім близько мовив Іван Кирилович. — Ще б трохи — і довелося б дертися навпомацки.

Раптом Микола помітив, що стежка згасла. Він звів голову, шукаючи хмар, але небо лишалося чистим. Просто над ним сяяв місяць, великий і лячний у своїй яскравості.

Вранці Микола прокинувся з відчуттям страшенної втоми й якогось лиха, що зненацька впало на голову. Спробував звестися, однак головний біль знову вклав його на похідну надувну подушку. Полу намету відтулив Ігор і сказав: