Крок вікінга

За вікном падав сніг, густий, лапатий, що хтозна-звідки й взявся в ще теплій листопадовій тиші: здавалося, хтось з того боку повісив на вікно білу запону, аби вберегти від лихого ока самотню людську постать. Від тепла з кутків дужче тягло мертвотним духом цвілі. «Пождіть!» — знову пролунало за стінкою.

Так, це було те, чого Ігор зовсім не чекав — страх! Сівши на ліжкові, спробував укоськати нерви: висміяти себе, збудити здоровий глузд — та що там може бути за тією стінкою? — але з того не вийшло нічого: страх ніби проступав разом із холодом, якого дім набрався за три десятиліття, і тепло грубки здавалося кволеньким росточком, що марно тягнеться до сонця з глухого льоху. Страх душив Ігоря, скручував тіло в болючу грудку, обсипав приском скроні; коли його тортури стали майже нестерпними, прийшли думки, а з ними і полегкість.

Ігор подумав, що смерть — це пульсар, який щомиті посилає нам свої сигнали, це — «чорна діра», де таємниче щезає час, замкнений у нашій свідомості, й що далі відбувається, ми ніколи не довідаємось, бо з «чорної діри» немає вороття. Коло за колом описує людське життя в гравітаційному полі смерті, щораз втрачаючи дещицю закладеної в ньому енергії — з думками, сміхом, диханням, хворобами, з радощами й болями, і того ми не помічаємо, аж поки підійдемо на відстань радіуса падіння в небуття.

Ігор думав, що оте відчуття невмолимого прискорення часу, — а воно у кожного з’являється з віком, — диктує внутрішній лічильник, який зіставляє уже прожите з тим, що залишилося попереду, його ж лишається все менше й менше… А як раптова смерть? Ну що ж, це катастрофа, що легко стається в сильних гравітаційних полях: внутрішній лічильник про неї не сповістить, і все ж таки людині, яку втягнула «чорна діра» смерті, в останню мить, можливо, відкривається відносність часу — в багрових відсвітах сповільнених секунд, останніх на цьому світі.

Ігор думав: куди дівається енергія, яку людина так Щедро віддає з усіма її життєвими виявами, і що це за енергія — електромагнітні поля, які фіксують фізики, досліджуючи наші випромінювання? Та ні, скоріш це має бути енергія гравітаційна — випромінювання тіла, що безперервно кружляє над «чорною дірою» смерті, та енергія не реагує з речовиною, а тому ніякі сучасні, прилади її не вловлюють, і все ж таки вона є і, можливо, не так уже й розпорошується в просторі, як нам здається. Болі й радощі вчорашніх днів котяться над Землею, аби Дорогою перейняти тих, хто готовий їх сприйняти; вуста померлих щось промовляють до живих, і живі самі не усвідомлюють як приймають ті пошепки мовлені слова: тихою мовою спілкується все суще у природі — мовою слабких, а не потужних електромагнітних полів, мовою полів гравітаційних… Пошепки мовлені слова стають твоєю суттю, і ти ніколи не дізнаєшся, що ти узяв, а що віддав, де ти, а де хтось інший, як не збагнеш непереборну таїну смерті.

Нараз Ігор помітив, що він важко дихає, ніби раптово зупинився в бігу: думки вислизали, меркли, й за мить йому вже не вірилось, що він замахнувся на такі складні матерії: ніби якийсь навальний вітер торкнув його в цій мертвій тиші й далі полинув, сколихуючи дорогою душі, котрі з якоїсь причини стали цієї ночі недремними. Все випадок у світі й водночас усе — закономірність.

Ігореві схотілося малювати, й він гірко пожалкував, що, пойнятий творчим зневір’ям, яке настало після омріяної виставки, не взяв із собою потрібного причандалля. Але в кутку стояли бляшанки з фарбами — тридцятилітньої давності, звичайно ж; розкривши їх, Ігор побачив, що вони зовсім свіжі, й вкотре здивувався люб’язності колишньої власниці старого карпатського замку. Вона так прагнула відробити свою завелику, як їй здалося, оплату за роботу прибиральниці, що навіть купила в найближчому містечку все потрібне для художника, навіть мольберт поставила в кутку І натягла на раму полотно.

Що ж малювати? Звичайно, не пейзажі — серед тутешньої краси, що викликала мало не побожний трепет, така поспішливість здавалася блюзнірством. А що ж тоді?

Раптом в уяві Ігоря з’явився образ молодика з ледь схиленою головою й прекрасним обличчям, обрамленим’ витким волоссям: ось він іде кудись під темним, грізно насупленим небом, притримуючи на грудях вільний одяг} тих, хто його чекає попереду, не видно, але до них звернений його погляд, в котрому стільки вогню, що стачить повести за собою хоч би й цілий світ.

Йду, хитаючись, полем голим, Вітер хоче звалити з ніг. На мою непокриту голову Зорі падають, ніби сніг. Десь далеко вогонь закличний Мружить очі, як сонний пес. Опинився віч-на-віч з ніччю Я під чорним шатром небес. Десь далеко… А Всесвіт близько! Він дрімає в тобі й мені. Ми, незнаних світів колиска, Згоримо в голубому вогні, Повертаючись у майбутнє, Повертаючись до зірок… Тихо так, що аж ледве чутно, Гупа в Космосі предків крок, Той, що серця звемо ми стуком… І в чеканні далеких доріг Простягаю у ніч я руки. …Зорі падають, ніби сніг.

«Що це зі мною, — думав Ігор, накидаючи контури картини, — Я ж ніколи не малював жанрових сцен — звідки це в мене? Сніг, поле…»

Але радість, така гостра, що її не можна було відрізнити від болю, зламала внутрішній опір, і враз все втратило значення — сумніви, нічні страхи, він знав, що мусить завершити картину й працюватиме навіть тоді, коли б крапля за краплею спливала з нього кров: робота була непереборним заклинанням смерті, втім, і це не мало значення, бо навіть від «чорної діри» небуття в нього вже не паморочилася голова.

Нічого такого раніше не відчував…

Прокинувся аж по обіді й довго роздивлявся намальоване. Це був типовий народний примітив…

Ігор не визнавав такого: жанру, принаймні коли за нього бралися люди з вищою спеціальною освітою, що прагнули бачити світ очима химерного дядечка з минулого століття. Для дядечка розпис мисника чи скрині був природною потребою, єдиним способом вирватись з духовної темряви й піднестися до високої краси; дядечко щиро прагнув справжнього професіоналізму, а що не досягав його, то мав це за свою біду, а не предмет хизування. Що ж до сучасних художників, то чимало з них ставали примітивістами після того, як переконувались, що негодні привернути увагу власною творчою особистістю, й те Ігореві здавалося негідною спекуляцією, що тільки принижувала справжню народну творчість. Увесь той потік механізаторів із головами, стилізованими під розквітлий соняшник, свинарок, які тримали за ратички вбраних у брилики чи з заплетеними кісками поросят, усі ті химерні квіти, що мали символізувати радість життя, і постаті з навмисне порушеними пропорціями нагонили на нього жах своїм одвертим несмаком; він і зараз ні в чому не змінив своїх поглядів і все ж… Ця ніч, цей непереборний потяг до роботи, натхнення… авжеж, натхнення, ніколи раніше воно не осявало його так яскраво: ні, тут помилки бути не могло — помилка ховалася в його переконаннях. Якщо тільки вони мали якийсь стосунок до пережитого.

У двері постукали: до нього пробилася крізь болото колишня власниця будинку. Була вона заталапана по вуха, але усміхнена й жвава.

— Йой, йой, а я ж вас виглядала всеньке літо: чого це ви не хочете до нас іти? Аж ніяк мені було: що це, виходить, людина гроші гейби у воду вкинула… Коли це собі дивлюсь учора, аж хтось чужий і ніби не чужий береться повз нашу хату… Ви чи не ви, гадаю, прибігла подивитися, аж воно й справді замка нема на дверях — а таки ж ви!

— А не подумали, що інший хто міг його відбити?

— Та де! Такого у нас не водиться.

— Немає злодіїв чи розбишак?

— Не чути! Ми всі тут один одного знаємо від діда-прадіда, то ганьба всьому селу була б, коли б щось трапилось. Спокійні будьте! Я вам принесла молока і сиру, бо хтозна, чи маєте що їсти. А магазин відсіль неблизько…

— Щиро вам дякую.

Він хотів одразу дати гроші, але жінка замахала руками і, схопившись із кріселка, метнулася до порога:

— Я що, не можу вас пригостити? І так… Я ще вам принесу!

— Стривайте, — рушив за нею Ігор. — Але ж щось сталося з тим чоловіком, який до мене жив тут?

— Е, то коли було, в такі часи непевні… Не думайте про те! Вам, може, хлопця свого прислати, допоки звикнете? Воно ж таки і справді маркітно…

Від хлопця Ігор відмовився, та, провівши жінку, відбив двері за фіранками з журавлями й подивився, що там у тій недобудованій кімнаті.

Анічогісінько. Уся підлога була застелена соломою, що вже давно змервилася: звичайно ж, у ній замешкались полівки, на зиму перебравшись у тепліший сховок, — звідси й зітхання, і стогони, й таємниче «Пождіть!».