Кров і пісок

Серед малих обшарпанців син сеньйори Ангустіас був відомий як Сапатерін [16] , і хлопець неабияк пишався, що дістав прізвисько, як усі славетні тореадори. Він поцупив у сестри червону хусточку й пов’язував її на шию, носив шапчину, схожу на берет матадора, а волосся змочував слиною й начісував густими пасмами на вуха. Любив, щоб курточки, які йому шили з грубої бавовняної матерії, були якраз до пояса і закінчувалися складками. Коли сеньйора Ангустіас викроювала йому штани із старого батькового одягу, він просив, щоб пояс був високо, стегна туго обтягувались, а холоші вільно спадали трохи нижче колін. Якщо ж мати не зважала на його прохання і робила по-своєму, хлопець гірко плакав.

16

Сапатерін (від ісп. zapater'in) — маленький швець.

Його заповітною мрією був справжній плащ матадора — тоді йому не доводилося б випрошувати на кілька хвилин омріяний червоний клапоть у щасливчиків-товаришів!.. Якось Хуанільйо знайшов у коморі старий матрац без набивки. Вовну з нього сеньйора Ангустіас давно продала, коли родині було особливо сутужно. Одного дня мати пішла працювати до якогось каноніка, а Сапатерін цілий ранок просидів удома. З винахідливістю людини, що врятувалася з затонулого корабля, опинилася на безлюдному острові і все мусить робити своїми руками, Хуанільйо викроїв із прілого й подертого клаптя матерії плащ тореадора. Потім закип’ятив у чавунці воду, вкинув туди жменю червоної анілінової фарби, купленої в аптеці, й занурив у цей розчин стару лахманину. Хлопець не міг намилуватися своєю роботою. Тепер у нього буде яскраво-червоний плащ — ото заздритимуть хлопці на сільських капеях!.. [17] Залишалося тільки висушити його, і Хуан повісив свій витвір на шворку, де сушилася білизна сусідок.

17

Капея — корида, переважно з молодими бичками, що влаштовується в містечках та селах, нерідко прямо на центральному майдані, і в якій биків не вбивають, а лише дражнять плащами.

Знявся вітер, і червона ганчірка, з якої капала фарба, повимазувала все, що висіло поряд. На винуватця посипався град погроз і прокльонів; жінки сердито вимахували кулаками і з такою люттю кляли і малого бешкетника, і його матір, що Сапатерін поквапно схопив свій дорогоцінний плащ і чимдуж кинувся навтіки, весь заляпаний червоною фарбою, ніби щойно когось зарізав.

Сеньйора Ангустіас, жінка опасиста, дужа й вусата, яка не боялась чоловіків і за свою рішучу та незалежну вдачу була в пошані серед жінок, почувала себе безпорадною перед упертістю сина. Що з ним робити?.. Її рука погуляла по всіх частинах хлопцевого тіла; не один віник вона поламала на ньому, і все даремно. «Цей ледащо, — казала мати, — терпить палицю, як пес». Звикнувши на різниці до ударів молодих бичків, до безжальних коров’ячих ратиць, до дрючків погоничів та різників, — а ці люди не церемонилися з хлопчаками, схибленими на тавромахії, — Хуан сприймав материнські стусани як щось неминуче в своєму житті бродяги, як плату за харчування, і поки мати кляла його та духопелила, він наминав кусень черствого хліба, аж за вухами лящало, і навіть гадки не мав виправлятись.

Погамувавши голод, хлопець негайно тікав із дому, користаючись із того, що сеньйора Ангустіас майже завжди була на якійсь роботі і не могла його затримати.

На вулиці Кампана, цьому форумі, де збираються любителі кориди і куди миттю долітають усі новини про бій биків, Хуан зустрічався зі своїми приятелями і не раз чув од них слова, які сповнювали його хвилюванням і радістю.

— Завтра корида, Сапатеріне.

У провінційних містечках на храмові свята завжди влаштовувалися капеї. Ось туди й виряджалися малі тореро, заздалегідь уявляючи, як потім вихвалятимуться перед товаришами своїми подвигами на аренах Асналь-кольяра, Больюльйоса чи Майрена. Вирушали ще звечора, влітку — перекинувши плащ через плече, взимку — кутаючись у нього, і дорогою безупину розповідали один одному всякі історії про биків.

Якщо подорож тривала кілька днів, ночували просто неба або просилися на сінник до якогось заїзду. Ох і діставалося ж виноградникам, баштанам та смоковницям, які траплялися на їхньому шляху в кінці літа!.. Єдине, що непокоїло хлопчаків, це загроза зустрітися з іншою ватагою, такою самою «квадрильєю», якій могло спасти на думку прийти в те саме село і скласти їм нещадну конкуренцію.

Діставшись до мети своєї подорожі, — стомлені, з пилюкою на бровах і в роті, зі збитими до крові ногами, — хлопці йшли прямо до алькальда: найсміливіший брав на себе обов’язки імпресаріо і починав вихваляти високу майстерність «своїх людей»; юні шукачі пригод були просто щасливі, коли місцева влада великодушно пускала їх ночувати у стайню сільського заїзду; а іноді ще й дарувала їм чавунець ольї [18] , який вони спорожняли за одну мить. Наступного ранку сільський майдан обгороджували возами та лавами й випускали на цю арену старих биків. То були справжні гори тугого тіла, увінчані величезними рогами з гострими скалками, посмуговані шрамами та рубцями. Ці «заслужені ветерани» багато років виступали на коридах, улаштованих з нагоди місцевих свят і, образно кажучи, «знали латину» — такі були хитрющі й утаємничені в усі тонкощі тавромахії.

18

Олья — народна іспанська страва: м’ясо, тушковане з овочами.

Прилаштувавшись у безпечному місці, сільські парубки підколювали биків гаррочами [19] , але людей цікавили не так бики, як «тореро з Севільї». Хлопчаки махали перед биком червоними клаптями, ноги в них тремтіли від страху, але приємно обтяжений шлунок додавав бадьорості. Бик змахував рогами, і горе-тореадор летів беркицьма на радощі публіки. А коли якийсь із гастролерів, переляканий на смерть, хотів перелізти через загорожу, безжальні селяни зустрічали його лайкою, били по руках, як він хапався за дошки, шмагали по ногах дубцями й кричали: «Куди, безсоромна пико! Ану, повернися лицем до бика, боягузе!..»

19

Гарроча — спис завдовжки до чотирьох метрів, яким пікадори штрикають биків, щоб їх роздражнити.

Бувало й так, що «тореадора» виносили з арени; обличчя його було біле, наче папір, очі осклілі, голова безживно звисала на груди, що хрипіли, як подертий ковальський міх. Прибігав сільський коновал і, не бачачи крові, заспокоював глядачів. Хлопець просто знепритомнів від сильного струсу, адже він кілька метрів пролетів у повітрі і гепнув на землю, як лантух з борошном. Іншим разом «тореро» попадав під ратиці важезної тварини й теж мало не віддавав богові душу. На голову йому бурхали цебро холодної води, і коли він приходив до тями, відпоювали касальєю [20] . Одне слово, доглядали як принца.

20

Касалья — знаменита іспанська горілка, яку виробляють у андалузькому містечку Касалья де ла Сьєрра.

І знову на арену. А коли пастухи заганяли до обори останнього бика і починало смеркати, двоє з квадрильї розгортали найкращий, плащ, брали його за кінці й ходили від лави до лави, збираючи винагороду. Якщо селяни були задоволені виступом гастролерів, на червоний клапоть дощем падали мідяки. Корида закінчувалась, і хлопці рушали назад до міста, бо знали, що в місцевому заїзді кредит для них уже закрито. Дорогою ділили зав’язані в хустинці монети, і не раз доходило до бійки.

Потім цілий тиждень вони розповідали про свої подвиги, тішачись захопленими поглядами друзів, які не брали участі в експедиції. Розводилися про вероніки в Ель Гарробо, про наварри [21] в Лорі, про жахливе поранення в Ель Педросо, наслідуючи при цьому манери та жести справжніх тореро, що за кілька кроків від них вешталися по Кампані, нудилися від вимушеного неробства й утішалися вихваляннями та брехнею.

21

Вероніка, наварра — особливо складні прийоми кориди, що вимагають від тореро великої мужності і холоднокровності.

Якось сеньйора Ангустіас цілий тиждень не мала жодної звістки про сина. Нарешті дійшли до неї чутки, ніби його поранено на капеї в селі Тосіна. Святий боже! Де воно те село? Як до нього дістатися?.. Гадаючи, що син неживий, мати поплакала і хотіла все ж таки їхати до нього. Та коли вже зовсім зібралася в дорогу, на порозі хати з’явився її Хуанільйо. Блідий і кволий, він як справжній чоловік недбало розповів про свою пригоду.

Нічого страшного, ріг зачепив і трохи роздер сідницю. З безсоромністю переможця хлопець показував рану всім сусідам і давав переконатися, що в неї можна застромити цілого пальця — така вона глибока. Він пишався гострим запахом йодоформу, який поширювався від нього, розповідав, як дбайливо доглядали його в тому селі, для Хуана — найкращому в усій Іспанії. Найзаможніші селяни, вся місцева «аристократія», цікавилися станом його здоров’я. Сам алькальд прийшов навідати пораненого, а потім дав йому на дорогу грошей. У Хуановій кишені ще лежало три дуро, і з щедрістю, притаманною великим людям, він тут-таки віддав їх матері. У чотирнадцять років — і така слава! Хлопець і зовсім запишався, коли на Кампані на нього звернули увагу деякі тореро (найсправжнісінькі тореро!) і стали розпитувати, як гоїться його рана.

Після того випадку Хуан уже ні разу не заглянув у майстерню вчителя-шевця. Тепер він добре знає, що таке корида: рана тільки додала йому сміливості. Він буде тореро — тільки тореро! Сеньйора Ангустіас облишила всякі спроби напоумити хлопця — однаково все намарне. Вона змирилася з думкою, що сина в неї нема. Коли вночі Хуан з’являвся додому і мати та сестра якраз вечеряли, вони мовчки ставили перед ним миску, намагаючись убити його своєю зневагою. Та це анітрохи не впливало на апетит хлопця. Коли ж Хуан приходив зовсім пізно, в домі не лишалося для нього ні крихти, і він знову йшов на вулицю, так і не повечерявши.

Ночами Хуанільйо блукав по бульвару Геркулеса в товаристві хлопчаків з лукавими очима, схожих на неповнолітніх злочинців або майбутніх тореро. Сусідки не раз бачили, як він розмовляв на вулиці з юнаками, яким жінки сміються просто в обличчя, або з поважними кабальєро, яким поговір дає жіночі імена. Подеколи він продавав газети, а на великодні свята розносив на таці льодяники дамам, які сиділи на площі святого Франсіска. У будні крутився біля готелів і чатував на якогось «англійця», — бо для нього кожен турист був англійцем, — сподіваючись, що той візьме його за гіда.