Кров і пісок

Зрештою старенька все прощала бандерильєро, знаючи, як він любить Хуана, згадуючи, скільки разів рятував її сина від смертельної небезпеки. Окрім того, і для неї, і для Кармен було справжнім полегшенням знати, що в квадрильї є такий поважний, витриманий і порядний чоловік, зовсім не схожий на інших «хлопців» та й на самого матадора, який, відчувши себе на волі, любив розважитись і похизуватися перед жінками.

Ворог церковників та Адама з Євою не видавав таємниці свого маестро, але через те завжди ставав мовчазний і похмурий, коли бачив його вдома, з матір’ю та Кармен. Якби ці жінки знали те, що відомо йому!..

Хоча кожен бандерильєро мусить ставитись до свого матадора з глибокою пошаною, Насйональ якось зважився поговорити з Гальярдо по щирості — адже він чоловік набагато старший, та й дружба у них з маестро давня.

— Гляди, Хуанільйо, у Севільї вже знають усе! Тільки про це й говорять, і коли чутка дійде до твоїх, почнеться таке, що й небові жарко стане… Сенья Ангустіас репетуватиме, як мати скорбна біля хреста, а Кармен такого наробить ґвалту!.. Згадай-но, скільки було галасу через оту співачку — а тепер чекай гіршого. Ця тварюка куди нахабніша, куди небезпечніша.

Гальярдо вдав, ніби нічого не розуміє. Він дратувався, але водночас і тішився на думку, що все місто знає про його любовну пригоду.

— Яка тварюка? І до чого тут ґвалт у домі — кажи ясніше.

— Та яка ж іще, як не донья Соль ?* Ота пишна дама, що про неї стільки розмов. Племінниця маркіза де Морайми, багатія-скотовласннка.

Еспада мовчав і всміхався. Те, що в Насйоналя такі точні відомості, лестило його самолюбству, а бандерильєро тим часом провадив з виглядом пророка, який таврує мирську марноту.

— Одружений чоловік повинен дбати насамперед про спокій у своєму домі. Пхе, жінки!.. Усі вони однакові, усі мають одне й те саме в тому самому місці, і тільки дурень може псувати собі життя, перескакуючи від однієї—до іншої. Я ось прожив зі своєю Тересою двадцять чотири роки і за весь цей час жодного разу не скочив у гречку, навіть у думці, а я ж тореро, знав колись і кращі часи, і не одна дівчина накидала на мене оком.

Кінець кінцем Гальярдо став сміятися з бандерильєро. Читає проповідь наче той отець настоятель. А чи ж не він хотів би живцем пожерти усіх попів?..

— Не будь йолопом, Насйоналю. У кожного своя голова на в’язах, і я так вважаю: якщо жінка сама до тебе липне, було б безглуздо гнати її геть. Треба жити, поки живеться!.. Не сьогодні-завтра мене можуть винести з арени ногами вперед… Та й не розумієш ти, що це таке — справжня сеньйора. Коли б ти бачив, яка то жінка!..

І, мов бажаючи заспокоїти Насйоналя, що стояв перед ним обурений і засмучений, додав із щирою переконаністю:

— Я дуже люблю Кармен, розумієш? Люблю, як і раніше. Але й ту другу також люблю; Це зовсім інше… не знаю, як тобі пояснити. Зовсім не те!

Оце й усе, чого домігся бандерильєро в розмові з Гальярдо.

Донью Соль матадор уперше побачив кілька місяців тому, на початку осені, коли вже закінчився сезон корид. Це сталося в церкві святого Лаврентія.

Він тоді відпочивав у Севільї, збираючись невдовзі поїхати з родиною в Рінконаду. Коли восени закінчувався сезон, найбільшою радістю для матадора була можливість пожити вдома, забути про постійну тряску в поїздах. Сотня вбитих за рік биків, безліч труднощів і небезпек на арені не так виснажували його, як багатомісячні мандри по всій Іспанії, в самому розпалі літа, під спекотним сонцем. Дах старих вагончиків, що торохтіли по рейках через випалені рівнини, здавалося, розпікався до білого жару. Великий глек, який возила з собою квадрилья, наповнювали водою на кожній станції, але цього не вистачало, щоб погамувати спрагу. Вагони завжди були напхом напхані пасажирами, усі їхали до міста, в якому відзначалося храмове свято і давали кориду. Не раз, щоб не спізнитися на поїзд, Гальярдо квапився вбити на арені свого останнього бика і мчав із цирку прямо на станцію, навіть не скинувши бойового костюма. Мов сліпучий метеор, пролітав він поміж екіпажами та юрмами людей на пероні І перевдягався уже в купе першого класу на очах у попутників, щасливих, що їдуть із такою знаменитістю. Ніч перебував, скорчившись на м’якому сидінні, — пасажири шанобливо тіснилися, щоб дати якомога більше місця цьому чоловікові, котрий завтра подарує їм стільки гострих переживань без ніякої небезпеки для них самих.

Коли, вимучений й стомлений, Гальярдо виходив з поїзда й опинявся на вулицях святкового міста, прикрашених прапорцями та арками, йому доводилося ще й витерпіти муки урочистої зустрічі. Шанувальники чекали його й проводжали аж до готелю. Ці люди, які добре виспалися й були в чудовому настрої, весело плескали матадора по плечах, тиснули йому руку і хотіли бачити його радісним і балакучим, немовби зустрівшися з ними, він мав зазнати найвищої втіхи.

Дуже часто в місті давали не одну кориду, і Гальярдо мусив виступати три або й чотири рази підряд. У такі дні змучений втомою матадор, не можучи заснути після щойно пережитого збудження, махав рукою на умовності і сідав у самій сорочці на порозі готелю подихати свіжим повітрям. «Хлопці» з квадрильї, що мешкали в тому самому заїзді, мов слухняні школярі, не відходили від маестро. Часом хтось із найсміливіших просив дозволу прогулятися по залитих вогнями вулицях та по ярмарковому майдану.

— Завтра Міурині бики, — казав еспада. — Знаю я, чим закінчуються такі прогулянки. Повернешся аж уранці, хильнувши зайвого, або підхопиш якусь кралю та й утратиш силу. Ні, не ходи нікуди. Нагуляєшся, коли закінчимо.

І після останньої кориди — як ще лишалося кілька днів до найближчого виступу в іншому місті — квадрилья не квапилася з переїздом, і починалася весела гульня. Закинуті далеко від родин, тореро складали честь і вину, й жінкам у товаристві шанувальників, які інакше й не уявляли життя своїх богів.

Оскільки кориди відбувалися тільки в дні місцевих свят, матадорові доводилося робити багато безглуздих переїздів. Виступивши в якомусь місті, він їхав на протилежний кінець Іспанії, а через чотири дні повертався назад і виходив на арену в сусідньому селищі. У літні місяці, коли кориди відбувалися найчастіше, він, по суті, жив у поїздах, роз’їжджаючи в усі кінці Півострова; вдень — убивав на аренах биків, а вночі — куняв у вагонах.

— Якби, витягти в одну лінію усе, що я наїздив за літо! — казав Гальярдо. — Можна було б добратися до Північного Полюса, а то й далі.

На початку сезону він завжди вирушав у мандри з радістю, думаючи про любителів, які розмовляли про нього цілий рік і тепер нетерпляче, чекають його приїзду; про несподівані знайомства; про пригоди, що їх обіцяла йому властива жінкам цікавість; про готелі з їхньою різноманітною їжею, про неспокій, тривоги і хвилювання, яких вія не знав протягом безтурботних днів, прожитих у Севільї або в сільській самотині Рінконади.

Та минало кілька тижнів цього запаморочливого життя, коли за кожну кориду Гальярдо отримував по п’ять тисяч песет, і він починав нарікати, наче відлучена від батьків дитина.

— Як прохолодно зараз у моєму домі в Севільї! Як там затишно й чисто — бідолашна Кармен стежить, щоб усе блищало, як у срібній чаші! А як смачно готує мама!..

Він забував про Севілью лише тоді, коли випадав вільний вечір — бо наступного дня не було кориди — й уся квадрилья в супроводі любителів, які прагнули, щоб у тореро залишилися найкращі спогади про їхнє місто, рушала в кафешантан, де матадорові належало все: і жінки, і пісні, і танці.

Повернувшись додому на зимовий відпочинок, Гальярдо відчував радість принца, що відмовляється від високих почестей заради втіх простого життя.